Латинська графіка користується у світі великим авторитетом, що ж до своєї досконалості, то вона аж ніяк не поступається кирилиці. Проте мова зараз не про це.

Чому ж існують такі великі розбіжності при передачі наших власних імен засобами національних орфографій, тобто при пристосуванні їх до кожної конкретної мови? На це питання дуже гарну відповідь дав Л. В. Успенський, зазначивши, що «в мовах народів, які прийняли латинку, було багато звуків, яких римляни ніколи не чули. Доводилося шукати засоби для їх зображення. Та й «просвітники» винаходили свої прийоми самостійно і кожний на свій лад» [19:c.53]. Звичайно, зараз уже неможливо намагатися поламати багатовікові традиції та уніфікувати всі латинізовані системи письма. Необхідно створити власну систему латинської транслітерації, яка б не повторювала тих помилок, що мали місце при створенні латинізованих алфавітів, та яка б ґрунтувалася на орфографічних традиціях споріднених слов’янських мов.

У цій ситуації варто звернутися до наявного досвіду, особливо Японії, Китаю, Індії, арабських та деяких інших країн, де латинська графіка не є основною системою письма. Насамперед зауважимо, що в усіх цих країнах (особливо яскраво це видно на прикладі Китаю) створено чітку систему передачі слів рідної мови засобами латинської графіки.

Цікавим є досвід Китаю. У 1958 p. Всекитайські збори народних представників прийняли фонетичний алфавіт для китайської мови. «Хоч цей алфавіт ні в якому разі не замінює нинішню китайську ієрогліфічну писемність, на сучасному етапі йому відводиться досить значна роль» [12:3]. Ця роль зводиться до таких функцій:

1. Транскрибування китайських ієрогліфів з метою полегшення їх вивчення у початковій школі та при ліквідації неписьменності;

2. Транскрипційний запис текстів на «путунхуа» (китайська національна літературна мова), тобто використання алфавіту з метою поширення вимовних та інших літературних норм загальнонаціональної літературної мови;

3. Використання як загальної бази для створення писемностей мов національних меншин Китаю;

4. Транскрибування іноземних прізвищ, імен, географічних назв, наукових термінів тощо;

5. Використання для навчання іноземців китайській мові;

6. Використання при укладанні різного роду індексів, бібліографічних довідників, каталогів тощо;

7. Використання як бази для подальшої науково-дослідницької та експериментальної роботи в галузі реформи китайської писемності [12:3-4].

У Японії також у 1937 p. урядом було створено латинізовану, систему Kunrei-siki. Існує ще інша система японської латинки, так звана система Hepburn. більше орієнтована на англійську орфографію (див. Додаток 6). «Латинській абетці та її японському варіанту зараз навчають в усіх японських школах, а її вживання все більше поширюється» [23:1]. Стосовно розподілу функцій цих двох систем можна сказати, що Kunrei-siki служить для внутрішнього користування. Ця система використовується переважно в навчальних цілях як фонематична транскрипція. Вона більше відображає написання японських слів силабічними системами письма хіраґана та катакана. Тоді як система Hepburn призначена для передачі японських власних назв в європейських мовах. Це насправді фонетична транскрипція і відбиває вона не стільки написання, скільки вимову японських слів.

Щодо досвіду Росії слід згадати, що вже давно робилися спроби

32

розробити чіткі правила передачі російських слів латинкою [7, 13, 14].

Як писав Л. В. Щерба, «це питання було вже давно поставлене життям перед російською культурою, але розв’язувалося воно по-різному: Академією Наук у 1906 p. — в дусі слов’янської єдності. Географічним товариством у 1911 p. — в англофільському дусі, з давніх часів поштово-телеграфним відомством — в дусі французької мови як традиційно міжнародної мови. До цих .трьох транслітерацій було додано у новітні часи ще дві -Зовнішторгу та Всесоюзного комітету стандартизації (ОСТ 8483, 16 X 1935 p.), обидві в основному в плані транслітерації Географічного товариства, тобто в англомовному дусі» [20: 119].

Проте, на жаль, жоден з вищеназваних варіантів російської латинки не має широкого практичного вживання. До того ж. у різних галузях російські слова пристосовуються до орфографії різних конкретних умов (y Бібліотеці Конгресу США російські слова і власні назви пристосовані до англійської орфографії, на міжнародному телеграфі — до французької). При перекладі навіть офіційних документів власні назви в абсолютній більшості випадків пристосовуються до кожної конкретної орфографії. A це шлях хибний, на наш погляд, бо він веде до різного роду розбіжностей, особливо якщо зважити на те, що в європейських мовах власні назви передаються в їх оригінальному написанні. До того ж, не завжди в такому .разі можна достоту відновити оригінальний напис власних назв, бо жодна з європейських орфографій не відповідає фонетиці російської мови на всі сто відсотків. Робити це доцільно лише у мовах з обмеженою кількістю складів, скажімо, у в’єтнамській, але ні в якому разі не в мовах європейських.

Така система передачі російських або українських слів латинкою припустима лише в художній літературі та в інших виданнях, розрахованих на пересічного читача, але ніяк не у наукових статтях та різних документах.

«Позитивним у цій системі є те, що географічна та бібліографічна практика слідують єдиним правилам читання і не вимагають особливих обмежень. Проте біда тут у тому, що алфавітний склад та орфографічні навички у різних народів різні [14: 97]. А це, на наш погляд, якщо мати справу з різними офіційними міжнародними документами, в умовах сучасної міжнародної інтеграції неминуче приводитиме до плутанини й розбіжностей.

Головним ґанджем латинської транслітерації для російської мови є відсутність єдиного стандарту для всіх галузей життя, тому й жоден з варіантів не має такого широкого застосування, яке має китайський фонетичний алфавіт чи японські системи Kunrei-siki та Hepburn. Фактично кожний російський варіант застосовується лише вузьким колом осіб, a переважній більшості носіїв російської мови ці варіанти незнайомі, й останні передають російські власні назви, скоріше користуючись не стільки тими чи іншими правилами, скільки власним досвідом. Нам не можна йти таким хибним шляхом, тому ми пропонуємо більше уваги звернути на досвід таких країн, як Сербія, Китай, Японія, тощо і створити єдину стандартну систему на всі випадки життя.

«Транслітерація може та й повинна бути міжнародною через те, що вона не орієнтується на якийсь конкретний національний алфавіт, тоді як практична транскрипція виходить саме з якогось певного алфавіту та правил читання його літер і сполучень, які прийняті для даної орфографії» [113:

Стосовно української мови слід зазначити, що помилковим було б намагання «припасувати» власну назву до особливостей орфографії кожної мови. Правильніше застосувати ad hoc принципи раціонального узгодження між різними мовами, що користуються латинським шрифтом. До того ж, як підкреслював сам О. О. "Реформатський, «при використанні різними народами однієї й тієї ж алфавітної основи, наприклад, латинської, навіть при різниці в орфографічних системах та реальному складі абетки питання, як правило, розв’язується на користь збереження оригінального написання власних назв... Питання про те, як повинен читати, наприклад, англієць Milano, Paris, Budapest, Krakуw, Kecskemet тощо надається навичкам читачів і правилами Читання, як правило, не реґулюється» [14 : 96]. Більше того, тут слід додати, що європейців цікавить не стільки вимова, скільки написання власної назви: до того ж, не завжди можна правильно вимовити слово з іншої мови, обмежуючись артикуляційною базою своєї мови. І ще одне: як бути з документом, написаним одночасно кількома мовами, якщо всі вони використовують алфавіт на основі латинки? А якщо цитувати український текст або вказувати бібліографічні джерела мовою оригіналу в зарубіжному виданні? Чи надсилати телеграми українською мовою за

34

кордон? Як тут передавати українські власні назви, якій мові надавати перевагу? Однозначної відповіді на ці питання неможливо дати, якщо не буде вироблено єдиних правил передачі української мови латинкою, необхідного однозначного еталону, за словами О. О. Реформатського [14 : 97].

Отже, тут варто врахувати такі три фактори:

1) необхідність створення опосередкованої транслітерації, що більш-менш відповідала б потребам головних європейських мов, а з іншого боку, повністю відповідала б усім тонкощам української фонетики й орфографії;

2) доцільність орієнтації на мови сусідніх з Україною народів, насамперед споріднені слов’янські мови;

3) наявність досвіду і традицій інших слов’янських мов, що користуються латинським шрифтом (насамперед польської, чеської та сербохорватської). Ще О. О. Реформатський пропонував «вибирати літери з наявних реальних алфавітів, особливо ... латинку слов’янських мов. Цей шлях, — на думку вченого, — не тільки дає найпростіше й найзручніше розв’язання питань транслітерації, а й слідує багатовіковим випробуваним традиціям» [14 : 97].

Чому саме слов’янські варіанти латинського алфавіту повинні бути основою для транслітерації?

Транслітерація, за визначенням 0. 0. Реформатського, це «перекладення літерного напису однієї мови або однієї системи графіки графічними знаками іншої системи» [13 : 378]. I ще: «Наукова транслітерація повинна будуватися за принципом взаємооднозначної відповідності між транслітераційними знаками та графемами оригіналу. Це забезпечить стовідсоткову можливість зворотного переведення транслітерованого запису» [8 : 262]. В такому разі слід зазначити, що в українській транслітерації треба забезпечити різницю при передачі засобами латинки літер е та є; и, і та ї;

г та ґ, наявності або відсутності апострофа тощо.

При створенні латинізованих алфавітів або транслітерацій слід

виходити з трьох принципів раціонального алфавіту:

1. Кожній фонемі в будь-якому алфавіті може відповідати не більше ніж одна літера (сполучення літер). He повинно бути дублюючих літер для одного звука та літер, які читаються по-різному, якщо ці звуки — різні фонеми.

Слід також звернути увагу й на естетичний бік транслітерації, бо вона розрахована насамперед на широке практичне вживання, а тому є другим українським правописом, фактично, українським варіантом латинки. Тому українські написи у будь-якому національному латинописному тексті не повинні виглядати монстрами, особливо це стосується німецької мови з її занадто громіздкими сполучення типу sch, tsch тощо. He повинно бути у новій транслітерації «заумних» діакритичних знаків або сполучень. He варто вживати як літери чи діакритичні знаки лапки, двокрапку (вісарґу), інші допоміжні символи.

Ще 0. 0. Реформатський рекомендував уживати у транслітерації такі додаткові літери, які «наявні у нормальних алфавітах народів, що користуються латинкою», без жодних «особливих пунсонів» [14 : 100], аби зробити новий алфавіт легким для засвоєння.

Говорячи про принцип української транслітерації, зазначимо, що вона має бути більш фонетичною, ніж традиційна українська абетка. Адже остання, на відміну від, скажімо, сербської кирилиці, де кожний звук зображується не більше ніж одним літерним позначенням, не є суто фонетичною, бо там є йотовані літери, які частково дублюють нейотовані голосні та літеру й. Тому варто продемонструвати співвідношення

36

Слід також урахувати умови транслітерації, висунуті 0. 0. Реформатським: 1) інтернаціональний характер; 2) однозначність 3) оборотність, тобто можливість переводити назад в оригінальний напис; 4) регульованість елементарними правилами, для засвоєння яких не вимагається знання мов, правил національних орфографій, ані знайомства з лінгвістичною термінологією. «Така система письма не пов’язана з асортиментом певної латинописної мови й може бути побудована на принципах економної та послідовної графіки» [14 : 97].

Від себе хочемо додати ще одну умову — універсальність пропонованого варіанта, тобто він повинен мати дуже широке поле функцій: від фонематичної транскрипції українських слів у науковій літературі до практичного вживання у різноманітній документації.

В основу української транслітерації може лягти латиниця чеського зразка, а в основу телеграфного варіанта — польський варіант латинки.

Виходячи з цих методологічних засад, можна розробити проект можливого транслітераційного стандарту.

3. Правильно було б диференціювати звук в на початку та в кінці складу. Це добре засвідчить писемна передача в на початку складу через v і в кінці складу (слова) через w. Тому наша столиця мала б такий вигляд написання: Kyiw. Отже, буква W засвідчує приглушеність звука [в] в кінці складу та його сонорний, напівголосний характер. Проте доцільність диференціації алофонів [v] та [w] — це предмет окремої дискусії через те, що звук [w] ніколи в українській мові не стоїть перед голосними.

5. Йотовані звуки слід передавати через поєднання j із відповідними голосними. Стосовно йотованих голосних варто зробити ще одне уточнення:

6. Звукосполучення кс можна передавати безпосередньо через ks.

7. Виходячи з принципів раціоналізму та уніфікації, пропонуємо не диференціювати сонорний звук j та нескладовий звук і. Тому в двох дещо неідентичних позиціях jabluko та kraj уживаються однакові літери.

8. Подовжені приголосні, що передаються на письмі через подвоєння, варто писати латинським шрифтом теж шляхом подвоєння.

Проте такі дублетні варіанти слід уживати дуже обмежено, у крайніх випадках, коли технічні засоби друку або іншого способу передачі інформації дійсно не дають можливості використовувати діакритичні знаки.

Пом’якшення у спрощеному варіанті можна передавати через j після приголосного, що може стати навіть загальною нормою замість діакритичного знака пом’якшення, бо літери й та ь фактично дублюють одна одну: м’який знак ніколи не стоїть в українській мові після голосних, як і «йот» майже ніколи не стоїть після приголосних. Цікаво, що цей факт уперше було помічено слов’янським ученим Ю. Крижаничем понад 300 років тому. У зв’язку з цим він пропонував вилучити з руського алфавіту літеру й і вживати замість неї ь та писати краь, речь, стоь, пеьте, тощо [6 : 76].

Саме так зараз уживають літеру j хорвати, де вона не тільки означає звук [j], а й виступає як «м’який знак» у сполученнях lj та nj. Проте, чи варто так робити стосовно української мови — це також справа окремої дискусії.

Таким чином, транслітерація українського алфавіту латинкою має бути стандартизованою й універсальною.

Л. В. Щерба відзначив такі функції транслітерації:

1. Для ідентифікації особистості (на суді, в банку, у торгівлі, на пошті);

2. Для ідентифікації суден далекого плавання;

3. Ha географічних мапах і різного роду міжнародних списках населених місцевостей, у міжнародному поштово-телеграфному зв’язку.

Від себе додамо: для ведення різноманітної міжнародної документації, для написання українських адрес у міжнародних поштових кореспонденціях, для написання міжнародних телеграм українською мовою, для складання географічних та топографічних мап взагалі, для вживання українських власних назв у науковій літературі, енциклопедичних виданнях, різних довідниках, навіть у газетах. та інших часописах, у перекладах української літератури європейськими мовами і т. д. Виняток можна зробити лише для власних назв, які вже добре відомі за кордоном, і написання яких уже давно закріпилося в цих мовах (як, наприклад, назви деяких європейських столиць в англійській мові: Warsaw замість Warszawa, Prague замість Praha тощо), але робити це слід дуже обережно, інакше це може привести до різного роду розбіжностей і, як наслідок, — до плутанини та непорозумінь.

Тому український варіант латинки має бути стандартизованим та уніфікованим, тобто єдиним для всіх галузей, для всіх сфер життя. А через це українська латинська транслітерація повинна бути складовою частиною орфоґрафії, національним варіантом латинки, фактично, другим українським алфавітом. Тому ми пропонуємо такі заходи, пов’язані з запровадженням транслітерації.

1. Внести відповідні доповнення до Закону про мови стосовно системи української транслітерації, згідно з якими ця система повинна бути єдиним способом передачі українських власних назв латинкою. Виходячи з цього, пропонуємо дублювати латинкою власні назви на шляхових дороговказах, назви вулиць у великих містах, топоніми на географічних та топографічних мапах, тощо. Написи на товарних знаках теж повинні бути зроблені

латинкою, особливо це стосується експортних товарів Слід також дублювати назву країни латинкою на поштових марках, штемпелях тощо як це робиться в інших країнах з нелатинською ґрафікою Назви суден далекого плавання також повинні дублюватися латинкою

2 Правила передачі українських слів латинкою слід закріпити у новому виданні «Українського правопису» окремим розділом

3 Зробити систему української транслітерації обов’язковою для вживання в усіх установах України

5 Виходячи з першого, слід ідентифікувати правила передачі українських спів латинкою в Україні та в діаспорі

6 Створити умови для передачі необхідних додаткових літер на комп’ютерах, друкарських машинках з латинкою, у друкарнях, на телеграфі тощо, скориставшись досвідом Чехії, Хорватії або Литви

Щодо представників інших національностей, які є громадянами України, треба дати однозначну відповідь передавати їх прізвища та імена у третіх мовах слід згідно з орфоґрафічними правилами їх рідної мови, як це робиться в усіх цивілізованих країнах.

Література