Деякі питання класифікації інтернаціоналізмів у термінотворчрому процесі
У Європі поступово сформувалася мова науки та теорії, в основу якої лягла латина. Греко-латинські корені не сприймаються носіями європейських мов як чужі, чого не можна сказати про запозичення зі східних мов [Ehlich 1989, с. 139]. З іншого боку, інтернаціоналізми — це не обов’язково прямі запозичення. Не кожне запозичення — це інтернаціоналізм, так само, як і не кожен інтернаціоналізм обов’язково повинен бути прямим запозиченням. Інтернаціональними можуть бути не лише зовнішня форма, написання та вимова, але й внутрішня форма, вмотивованість.
Існує кілька принципів класифікації інтернаціональних елементів. Зокрема інтернаціоналізми можуть класифікуватися за способом запозичення та за вибором джерела запозичення. За способом запозичення інтернаціоналізми можна поділити на інтернаціоналізми зі спільною зовнішньою та внутрішньою формою та інтернаціоналізми зі спільною лише внутрішньою формою. За вибором джерела запозичення інтернаціоналізми діляться залежно від етимології — на інтернаціоналізми класичного походження (взяті з мертвих класичних мов — латинської, давньогрецької, класичної арабської, санскриту тощо) та інтернаціоналізми національного походження (слова з живих мов, що стали інтернаціоналізмами).
В.В.Акуленко, кажучи про схожість форм інтернаціональних знаків, звертає увагу не лише на вимову чи написання, але й на вмотивованість, або «внутрішню форму» знаків, включаючи їх синхронічну характеристику, «буквальне значення», що враховується носіями даної мови. При цьому роль можуть грати всі три принципіально можливі типи вмотивованості: 1 — фонетична, тобто прямий зв’язок вимови зі значенням; 2 — морфологічна, тобто словотворча структура складних й похідних слів; 3 — семантична, тобто синхронічно відчуване непряме значення у межах семантичної структури багатозначного слова. З морфологічною вмотивованістю слів можна зіставити також вмотивованість усталених словосполучень (в тому числі й термінологічних), котра визначається значеннями складових слів, їх морфологічною формою й синтаксичними відносинами. Зокрема, В.В.Акуленко пропонує свій принцип класифікації інтернаціоналізмів за способом запозичення, розрізнюючи сім типів міжнародних лексичних знаків:
У свою чергу, інтернаціоналізми з однаковою зовнішньою формою можна об’єднати в одну ґрупу — абсолютні інтернаціоналізми (на відміну від квазіінтернаціоналізмів, що мають однакову мотивацію, але різну зовнішню форму).
Р.А.Будаґов також стверджував, що інтернаціоналізмами можуть бути не тільки прямі запозичення, але й “слова, що формуються на зразок структури відповідних іншомовних слів, але не запозичують їх матеріальної основи” [Будагов 1953, с. 89]. Останній вид інтернаціоналізмів можна назвати також квазіінтернаціоналізмами. І якщо абсолютні інтернаціоналізми звуться так через те, що вони є інтернаціональними як за зовнішньою, так і за внутрішньою формою, то квазіінтернаціоналізми є інтернаціональними лише за своєю внутрішньою формою. Зовнішня форма в них національна, отже, елементи пуризму тут, все-таки, присутні. Тобто такі інтернаціоналізми включають у себе як інтернаціональне, так і національне. Тому такі елементи варто називати, радше, квазіінтернаціоналізмами з частковим пуризмом. Тоді проявом повного пуризму є випадки, коли внутрішня форма також не є інтернаціональною.
Одиничним випадком кальки можуть бути так звані словотворчі моделі, тобто точний переклад не складного слова, а цілого термінологічного словосполучення: анґл. rocket-karrier, фін. kantoraketti, укр. ракета-носій; фін. autokoulu — укр. автошкола [Нікітіна 1996, с. 47].
За вибором джерела Felber виділив 4 типи інтернаціональних форм: 1) чисто латинські або грецькі слова (omnibus); 2) національні латинізми та еллінізми, які мають греко-латинські корені та національні закінчення (лат. industria, анґл. industry, нім. Industrie); 3) національні слова, що стали інтернаціоналізмами (типу рос. спутник); 4) народно-латинські (романські) варіанти латинських коренів (іт. flusso, ісп. flujo — від лат. fluxus) [Felber 1980, с. 75].
"Фактично існують більше типів міжнародної спільності знаків у лексиці мов, серед зв’язаних форм це інтернаціональні лексичні та дериваційні морфеми та основи, а серед вільних форм — інтернаціональні слова й аналоги (фонетичний, словотворчий, семантичний та фразеологічний). Вочевидь ступінь схожості, а звідси — й легкість впізнання, є суттєво різною (у таких випадках, як укр. анти-, анґл. anti, etc.)... внаслідок чого можна говорити відповідно про явну та напівскриту міжнародність знаків, але їх особливий характер у будь-якому випадку об’єктивно підтверджується їх функцією в ситуаціях зіткнення й зіставлення мов, коли вони реґулярно й масово ототожнюються за формою та, дійсно, висловлюють одне й те ж, або майже одне й те ж, тим самим полегшуючи обмін інформацією носіям різних мов” [Акуленко 1972, с. 20-21].
Ще один тип класифікації інтернаціоналізмів (головним чином абсолютних) може полягати у ступені відповідності значень. Згідно з цією класифікацією інтернаціоналізми можуть бути повними та частковими. Повні інтернаціоналізми у своїх значеннях збігаються повністю. Часткові інтернаціоналізми крім одного чи кількох спільних значень у кожній мові мають ще низку неінтернаціональних значень. Звичайно, така класифікація має відношення тільки стосовно двох окремо взятих мов. На псевдоінтернаціоналізми, які або втратили своє спільне значення, або випадково збігаються у своїй зовнішній формі, така класифікація не поширюється.
Тут слід також звернутися до питання про ареальну лексику. Як відомо, інтернаціоналізми бувають міжнародними та реґіональними. Перші зустрічаються в багатьох мовах, незалежно від ареалу їхнього розповсюдження та історичних умов формування літературної норми для тієї чи іншої мови. До цієї ґрупи належать новітні запозичення, переважно у науково-технічній термінології, а також різноманітні екзотизми. Реґіональні інтернаціоналізми зустрічаються в межах певного культурно-історичного ареалу [Журавлев 1982, с. 144].
Протягом тривалого часу існувала помилкова думка, ніби інтернаціоналізми притаманні лише європейському ареалу, причому вони ніби можуть бути виключно греко-латинського походження. Melliet першим звернув увагу на присутність інтернаціональних елементів в інших ареалах, що склалися навколо міжнародних мов епохи феодалізму [Melliet 1936, с. 59; Акуленко 1971, с. 252]. Отже, поруч з ґенетичною та типологічною класифікаціями мов можна визначити також географічно-ареальну класифікацію мов, зв’язаних між собою культурно та історично.
В.В.Акуленко називає ареальну лінґвістику аспектом лінґвістичної географії та запроваджує спеціальний термін для визначення спільних рис у неспоріднених мовах у межах одного культурно-історичного ареалу (КІА) — сродство (фактично мова тут йде про різницю між ґенетичною та ареальною спорідненістю). Під цим терміном автор розуміє схожість, що не пояснюється ґенетичною спорідненістю мов. Таким чином, В.В.Акуленко робить висновок про ізоґлоси ареальної спорідненості, яка, не маючи нічого спільного з ґенетичною спорідненістю, об’єднує в ареали мови, що не обов’язково є ґенетично спорідненими. Бо дуже часто ґенетично споріднені мови опиняються у різних ареалах, в той час, як у межах одного ареалу орґанічно співіснують мови, що не мають між собою нічого спільного. Особливої уваги заслуговує ареальна лексика, тобто спільний лексичний фонд у межах наявного ареалу. Це проявляється насамперед у збереженні фонематичної або графічної схожості слів, що розповсюджуються за ґенетичні межи, або паралельних елементах, що виникли шляхом калькування [Акуленко 1972, с. 15-16].
Дуже часто поняття ареальної спорідненості плутають з поняттям мовного союзу (наприклад, Південно-східна Азія чи Балканський півострів). Різниця між цими двома поняттями полягає в тому, які мовні інтерференції є критерієм даного уґрупування. Отже, мовний союз визначають підсвідомі мовні інтерференції насамперед адстрат, в той час, як ареали визначають, як підсвідомі, так і свідомі інтерференції, головним чином, планування корпусу мови або екстралінґвістична орієнтація (релігійна, політична тощо).
А оскільки переважна більшість культурно-історичних ареалів сформувалася у феодальну епоху, то головним чинником у визначенні основних культурно-історичних ареалів є реліґія [Базиев, Исаев 1973, с. 26]. Хоча слід пам’ятати, що вплив тієї чи іншої сакральної мови на лексику в різних випадках не був однаковим. В більшій мірі він відбився на мовах мусульманських народів; вплив латинської мови на західноєвропейські був значно меншим. “У термінах латинського та латиністичного типів найбільший ступінь інтернаціональної схожості можливий у письмовій формі. Орфографічна схожість особливо проявляється в англійській, французькій та частково німецькій мовах... Фонетичне письмо полегшує масам людей роботу з мовою, але ця перевага може досягатися за рахунок можливості інтернаціональної уніфікації письмових форм термінів. З цієї точки зору етимологічному принципові написання латиністичних термінів по змозі слід надавати перевагу [Белодед 1980; c. 121].
Ареали лексичної спорідненості та мовного союзу є дуже близькими, але не ідентичними, за словами В.В.Акуленка, до поняття ареалу лексичних інтернаціоналізмів насамперед через те, що інтернаціоналізми пов’язані з поняттям мовної норми. Тобто, якщо чинником для визначення мовного союзу є лише підсвідомі інтерференції, культурно-історичний ареал визначають як свідомі, так і підсвідомі, то визначальником ареалу лексичних інтернаціоналізмів є виключно свідомі інтерференції, бо мовна норма — це результат лише свідомої діяльності. З іншого боку, ареали інтернаціоналізмів за словами В.В.Акуленка, є виключно синхронічним поняттям. Ареали інтернаціоналізмів не завжди супроводжуються реґіональними проявами схожості у граматиці та фонології мов. Тому вони нерідко стають набагато ширшими за мовні союзи, хоча наявність інтернаціоналізмів значно менше говорити про ступінь близькості мов [Акуленко 1972, с. 18].
У теперішні часи існує кілька ареалів, що склалися під впливом великих міжнародних мов середньовіччя, а частково й нового часу. Межи між ареали встановити дуже важко, бо ці ареали частково перекривають один одного, створюючи на перехрестях перехідні зони. Проте кожен з цих ареалів є притаманним певному реґіонові. Це європейсько-американський (християнський, атлантичний) ареал з грекою та латиною, пізніше — французькою, анґлійською та деякими іншими мовами; ареал Близького та Середнього Сходу та окремі мови Азії та Африки (мусульманський) насамперед з класичним арабським, а також перським центром впливу, ареал мов колишнього СРСР зі слідами впливу російської мови (частково він перекривається двома попередніми); ареал Індійського океану (південно-азійський, індуїстсько-буддійський), тобто район впливу санскриту та палі (а на північному заході Індії існує також перехідний ареал зі слідами впливу перської та арабської мов); далекосхідний ареал з китайським та (в новітні часи) японським впливом. За словами В.В.Акуленка, ареали не можна абсолютизувати [Акуленко 1972, с. 261], бо як було сказано вище, крім чистих ареалів існують також перехідні.
Протягом останнього часу вплив сакральних мов значно послабився [Белодед 1980; c. 41]. Хоча культурно-історичні ареали існуватимуть ще дуже довго і навряд чи зникнуть взагалі, зараз спостерігається швидке зближення ареалів, зникнення чітких меж між ними, особливо це стосується побудови нових термінів та понять. У більшості сучасних розвинених мов різних реґіонів, що традиційно належать до різних культурно-історичних ареалів, вживається інтернаціональна лексика греко-латинського, англійського, французького походження, що було раніше притаманно лише європейським мовам.
Переважна більшість сучасних інтернаціональних слів належать до міжнародних. Вони зустрічаються зараз не тільки в межах європейського культурно-історичного ареалу, але й за його межами. Особливо це стосується науково-технічних термінів. Це, звичайно, зовсім не означає, що реґіональні класичні мови взагалі зараз не використовуються для побудови нових термінів. Мова йде лише про проникнення європейських мов за межі європейського ареалу.
Протягом останніх десятиліть у країнах Азії та Африки спостерігається дві конфліктуючих між собою тенденції — класикалізація (орієнтація на сакральні мови) та вестернізації (орієнтація на європейські мови) [Sager, Nkwenti-Azeh 1989, с. 24].
Література