Якщо виходити з факту, що писемність, на відміну від інших аспектів мови, більш рухома, здатна до змін система [15; c. 261], то можна дійти висновку, що орфографічні правила реґулюються та змінюються набагато легше, ніж словниковий склад мови, не кажучи вже про замкнені системи, особливо граматику. Насамперед графічне оформлення стосується інтернаціональних елементів, які засвоюються тією чи іншою мовою. Бо терміни, що складаються з елементів рідної мови, природно, однозначно підпорядковуються правилам правопису рідної мови. Інша річ — засвоєні іншомовні елементи, для яких досить часто робляться різні винятки. Тому залежно від графічного оформлення іншомовних (інтернаціональних) термінів їх можна розділити на такі катеґорії: 1) іншомовні терміни, що повністю підпорядкувалися правилам національної орфографії: анґл. absenteeism (від лат. absenteism), autarchy (від гр. autárkeia > autarkeia), нім. Akzise (від фр. accise); 2) іншомовні терміни, що частково підпорядкувалися правилам національної орфографії: нім. Akquisiteur (від фр. acquisiteur) Boykott (від анґл. boycott), Busineß (від анґл. business); 3) іншомовні терміни, що не підпорядкувалися правилам національної орфографії та повністю зберегли своє ориґінальне написання: нім. Aval (від фр. aval), Avers (від фр. avers), анґл. та нім. agio (від іт. àgio). Nedobity визначив такі типи термінів, що є абсолютними інтернаціоналізмами: 1) однакові терміни, які по-різному пишуться та вимовляються в різних мовах та країнах (наприклад, нім. Induktion, фр. та анґл. induction, іт. indusione, рос. индукция, укр. індукція, рум. induct ie, порт. indução тощо); 2) біологічні та медичні (а інколи й юридичні) латинізовані терміни, які пишуться в усіх мовах та країнах однаково, але вимовляються по-різному, залежно від тієї чи іншої традиції вимови латинських слів; 3) терміни з новітніх мов, які пишуться абсолютно однаково та вимовляються майже однаково в усіх мовах, тобто це найсучасніші типи запозичень з різних національних мов, частіше за все, у вигляді словосполучень та фраз (типу table d’hфte, best in show тощо) [19; с. 173].

Найкраще латинське написання збереглося в анґлійській та французькій мовах [19; с. 174]. В анґлійській мові, в якій взагалі етимологічний принцип властивий національній орфографії, такі намагання проявляються, наприклад, у словах грецького походження, які передаються з досить великою точністю за допомогою традиційної латинської транслітерації грецьких слів. Так, грецька літера ? завжди в анґлійській мові передається літерою y: symbol, crystal, style, type тощо. Своє ориґінальне написання зберігають також новітні запозичення з німецької, французької, італійської, іспанської та деяких інших мов: ersatz, chance, àgio, giro, eau de Cologne, cañon, junta тощо. У німецькій мові правопис має трохи більше відхилень від ориґінального написання. Зокрема якщо в анґлійській орфографії літера c у латинських словах повністю зберігається, то в німецькій мові вона, як правило, замінюється літерами z та k, залежно від вимови: Zentrum, Zirkel, Kapital, Kodex. З іншого боку латинcьке та, взагалі, іншомовне v всупереч німецькій орфоепії вимовляється як [v] та ніколи не замінюється на w: November, Aval, vakant, Venus. Французькі слова зберігають своє оригінальне написання частково, залежно від часу їх запозичення: Büro (замість Bureau), але Friseur (замість Frisör), Journalist. Найчастіше ориґінальне написання зберігається серед анґліцизмів, і особливо в економічній термінології, яка перебуває під досить сильним впливом анґлійської мови: blue chip, deadweight тощо.

Фонетичний принцип. Фонетичний принцип написання — повна протилежність етимологічному принципові. Полягає він у повному пристосуванні іншомовного слова до мови-реципієнта та іґноруванні його ориґінального написання. Особливого поширення фонетичний принцип написання набув у східних мовах, де, по-перше (у більшості випадків) використовуються власні системи письма (які до того ж відрізняються своїм принципом побудови від латинки), а, по-друге, в багатьох східних мовах кількість типів складів обмежена (особливо в мовах Східної Азії) [14]. Проте фонетичний принцип написання іншомовних слів зустрічається і в деяких європейських мовах: італійській (direttore, progetto, istruzione), портуґальській (produção), білоруській, сербській (апсолутизам, продукат). Проте, на відміну від східних мов з обмеженою кількістю складів, фонетичний принцип написання в європейських мовах полягає трохи в іншому аспекті, а саме — в іґноруванні написання та вимови відповідного запозиченого елементу в мові-продуценті та морфологічної структури запозиченого слова як у мові-продуценті, так і в мові-реципієнті.

Мови з чисто етимологічним чи чисто фонетичним принципом написання інтернаціональних слів зустрічаються досить рідко. Причина цього — та обставина, що жодна з розвинених мов не використовує алфавіт, який є ідеально фонографічним, тобто з абсолютною точністю відображає всі наявні в тій чи іншій мові фонеми. Будь-яка орфографія зображує фонеми лише приблизно, умовно, з більшою чи меншою точністю. Ідеальний фонографічний алфавіт може бути створений лише для безписемної (молодописемної) мови [8; с. 8]. Тому щодо розвинених мов з давніми писемними традиціями справедливіше було б говорити про фонетико-морфологічний принцип написання термінів. Він, безумовно, є найпоширенішим способом графічного оформлення іншомовних термінів. Цей принцип не передбачає орфографічної трансплантації, але й він і не чисто фонетичний.

Орфографічна міжмовна інтерференція. Протягом останнього часу в мовах народів світу (чи, принаймні, в тих мовах, що поширені в межах європейського ареалу) проглядається тенденція до уніфікації написання власних назв, екзотизмів та інтернаціональних елементів, які походять від сучасних мов всупереч орфографічним та орфоепічним традиціям мов-реципієнтів. Це, безумовно, полегшує спілкування між носіями різних мов та спрощує міжнародну ідентифікацію термінологічних банків даних. Тим більше, що в Європі звикли звертати більше уваги саме на написання іншомовних слів, а не на їх вимову. У мовних паралелях європейських мов, як стверджував Braun, існує тенденція до розширення інтернаціональності, яка полягає в тім, що новітні запозичення не завжди підпорядковуються фонетичним законам та орфографічним правилам мови-реципієнта. Збереження чужих звуків та форм можна насамперед приписати до екстралінгвістичних чинників [10; с. 162]. В останні десятиліття орфографічна міжмовна інтерференція вийшла за межі європейського ареалу. Так, у країнах Сходу спостерігається тенденція до інтеґрації місцевих мов до єдиного сучасного світового культурно-історичного ареалу, наприклад, через запровадження паралельних латинізованих алфавітів для мов, що використовують інші системи письма. Тим більше, що з ростом автоматизації та механізації передачі інформації незручність, спричинена розходженнями в написанні, зростатиме [8; с. 9]. Виходячи з цього, питання про транслітерацію розглядається з точки зору саме термінології, а не просто правопису [20; 1; 2]. Як вже підкреслювалося вище, транслітерація згідно з міжнародними нормами та стандартами має бути однозначною. Тобто тут проглядається аналогія з термінами: якщо термін однозначний, і, навпаки, будь-яке поняття з тієї чи іншої галузі знань має позначатися (в ідеалі) не більш ніж одним терміном, то в транслітерації — так само: кожен символ транслітерації (його можна порівняти з терміном) відповідає певному символу ориґінальної писемності (тобто поняттю). Тому побудову транслітерації слід розглядати як складову частину заходів з термінологічного планування, як один з його аспектів, в результаті чого виходить однозначне та стандартизоване «інтернаціональне» написання лексичних одиниць з мов з нелатинськими системами письма. Тим більше, що головне призначення транслітерації — ґарантія стовідсоткового відтворення транслітерованої лексичної одиниці в ориґінальному написанні без будь-яких спотворень. Тому О.О.Реформатський виклав такі вимоги до транслітерації: 1) інтернаціональний характер; 2) однозначність; 3) оборотність, тобто можливість переводити назад в ориґінальний напис; 4) реґульованість елементарними правилами, для засвоєння яких не вимагається знання мов, правил національних орфографій, ані знайомства з лінґвістичною термінологією. Крім того, вона не залежить від конкретної мови, на відміну від практичної транскрипції [6; c. 97]. "Транслітерація може та й повинна бути міжнародною через те, що вона не орієнтується на якийсь конкретний національний алфавіт, тоді як практична транскрипція виходить саме з якогось певного алфавіту та правил читання його літер і сполучень, які прийняті для даної орфоґрафії” [5, c. 379]. Крім того, виходячи з сучасних вимог, транслітерація має бути пристосована до можливості автоматичної комп’ютерної обробки [1; 2]. Першим необхідність побудови єдиної універсальної транслітерації стверджував британський мовознавець Lepsius, який у своїй монографії "Standard Alphabet" виклав структуру універсальної латинської транслітерації для всіх основних мов як з латинською, так і з нелатинською системою письма [18].

На міжнародному рівні системи транслітерації нелатинських систем письма розроблялися, зокрема, Міжнародною організацією стандартів (ISO). Ця орґанізація розробила чіткі та однозначні системи транслітерації, де кожному нелатинському символові відповідає однозначний латинський символ. При цьому вживання сполучень літер повністю виключається. Такою є, наприклад, універсальна транслітерація знаків кирилиці без урахування особливостей тієї чи іншої слов’янської мови. Перша редакція цього стандарту вийшла в 1968 році [17]. Нова редакція цього стандарту, до якої було залучено також знаки кирилиці для неслов’янських мов, побачила світ у 1995 році [16]. Системи транслітерації існують і на національному рівні — варіант Бібліотеки Конґресу США [5], Британський стандарт [11]. На національному рівні теж розроблялися правила однозначного відтворення тієї чи іншої системи письма латинкою стосовно конкретної мови. Так, у 1958 році Всекитайські Збори народних представників прийняли фонетичний алфавіт для китайської мови [4; 7; 3, с. 214-215]. У Японії також у 1937 році урядом було створено латинізовану систему Kunrei-siki. Паралельно в Японії використовується система Hepburn [14; c.i; 3, с. 217]. Ідеальним варіантом транслітерації можна назвати два паралельних та рівноцінних алфавіти для сербохорватської мови [21]. У Радянському Союзі також були спроби запровадити паралельну латинську транслітерацію для російської мови [9; 6]. Згідно з міжнародними вимогами Термінологічна комісія з природничих наук (ТКПН) Київського університету ім. Т.Шевченка створила однозначну транслітерацію для української мови, а також комп’ютерну програму до неї [1; 2].

1. Білодід О., Корнілов М., Нерознак С., Вакуленко М., Вакуленко О. Комп’ютерна програма «Українська латиниця» // Проблеми української науково-технічної термінології. Тези доповідей 4-ї Міжнародної наукової конференції. — Львів: Вид-во Держ. ун-ту «Львівська політехніка», 1996. — С. 75.
2. Вакуленко О.М. Українська латинка: Відтворення без спотворення // Відтворення українських власних назв (антропонімів і топонімів) іноземними мовами. Міжнародна наукова конференція, Київ 7-8 грудня 1993 р. Доповіді та повідомлення. — К., 1995. — С. 48-52.
3. Гиляревский Р.С., Гривнин В.С. Определитель языков мира по письменностям. — М.: Наука, 1965. — 375 с.
4. Прядохин М.Г. Пособие по изучению нового китайского фонетического алфавита. — М.: Издательство восточной литературы, 1960. — 22 с.
5. Реформатский А.А. Введение в языковедение. — М.: Просвещение, 1967. — 542 с.
6. Реформатский А.А. Транслитерация русских текстов латинскими буквами // Вопросы языкознания, 1960.— №5. — с.96-103.
7. Сердюченко Г.П. Китайская писмьенность и её реформа. — М.: Издательство восточной литературы, 1959. — 56 с.
8. Суперанская А.В. Теоретические основы практической транскрипции. — М.: Наука, 1978. — 284 с.
9. Щерба Л.В. Транслитерация латинскими буквами русских фамилий и географических названий. — М.: ИАН ОЛЯ, 1940. — №3. — с.119.
10. Braun P. Internationalisms: identical vocabularies in European languages // Language Adaptation (edited by Florian Columas). — Cambridge: Cambridge University Press, 1989. — P. 158-167.
11. British Standard for Transliteration of Cyrillic and Greek Characters. — London: British Standards Institution, 1958. — 24 p.
12. Columas F. Democracy and the Crisis of Normative Linguistics // Language Adaptation (edited by Florian Columas). — Cambridge: Cambridge University Press, 1989. — P. 177-194.
13. Columas F. Language Adaptation // Language Adaptation (edited by Florian Columas). — Cambridge: Cambridge University Press, 1989. — P. 1-25.
14. Dunn C.J., Yanada S. Japanese. — London: The English Universities Press Ltd., 1965.- 312 p.
15. Fierman W. Language Planning and National Development. The Uzbek Experience. — Berlin — New York: Mouton de Gruyter, 1991. — 360 p.
16. ISO 9: 1995. Information and documentation — Transliteration of Cyrillic characters into Latin characters — Slavic and non-Slavic languages. — Genève: ISO, 1995. — 13 p.
17. ISO/R 9 — 1968. International System for the Transliteration of Slavic Cyrillic Characters. — Genève: ISO, 1968. — 9 p.
18. Lepsius C.R. Standard Alphabet. — London: Williams Norgate, 1863. — 324 p.
19. Nedobity W. International Terminology // Language Adaptation (edited by Florian Columas). — Cambridge: Cambridge University Press, 1989. — P. 168-176.
20. Paclt J. Studie o transliteraci azbuky. — Praha, 1946. — 24 S.
21. Sedáček J. Stručná mluvnice srbocharvátštiny. — Praha: Academia, 1989. — 272 s.
22. Wüster E. Einführung in die allgemeine Terminologielehre und terminologische Lexikographie. — Wien: International Information Centre for Terminology (Infoterm), 1985. — 214 S.