Головні соціолінґвістичні тенденції становлення національних терміносистем.
Мова є одним з основних атрибутів нації. Вона — не лише засіб спілкування, але й певний символ [Fierman 1991; с. 2-4]. Мова розвивається разом з громадою її носіїв, а тому вона змінюється разом зі зміною відповідної мовної спільноти, реаґуючи на всі зрушення в розвитку останньої. “Становлення націй супроводжується бурхливими мовними процесами, що призводять до появи розвинених літературних мов” [Исаев 1971, с. 244]. Особливо актуально це для мов тих народів, які недавно здобули свою державність, а літературна норма даної мови перебуває у стані формування.
Мова без статусу майже не потребує ніякої штучної обробки, бо ніяких специфічних функцій вона не виконує, залишаючись просто мовою даного етносу. Особливо у випадку, коли носії цієї мови розмовляють рідною мовою лише в побуті, а для ділових потреб користуються іншою, більш уживаною мовою. Так, наприклад, карельська мова не має своєї літературної норми, бо літературною мовою карелів є фінська мова. Деякі народи взагалі відчувають себе, радше, складовою частиною якоїсь численнішої нації, ніж самостійним етносом. Наприклад представники таких українських субетносів, як гуцули чи лемки, вважають себе складовою частиною української нації. Для письмових потреб вони використовують літературну українську мову, в той час, як власними діалектами розмовляють виключно на побутовому рівні. Різні етнічні ґрупи грузинів теж мають власні мови (чи діалекти): занську, мінґрельську, сванську тощо, проте жодна з них літературного застосування не має [Леонтьев 1990, с. 107]. Буває навіть так, що представники того чи іншого етносу мовою панівної нації володіють набагато краще, ніж своєю рідною.
Інша річ, коли дана етнічна ґрупа претендує на роль самостійної нації. Тоді їх мова потребуватиме ширших функцій, а через те — відповідної лексики та стилістики. Мова, якою пишеться художня література, виходять ґазети та журнали, потребує розробки художнього та публіцистичного стилю. Мова офіційного діловодства так само потребує стандартизованого офіційно-ділового стилю. А якщо цією мовою ведеться викладання у вищих навчальних закладах, видається наукова література з різних галузей, включаючи, скажімо, кібернетику, — така мова повинна бути дуже високорозвиненою, вона повинна мати власний науковий стиль, відповідні галузеві термінології тощо [Haugen 1987, с. 61].
При наданні будь-якій мові статусу державної чи офіційної досить часто виявляється, що ця мова функціонально не відповідає новому статусові. Частіше за все це може бути брак відповідної лексики. А через те вони встають перед необхідністю створювати та розвивати нову літературну норму [Fierman 1991; с. 19].
Цілеспрямоване формування літературної мови, за словами Мирослава Гроха, проходить через чотири етапи. На першому етапі підвищується інтерес до мови як предмета наукового дослідження. Другий етап — це спроби побудови мовних стандартів з метою ідентифікації літературної мови. На третьому етапі виникає необхідність досконалого оволодіння цією мовою представниками відповідної етнічної ґрупи, бо лише тоді стандартизована літературна мова може виконувати свої функції. Найвищим та останнім етапом є вимога зробити нову літературну мову мовою діловодства та ринку [Hroch 1992; с. 67— 68]. Це стосується як народів, що вже здобули державну незалежність, так і народів, які мають національно-культурну автономію в межах іншої держави.
Літературні мови, таким чином, спираються на поняття лінґвістичної норми, і чим «жорсткішою» була ця норма, тим помітнішою була контрнорма у вигляді винятків з правил, синонімічних паралелей [Будагов 1980, с. 60]. Мовна норма нагадує систему юридичних кодексів: їх існування стає помітнішим, коли вони порушуються. Побудова мовної норми потребує штучного втручання ззовні, але компетентні особи повинні стежити, аби не зашкодити стабільності мовної системи [Drozd, Roudný 1980, с. 34].
Складовою частиною літературної норми є стандартизовані галузеві терміносистеми. Кожна галузева терміносистема існує в межах певної мови, є її складовою частиною, не створюючи особливої мови [Будагов 1980, с. 62]. Проте стандартизація терміносистем ще не означає розв’язання проблем термінотворення [Лотте 1961, с. 13]. Важливу роль грає тут і ступінь засвоєності термінів, їх милозвучність, прозорість тощо. Бо інколи виникають такі ситуації, коли термінологічними словниками для того чи іншого поняття зареєстровано один термін, а галузевими фахівцями використовуються зовсім інші.
Роль перекладу в поповненні термінологічної лексики
Однією з найрозповсюдженіших причин поповнення термінологічної лексики є переклад [Galinski, Budin 1993; Budin 1994]. Саме переклад сприяє виникненню та розповсюдженню еквівалентів лексичних одиниць, “які або одночасно запозичуються кількома мовами з єдиного джерела, або проходять кілька проміжних етапів послідовного запозичення у межах того чи іншого ланцюга мов” [Белодед 1980, с. 111]. Отже, переклад теж відіграє далеко не останню роль у розвитку мов. Бо це не лише намагання передати певну інформацію засобами іншої мови, але й випробовування можливостей мови перекладу, її здатності передавати думку, висловлену іншою мовою. І якщо у мові перекладу бракує необхідних лексичних одиниць, саме перекладачі першими намагаються створити відповідний лексичний еквівалент у мові перекладу, коли вони натрапляються на лакуни.
Особливо часто такі ситуації виникають при технічному перекладі. Бувають випадки, коли той чи інший термін, який дуже широко вживається в одній мові, ще не зареєстровано в іншій. Лакуна рано чи пізно заповниться, але завжди виникає питання, як саме, яким чином вона повинна заповнитися. Зараз науково-технічна термінологія створюється, як правило, орґанізованим чином, за участю термінологічних комісій та інших орґанізацій, на які покладено таке завдання. Проте окремі перекладачі теж істотно впливають на створення нових термінів. Нові терміни при перекладі можуть або просто запозичуватись, або передаватися засобами рідної мови. Але незалежно від способу перекладу незареєстрованих термінів, цей переклад здійснюється з метою одержання їх формальних еквівалентів. Причому, таким еквівалентом може бути навіть довільне словосполучення типу конкурентоспроможна продукція (від анґл. competitive products) [Скороходько 1963, с. 79-81].
Перекладачеві інколи доводиться самостійно створювати еквівалентні терміни рідною мовою, причому основна проблема, яку доводиться розв’язувати перекладачеві науково-технічної літератури, полягає саме у перекладі термінів, що веде до появи неологізмів, які становлять досить великий відсоток всієї лексики у перекладах [Скороходько 1963, с. 4]. Справа в тому, що перекладачі змушені винаходити засоби передачі відсутнього терміну для подальшої його стандартизації та закріплення у відповідних термінологічних словниках. А виходячи з того, що будь-який словник претендує на істину в останній інстанції, перекладач має своїм завданням враховувати не лише досвід найбільш розвинених мов світу, але й місцеві умови та традиції, пов’язані зі словниковим складом мови. Важливу роль відіграє також фонетична та граматична будова мови. Отже, виникає інша проблема: якомога вдало поєднати національні традиції з позитивним світовим досвідом. Особливо це стосується мов, у яких національна термінологія перебуває на стадії формування, де саме переклади наукової літератури з інших мов служать одним з основних шляхів поповнення фахових терміносистем та їх стандартизації.
Інколи саме перекладачі звертають увагу на те, що той чи інший термін рідної мови не відповідає основним вимогам термінотворення, бо саме перекладачі, як ніхто інший, мають можливість порівнювати термінологічні еквіваленти мови ориґіналу та мови перекладу. Під невідповідністю того чи іншого терміна може розумітися його надмірна громіздкість, нездатність утворювати деривати тощо. Часом перекладачі просто заступають невдалий термін його іншомовним еквівалентом. Це може відбуватися як узгоджено, так і стихійно.
Ще одна проблема, що виникає перед перекладачем, — це проблема приналежності того чи іншого терміна до певної галузі. “У процесі науково-технічного перекладу певні труднощі виникають у зв’язку з поділом лексики на загальновживану, загальнонаукову та вузькофахову” [Кияк 1992; с. 143]. Таким чином, перед перекладачем стоїть завдання визначити, чи відповідний термін є загальнонауковим, чи його можна вживати лише у відповідній галузі.
Мовна адаптація та мовне планування
Питання точної передачі тих чи інших реалій засобами тієї чи іншої мови впирається в проблему розвиненості цієї мови та її здатності передавати специфічні реалії, в те, як функціонально використовується потенціал цієї мови [Columas 19892, с. 181]. Однією з головних перешкод на шляху перекладачам науково-технічної літератури може бути відсутність у мові перекладу відповідних лексичних еквівалентів. Виникає необхідність в усуненні прогалин, пристосуванні мови перекладу до відповідної галузі, створенні та стандартизації відповідної термінології. Проте стихійність цього процесу може призвести до великої плутанини. Тому вона потребує чітко орґанізованих заходів з модернізації.
Так, штучне відродження мови іврит полягало не лише в простій реанімації напівмертвої мови, що вживалася майже виключно в релігійних потребах, та активізації вживання цієї мови в усіх галузях суспільного життя, включаючи побутове спілкування, державне діловодство, освіту. Головною перешкодою на шляху відродження була непристосованість мови іврит до сучасних умов: цією мовою можна було легко писати урочисті вірші, але висловити елементарні речі побутового рівня було майже неможливо [Подольский 1985, с. 7]. Тому виникала потреба вводити в цю мову нові слова, що означають сучасні реалії, розробляти правила правопису іншомовних слів та власних назв, працювати над офіційно-діловим та науковим стилями. Те ж саме можна сказати про численні мови Азії та Африки, які після розпаду колоніальної системи набули статусу державних, проте за рівнем свого розвитку майже зовсім не відповідали цьому статусу.
Етнічні мови не конструюються згідно з планом [Tauli 1968, с. 13]. Атрибути, які роблять мову здатною бути засобом висловлення думки з тієї чи іншої галузі науки, не є якимось природним, апріорним даруванням [Columas 19892, с. 181]. Звичайно, абсолютно всі сучасні мови світу не можуть стати високорозвиненими літературними мовами [Дешериев, Протченко 1968, с. 303]. Все залежить і від чисельності носіїв, і від ступеня поширеності відповідної мови, і від її функцій, від її статусу. Якщо нема відповідної функціональної потреби, то функціональний потенціал не розвивається. Наприклад мовою зулу або абазинською мовою неможливо писати наукові праці з ядерної фізики чи космонавтики не тому, що ці мови є такими примітивними, а лише тому, що просто нема такої необхідності застосовувати ці мови для такої мети, так само, як, наприклад, немає потреби видавати українською мовою літературу з технології вирощування ананасів чи обробки чорних коралів. Виходячи з усього цього, можна дійти висновку: якщо мова претендує на якусь певну функцію — ця мова повинна бути пристосована, адаптована до даної функції шляхом штучного втручання у розвиток цієї мови для надання цій мові певних якостей. Навіть японська мова, якою зараз видається значна частина науково-технічної літератури, ще якихось сто років тому була зовсім непристосована для цього [Columas 19892, с. 181-182].
Доцільність пристосування мови до тих чи інших потреб визначається її статусом. Ю.Д.Дешерієв визначив кілька рівнів статусу літературної писемної мови: 1. Літературні мови міжнародного спілкування, які поширені в усіх частинах світу та є державними в багатьох країнах світу (анґлійська, французька, російська, іспанська, китайська, португальська). 2. Реґіональні мови з широкими громадськими функціями, які є державними мовами або просто широко застосовуються в кількох суміжних країнах певного реґіону (німецька, італійська, арабська, японська, румунська). 3) Офіційні та державні мови багатонаціональних держав третього світу (індонезійська, гінді, урду, свагілі). 4. Літературні мови, які є державними в межах однієї країни, та громадські функції яких охоплюють не всі галузі науки та техніки, не всі сфери діяльності в межах даного державного утворення (датська, норвезька, словацька, турецька, грецька, перська). 5. Літературні мови, якими ведеться викладання у початкових та середніх навчальних закладах (мови народів, що не мають своєї державності — баскська, саамська, валлійська, башкирська, ґаґаузька). 6. Літературні мови, якими ведеться викладання у початкових навчальних закладах (в основному, молодописемні та старописемні мови країн третього світу). 7. Писемні літературні мови, якими видається незначна кількість художньої, науково-популярної літератури та ґазет (молодописемні та старописемні мови етнічних меншин — провансальська, бретонська, навахо). 8. Писемні мови, що вживаються лише в побуті (переважно молодописемні мови незначних етнічних груп) [Дешериев 1977, с. 247].
У даному випадку основна проблема стосується так званої мови для спеціальних потреб (Language for Special Purpose, LSP) — функціональної мови, мінімальною одиницею якої є термін (це поняття було запроваджено науковцями Празької лінґвістичної школи) [Felber 1984, с. 16]. Саме вона є головним об’єктом заходів з мовної адаптації, простіше кажучи, з пристосування тієї чи іншої мови для сучасних потреб. Тим більше, що нерозвинений стан мов для спеціальних потреб (LSP) у межах тієї чи іншої мови позбавляє носіїв відповідної мови можливості використовувати свою мову в усіх випадках комунікації. Особливо це стосується освіти [Galinski 1991, c.1]. Тим більше, країни, що розвиваються, можуть користуватися технічним досвідом розвинених країн та бути рівними партнерами з розвиненими країнами лише тоді, коли їх LSP будуть цілком розвинені [Felber 19842, с. 4].
Пристосування мови до певних потреб може відбуватися у вигляді мовної адаптації та мовного планування.
Мовна адаптація — це спонтанне пристосування мови до тих чи інших умов. Як стверджував Columas, це поступовий та тривалий процес, який відбувається майже непомітно для мовної громади. Проте у періоди мовної кризи постає потреба у свідомих мовних інтервенціях. Тоді мовна адаптація стає політичною метою, сутність якої демонструє помітну схожість у різних мовах та в різні політичні епохи. Проте, за словами вченого, адаптованість мови — не обов’язково є постійним станом речей. “Кожна мова може бути як донором, так і позичальником залежно від конкретної ситуації” [Columas 1989, с. 21].
Другим шляхом пристосування мови є мовне планування. Воно є одним з рушіїв мовних змін так само, як соціальне планування є однією з рушійних сил у суспільних змінах [Fishman 1983, с. 381]. Фактично це — один з аспектів соціальних змін [Lewis 1983, с. 309]. Це тривалий процес, який полягає у свідомих змінах системи мовного коду та проводиться певними орґанізаціями, створеними з цією метою, або на яких покладено таку місію [Fierman 1991; с. 2-4]. Мовне планування складається з двох аспектів — планування статусу (Status planning) та планування корпусу (Corpus planning) [Haugen 1987, с. 59; Fierman 1991, с. 3]. Планування статусу — це надання тій чи іншій мові певного статусу або певних функцій та пов’язана з цим низка заходів. Планування статусу прямого впливу на структуру мови не має, воно лише служить підґрунтям для мовної модернізації. За плануванням статусу йде планування корпусу, яке і є тим свідомим втручанням у структуру мови, насамперед — у її лексику, фонетику, та, меншою мірою — в граматику.
Планування корпусу включає такі аспекти: а) побудова писемності, або графізація; б) стандартизація (процес, коли один з мовних варіантів стає загальноприйнятим як наддіалектна норма); в) модернізація (розширення словникового складу мови за рахунок карбування нових слів та виразів, а також розвиток нових стилів та форм дискурсу) [Fierman 1991; c. 4].
Мовна модернізація торкається насамперед лексики. Проте такі шари словникового складу, як побутова лексика, займенники, числівники, назви частин тіла тощо, не зазнають змін від мовного планування [Дешериев 1966, с. 133-138].
Різниця між мовною адаптацією та мовним плануванням, точніше — мовною модернізацією, полягає в тому, що мовна адаптація свідомої як свідомої, так і до некерованої зміни мови [Columas 1989, с. xi]. До того ж, на відміну від модернізації, яка ставить за мету пристосування мови до певних сучасних умов, мовна адаптація не обмежена теперішнім часом. Не обмежуються адаптаційні процеси також і поповненням словникового складу мови. Граматичні зміни при цьому також можливі [Columas 1989, с. 18]. Наприклад, як свідомі, так і підсвідомі інтерференції під впливом латини зіграли значну роль у формуванні писемнової анґлійської мови (так само, як і інших європейських мов). Мовна адаптація могла відбуватися також і під впливом живих мов, частіше за все, мов сусідів, або завойовників. Так, наприклад, анґлійська мова засвоїла велику кількість французьких слів після норманського завоювання без свідомої уваги або свідомого керівництва [Columas 1989, с. 19].
Лексична стандартизація взагалі та термінологічна стандартизація зокрема включає стандартизацію системи правопису, стандартизацію граматики, так само, як і стандартизацію правил та процедури побудови терміносистем [Carmel Heah Lee Hsia 1989, с. 227]. Стандартизація може включати в себе не лише окремі аспекти мови, але й усю мовну норму, формуючи таким чином єдину літературну мову. Це веде до виникнення так званих стандартних мов з єдиними фонетичними та граматичними правилами, основним шаром лексики, які можуть включати в себе національні варіанти (у тому разі, якщо одна мова використовується кількома народами) з варіаціями у лексиці та фонетиці, що не виходять за межі стандартної мови. Прикладом стандартної мови є так звана стандартна анґлійська мова (Standard English), яка включає в себе національні варіанти — британський, американський, канадський, австралійський, новозеландський тощо. Стандартні мови можуть розвиватися з трьох головних джерел: а) підвищення статусу мови, що широко вживається за межами мовної громади, до ролі спільного засобу спілкування, у тих випадках, коли жодна з місцевих мов чи діалектів не можуть вважатися придатними; б) відбір одного певного місцевого діалекту з двох чи більше можливих; в) стандартизація деяких форм мовної суміші [Pride 1974, с. 36].
Взаємозв’язок між плануванням статусу та корпусу полягає в тому, що підвищення статусу певної мови або надання їй певних нових функцій (ведення офіційного діловодства, викладання у навчальних закладах, видання ґазет, наукової літератури тощо) часом вимагає змін у її структурі (корпусі) [Fierman 1991; c. 4], розроблення необхідних терміносистем та стилів. Так, надання українській мові статусу державної вимагає певних заходів щодо планування її корпусу (зокрема, розробка галузевих термінологій та спецстилів). Тобто, побудова та стандартизація нових термінів — це теж заходи в рамках планування корпусу, а саме — загальної стандартизації та модернізації.
Інколи такі заходи можуть істотно змінити зовнішній вияв мови [Pride 1974, с. 39], що можна помітити на численних прикладах. Так, у кінці 30-х років переважна більшість мов колишнього Радянського Союзу зазнала радикальних змін з метою штучного зближення цих мов з російською мовою. Було переведено на кирилицю писемність з інших систем письма, а лексику було засмічено численними русизмами. Румунія після здобуття незалежності у середині минулого століття почала орієнтуватися на країни Західної Європи. Це не могло не відбитися й на румунській мові, яку було переведено з церковнослов’янського алфавіту на латинку. Більш того, у румунську мову було запозичено дуже велику кількість латинізмів з метою наближення румунської лексики до лексики інших романських мов, аби підкреслити, що румунська мова теж належить до романської мовної ґрупи.
Мовне планування складається з чотирьох етапів: 1) вибір норми, або селекція (визначення проблеми та розподіл норм); 2) кодифікація норми (заходи зі стандартизації правопису, граматики та лексики); 3) імплементація (розповсюдження норми) та 4) розробка (модернізація термінології та стилістики). Якщо перший та третій етапи виконує громада, то другий та четвертий — мовознавці та письменники:
|
Норма |
Функція |
|
|
Громада (планування статусу) |
1. Вибір (селекція) |
3. Імплементація |
|
Мова (планування корпусу) |
2. Кодифікація |
4. Елаборація |
[Fishman 1974, с. 80-81; Haugen 1987, с. 59].
Селекція, як стверджував Neustupný, необхідна при наявності двох конфліктних норм, відносний статус яких потребує визначення (тобто селекція стосується, швидше, планування статусу). Кодифікація полягає у наданні носіями мови прямої та недвозначної (як правило письмової) норми обраній формі. Імплементація — це діяльність письменника, установи або уряду, що полягає у прийнятті та розповсюдженні обраної та кодифікованої форми. Елаборація (яка, на відміну від мовної адаптації, не охоплює несвідомих мовних змін [Columas 1989, с. 2]) — це тривале застосування норми заради пристосування мови до сучасних потреб [Haugen 1987, с. 59-61; Neustupný 1974, с. 39].
Мовне планування є одним з аспектів мовної політики. Тому Fierman пропонував розглядати мовне планування залежно від політичного розвитку, а саме — як політичний розвиток може впливати на розвиток мови через такі чинники: а) пенетрація (втручання правлячого режиму у мовне планування, успіх якого залежить від ступені авторитарності режиму та унітарності держави); б) партиципація, тобто участь широких народних мас у мовному плануванні, яка може бути як позитивною (прийняття народом заходів мовної політики), так і неґативною (неприйняття таких заходів); в) леґітимація (узаконення мовної норми); г) ідентичність (заходи з метою затвердження та стандартизації форм та ознак); ґ) дистрибуція (вибір офіційної мови та розподіл функцій між мовами в у мовах двомовності та багатомовності) [Fierman 1991, с.11-35].
Проілюструвати ці чинники можна деякими найтиповішими прикладами. Типовим прикладом пенетрації є реформа турецької мови у кінці 20-х років шляхом відповідних урядових рішень та розпоряджень, згідно з якими арабську графіку було замінено на латинську, а з лексики було вилучено зайві арабські та перські елементи, які було замінено власне турецькими. Прикладом позитивної партиципації може бути використання національними елітами певних заходів мовної політики у своїх цілях, як це було у В’єтнамі у колоніальний період, коли володіння французькою мовою надавало більших можливостей участі у політичному житті країни. Або навпаки, це можуть бути заходи щодо розширення можливостей участі у громадському житті країни шляхом відповідної адаптації мови більшості, як це було після здобуття незалежності Сомалі. Нова влада запровадила латинізований алфавіт для безписемної мови сомá лі, яка була рідною для переважної більшості населення країни, що дало можливість широким народним масам читати урядові документи та брати участь в управлінні державою. Масова неґативна партиципація спостерігалася, наприклад, у Ніґерії у 1962 році, коли там спалахнув бунт народності тів проти запровадження мови гауса у північних реґіонах країни як обов’язкової загальнонаціональної мови. Те ж саме можна сказати й про бунт тамільського населення Індії проти обов’язковості мови гінді у штаті Тамілнад як офіційної мови Індійської федерації, а також бунти у Соуето проти запровадження мови африкаанс як мови освіти. У Судані з цього приводу навіть спалахнула громадянська війна проти примусової арабізації. Прикладом леґітимації була ситуація у Танзанії після проголошення своєї незалежності, коли оголошувалось ганебним використовувати анґлійську мову як мову колоніалізму та неоколоніалізму, проте заохочувалося використання мови свагілі через те, що це — африканська, до того ж, народна мова. Ідентичність теж часом використовували з політичною метою. Так, запровадження амхарської писемності для мови сомалі на території Ефіопії після створення у Сомалі латинізованого алфавіту для мови сомалі продемонструвало намагання ефіопського уряду довести, що писемність є потужним політичним символом (напевно, це було створено з метою, аби ефіопські сомалійці не могли читати матеріали, надруковані в Сомалі). При штучній ідентичності мовні відмінності, як правило, незначні. Дуже часто лексичні одиниці можуть бути символами ідентичності. У цьому можна переконатися на прикладі Хорватії, де, на відміну від Сербії, намагалися інтернаціональні слова замінити власними елементами. Навіть форма множини може визначати ідентичність. Наприклад, перські пуристи намагалися всюди усунути перекручену арабську форму множини [Fierman 1991, с.11-35]. У колишньому Радянському Союзі цей чинник було яскраво помітно на прикладі молдавської мови, заради ідентичності якої її у 1940 році було переведено на кирилицю, а її лексика почала поповнюватися переважно словами російського походження.
Особливе місце серед питань мовного планування та мовної політики у країнах третього світу посідає питання про вибір державної мови та розподіл функцій між мовами, розповсюдженими на даній території (так звана мовна дистрибуція).
Все це залежить від конкретних умов, а саме — від етнічного складу країни, що здобула незалежність (однонаціональна чи багатонаціональна), від ступеня розвиненості та поширеності місцевих мов. Так, багатонаціональні країни можна поділити на кілька катеґорій. Перший тип багатонаціональних країн (країни типу ”А”) характеризується дуже легким лінґвістичним компромісом, коли за державну обрано найуживанішу мову даної громади. Це може бути або мова колишніх колонізаторів (анґлійська чи французька), або одна з місцевих мов (індонезійська). Країни типу ”В” характеризуються досягненням мовного консенсусу та розподілом функцій між конкуруючими мовами. У країнах типу ”C” проблема вибору національної мови є набагато складнішою, бо такі країни характеризуються протиборством кількох високорозвинених мов, кожна з якої претендує на статус державної. Тому вибір однієї державної мови передбачає перемогу над іншими мовами. У цих країнах мови національних меншин частіше за все є реґіональними мовами, але офіційною все одно залишається мова панівної нації, або навіть іноземна мова [Fierman 1991, c. 23-24].
Для мови, що претендує бути політичним символом, необхідно мати еліту, яка б вибирала відповідну мову та стандартизувала її. Інколи колоніальна мова у колоніях використовувалася з метою протиставлення місцевої еліти неосвіченій масі, а також з метою залучення цієї еліти до участі в управлінні державою, як це було, наприклад, у В’єтнамі, де французька колоніальна адміністрація запроваджувала викладання в усіх вищих навчальних закладах французькою мовою. Інколи у постколоніальних незалежних державах колишня колоніальна мова також використовувалася з тією ж метою, бо панівна еліта добре розуміла, що пониження статусу цієї мови підірве привілейоване становище цієї еліти [Walker 1984; Цит. за: Fierman 1991; c. 33]. З іншого боку, деякі політики, що прийшли до влади у цих державах, розглядали присутність у своїй державі етнічних ґруп, які розмовляли іншими мовами, як небезпеку, тому вони всіляким чином намагалися іґнорувати цю реальність, як стверджував J. Fishman, за принципом: чим менше мов — тим краще. Так було в Алжирі, де керівництво протягом багатьох років намагалося витіснити берберську мову кабіл мовою арабською, або в Ніґерії, де керівництво країни намагалося в усіх реґіонах запровадити мову гауса [Fierman 1991; c. 14-16].
Процес творення мови залежить певним чином від окремих осіб. З іншого боку, як вже було сказано вище, мовне планування, як правило, проводиться спеціальними установами. В усякому разі, мовне планування в сучасних умовах може мати успіх лише за умови врахування міжмовних зв’язків та інтернаціональності тих чи інших елементів. Різні країни та реґіони стають все більш взаємопов’язаними між собою, що веде до поступового нівелювання меж між національними культурами, до виникнення спільного лексичного фонду в багатьох мовах світу [Акуленко 1972, с. 12; Акуленко 1973, с. 263].
Мовні інтерференції та принципи їх класифікації
Мова чутливо реаґує на всі процеси, які відбуваються у суспільстві. Контакти з носіями інших мов, зміна релігії, орієнтація на певну країну-еталон, побудова писемності, розробка або реформа правопису, розробка науково-технічної та суспільно-політичної термінології тощо — всі ці процеси у більшій чи меншій мірі залишають відбиток на розвитку мови, яка, в свою чергу, зазнає помітного впливу всіх названих вище факторів.
Протягом останніх років дослідженню мовних інтерференцій надавала дуже значної уваги, проте чіткої класифікації цих явищ ще не створено. Частіше за все увага приділялася лише підсвідомим інтерференціям, або, в кращому випадку, свідомі та підсвідомі мовні інтерференції розглядалися окремо одна від одної.
Проте, все-таки, свідомі та підсвідомі інтерференції — це явища аналогічні одне одному. Тому класифікація мовних інтерференцій як явищ соціолінґвістики повинна виглядати таким чином, аби вона охоплювала обидва види.
Проте такі заходи, як мовне будівництво (планування) за своєю природою мають дуже багато спільного з природою підсвідомих інтерференцій, пов’язаних, зокрема, з мовними контактами. Це явища майже аналогічні одне одному. Тому ми вважаємо за доцільне розглядати мовне планування як один з видів мовних інтерференцій.
До того ж, різні суспільні явища по-різному впливають на ті чи інші аспекти мови насамперед на фонетику, синтаксис, лексику, писемність, у меншій мірі — на морфологію.
Тому, на наш погляд, можна було б запропонувати таку класифікацію, яка б охоплювала, з одного боку, всі фактори зовнішнього впливу на мову, а з іншого — аспекти мови, на які цей вплив діє.
Отже, згідно з цією класифікацією, мовні інтерференції можна класифікувати як за екстралінґвістичним, так і за лінґвістичним принципом. Перший тип класифікації залежить від психолінґвістичних та соціолінґвістичних умов та факторів. Другий — від того, в якому аспекті мови спостерігається свідоме або підсвідоме втручання у природній хід розвитку мови.
Звідси можна дати визначення мовним інтерференціям як соціолінґвістичному явищу. Отже, мовні інтерференції — це вплив на мову зовнішніх екстралінґвістичних факторів.
Отже, згідно з цією класифікацією, всі мовні інтерференції можна розділити на підсвідомі та свідомі. Перший тип інтерференцій полягає у природному впливі однієї мови на іншу (субстрат, суперстрат, адстрат та інші типи мовних контактів), в той час, як другий тип — це штучне втручання у розвиток мови (мовне будівництво, або мовне планування). Обидва види можна класифікувати як за лінґвістичним, так і за екстралінґвістичним принципом. Перший принцип класифікації залежить від того, в якому аспекті мови спостерігається штучне втручання у природній хід розвитку мови. Другий — від соціолінґвістичних умов та факторів — реліґійних, які пов’язані з розповсюдженням світових реліґій, та політико-економічні, пов’язані з політичною орієнтацією та торгівлею.
Екстралінґвістичні принципи класифікації
Екстралінґвістичний принцип класифікації є тісно пов’язаним з поняттям культурно-історичного ареалу, який формується залежно від впливу трьох основних факторів — реліґійного (у середні віки), політичного та економічного (у пізніші часи). Підсввідомі мовні інтерференції можна розділити також на ті, що пов’язані з безпосередніми мовними контактами (головним чином, з адстратом, коли на певній території або в межах певного культурно-історичного ареалу співіснують різні (часто й неспоріднені) мови), та ті, що пов’язані з оволодінням відповідною мовою носіями інших мов (іноземний акцент, виникнення піджинів тощо). Згідно з цим принципом всі мовні інтерференції можна розділити на реліґійні, політичні та економічні, які формують певний культурно-історичний ареал. “У культурно-історичний ареал об’єднуються народи та, відповідно, їхні мови, на основі загального рівня соціально-економічного, політичного та культурного розвитку, спільності культурних традицій, які базуються на певній спільності книжкових текстів, що відображають основний зміст інтеґруючої частини духовної культури… Культурно-історичний ареал — це осбливий меґасоціум, здатний включати в себе різного роду макросоціуми, різноманітні держави та народи, союзи та племена на основі їхньої соціальної взаємодії у сфері духовної культури” [Журавлев 1982, с.140–142]. Бо кожна первісна мова — це, можна сказати, tabula rasa, вона не несе в собі ніяких ознак прив’язки до певного культурно-історичного ареалу. Це, якщо можна так висловитись, сировина, заготівка, з якої можна потім створювати будь-яку літературну форму, пов’язану з впливом того чи іншого культурно-історичного ареалу та пов’язаних з ним зовнішніх факторів, незалежно від ґенеалогічної приналежності. Тільки під певним екстралінґвістичним впливом мова набувала певних ознак повноцінної літературної мови. Подібний вплив відбивається також і на розвитку сучасних терміносистем.
Згідно з психолінґвістичним принципом мовні інтерференції поділяються залежно від наявності в них наміру з боку носіїв чи певних уґрупувань людей свідомо внести зміни у природний розвиток мови, тобто все залежить від того, чи ставлять за мету щось змінити у мові певні кола осіб, чи, все-таки, ті чи інші зміни у мові відбуваються спонтанно. Отже, за такими критеріями всі мовні інтерференції можна розділити на свідомі та підсвідомі.
Проте чіткої межі між свідомими та підсвідомими мовними інтерференціями не існує. Кожна зміна у мові чи втручання у її розвиток може містити в собі як чинники, що залежать від волі певних осіб, так і чинники, що не залежать від такої волі, тому багато видів мовних інтерференцій носить проміжковий, перехідний характер, як, наприклад, мовна адаптація [Columas 1989, с. xi].
З іншого боку, у психолінґвістичній класифікації мовних інтерференцій присутня значна доля суб’єктивізму через те, що свідомі інтерференції можуть бути одночасно підсвідомими залежно від конкретних носіїв даної мови. Так, наприклад, мовна графізація та модернізація, що проводиться просвітниками під релігійним або політичним впливом, є, безумовно, свідомим втручанням у мову. Проте рядовими носіями цієї ж мови ці мовні зміни сприймалися як підсвідомі й так само підсвідомо вони засвоювалися. Це пов’язано насамперед з тим, що для слухача сприйняття змісту є в цілому об’єктиве, в той час, як для того, хто говорить, цей зміст є досить суб’єктивним [Кияк 1988, с. 88].
І хоча більшість видів мовних інтерференцій носить ось такий проміжний характер, — все-таки їх можна розподілити на дві перелічені вище катеґорії, хоча б залежно від того, яка природа в тому чи іншому виді мовних інтерференцій превалює — свідома чи підсвідома.
Побудова нових термінів з точки зору психолінґвістики не є однорідним процесом. Заходи з термінологічної модернізації (комплексна розробка національних терміносистем, вибір мотивації кожної термінологічної одиниці, надання їм зовнішньої форми) та термінологічної стандартизації (штучна селекція наявних варіантів та затвердження одного з варіантів як термінологічний стандарт), безумовно, мають свідомий характер. З іншого боку, заповнення лакун при технічному перекладі, коли перекладач самостійно перекладає той чи інший незареєстрований термін на рідну мову мають, радше, підсвідомий характер через те, що перекладач, як правило, не замислюється над зовнішньою формою нового терміна, а мотивацію він, як правило, запозичує з мови ориґіналу. Тож, наприклад, анґлійський термін marginal cost будь-який перекладач при відсутності даного терміна в галузевих словниках може без будь-якого свідомого наміру, навіть не підозрюючи, що це словосполучення є терміном, може передати або як гранична вартість, або як марґінальна вартість. Це буде підсвідома побудова нового терміна. З іншого боку, у випадку, якщо група науковців, що займається укладенням словника з економічної термінології, мають намір створити еквівалент даного терміна в українській мові, або якщо вони вибирають як стандарт один з двох згаданих вище варіантів перекладу — це вже буде свідоме втручання в терміносистему.
Підсвідомі мовні інтерференції
Підсвідомі мовні інтерференції характеризуються відсутністю наміру в їх проведенні з боку носіїв мови, а саме — наміру втручання в мову з метою запровадження певних змін. Такі мовні інтерференції відбуваються спонтанно, підсвідомо, під впливом таких чинників, як, наприклад, мовні контакти. Серед підсвідомих мовних інтерференцій, що мають місце під впливом мовних контактів, можна назвати субстрат, суперстрат та адстрат. Особливо яскраво це спостерігається в умовах єдиного мовного союзу, де кілька неспоріднених мов мають спільний адстрат (це має прояв насамперед у більш-менш спільному лексичному фонді). Крім мовних контактів, деякі інші чинники, такі як розповсюдження світових релігій, політична орієнтація, торговельні зв’язки, також можуть тягнути за собою певні підсвідомі мовні інтерференції, що теж призводить до формування певного роду мовних союзів (ареалів), але специфіка мовних інтерференцій такого типу полягає в тому, що вони лежать в основі свідомих мовних інтерференцій, тому цей вид мовних інтерференцій носить скоріше перехідний характер.
Отже, виходячи з усього цього, можна легко дійти висновку, що підсвідомі мовні інтерференції поділяються на дві великі катеґорії:
1) Підсвідомі мовні інтерференції, що лежать в основі свідомих, а саме: мовна орієнтація під впливом релігійної або політичної орієнтації чи моди на мову, мовні контакти з носіями більш розвинених мов.
2) Підсвідомі мовні інтерференції, що не лежать в основі свідомих. Це насамперед мовний вплив (субстрат, суперстрат, адстрат) та мовні інтерференції, пов’язані з невідповідністю артикуляційних баз мови-продуцента та мови-реципієнта, а також з різницею у граматичній будові.
Щодо формування та розвитку суспільно-політичної та науково-технічної термінології певну роль можуть грати такі чинники, як мовні контакти, мовна орієнтація (під впливом політичної або релігійної орієнтації, а також економічних та культурних зв’язків з носіями більш розвинених мов, моди на ту чи іншу мову тощо), коли створюється певний мовний ареал (більш-менш чітко окреслений) з більш-менш спільним лексичним фондом. Тоді у суспільно-політичних та науково-технічних терміносистемах можуть спостерігатися певні мовні паралелі на основі сакральної мови, або мови міжнаціонального (реґіонального, міжнародного) спілкування. Проте ця спільність не може бути реґулярною та послідовною, без відповідних заходів щодо планування корпусу відповідної мови вона залишатиметься стихійною та ніякого відношення до мовного планування не матиме. І навпаки, при свідомому плануванні корпусу ця спільність може служити основою, обґрунтуванням мети. Отже, не можна стверджувати, що вплив підсвідомих мовних інтерференцій завжди носить непослідовний характер і стосується, радше, побутової лексики, ніж стандартизованих терміносистем. Якщо субстрат чи суперстрат, які з діахронічної точки зору цілком належать до минулого, дійсно, не впливають на розвиток сучасних терміносистем, то адстрат є досить впливовим чинником через наявність послідовних контактів з мовами-сусідами.
Це видно на прикладі спільної ареальної лексики, яка формується в усіх (чи майже в усіх) мовах даного ареалу під впливом однієї чи кількох домінуючих мов. Такою домінуючою мовою в межах Центральної Європи є німецька, лексика якої залишила глибокий відбиток в інших мовах ареалу, cf: нім. müssen — укр. мусити, пол. musieć, чеськ. muset, словацьк. musiet ; нім. braun — укр. брунатний, пол. brunatny. Багато слов’янських елементів містить румунська лексика: ceas, ceas că, război, bolnav, tovara s e тощо.
Що стосується підсвідомих мовних інтерференцій, пов’язаних мовною невідповідністю, то вони спостерігаються на двох рівнях — фонетичному та граматичному. Таким чином, залежно від цього, вони можуть бути двох видів: а) мовні інтерференції на фонетичному рівні, пов’язані з невідповідностями артикуляційних баз; б) мовні інтерференції на граматичному рівні, пов’язані з невідповідностями граматичної будови.
Підсвідомі мовні інтерференції на граматичному рівні можливі також при перекладі з рідної мови на нерідну, коли перекладач підсвідомо (часто механічно) переносить особливості граматичної будови своєї мови на іншомовний ґрунт [Schmidt 1989; Švejcer 1989; Beaugrande, Hu 1989; Neubert 1989; Klaudy 1989; Râbceva 1989; Komissarov 1989]. Це, наприклад, має місце, коли існують розбіжності в граматичному роді еквівалентів у мові ориґіналу та мові перекладу: укр. книга (жіночий рід) — нім. Buch (середній рід), рос. собака (жіночий рід) — укр. собака (чоловічий рід), рос. цветок (чоловічий рід) — лит. ge le (жіночий рід) [Михальченко 1976, с. 136].
Крім того, такі мовні інтерференції можуть бути акцептними, коли у мову-реципієнт разом з новими запозиченнями вносяться зміни у фонетичному складі або граматичній будові, та безакцептними, коли таких нововведень у мові-реципієнті не спостерігається, а, навпаки, засвоєні слова повністю асимілюються, підпорядковуючись фонетичним та граматичним особливостям мови-реципієнта.
Акцептні підсвідомі мовні інтерференції на фонетичному рівні проявляються в тому, що разом з новими словами тією чи іншою мовою запозичуються одночасно й нові звуки, як було, наприклад, у давньоруській мові з запозиченням звуку [f] разом з великою кількістю грецьких слів. На граматичному рівні це можна спостерігати на прикладі наслідування форми множини та деяких інших форм мови-продуцента.
Зворотний процес — пристосування запозичених слів у мові-реципієнті до фонетичних та граматичних особливостей останньої та підпорядкування всім її фонетичним та граматичним законам. Це досить часто призводить до того, що запозичення у мові-реципієнті набувають спотвореного, перекрученого вигляду, отже, тут мова може йти не про підсвідому інтерференцію на мову-продуцент, а, радше, про інтерференцію мови-реципієнта стосовно запозичених слів, що спотворюються. Типовий приклад — японська мова, де через те, що в цій мові можливі лише два типи складу, іншомовні запозичення набувають досить спотвореного вигляду.
Проте мовні інтерференції, пов’язані з мовними контактами, носять інколи скоріше свідомий характер, бо містять в собі мету зберегти ориґінальну вимову), тому їх також можна віднести до мовних інтерференцій перехідного типу. В усякому разі, будь-яка мовна інтерференція може містити в собі як елементи підсвідомого, так і свідомого втручання, тому тип мовних інтерференцій визначається, як правило, виходячи з того, які елементи в тому чи іншому випадку превалюють.
“Мова — це система, яка розвивається так, аби служити потребам її носіїв, але на чий розвиток може впливати також свідоме втручання у випадку необхідності, тому свідоме втручання — це один з чинників мовної зміни, який заслуговує певної уваги” [Columas 1989, с. xi]. Таким чином, мови в деяких своїх аспектах зазнають свідомого надання певної форми шляхом навмисної інтервенції [Columas 19892, с. 184].
Отже, свідомі мовні інтерференції являють собою штучне втручання у розвиток мови. Особливо посилюються вони з виникненням писемності [Дешериев 1977, с. 180] (докладніше див. розділ 1.3.2.2.1.2.). Специфіка свідомих мовних інтерференцій полягає в тім, що всі вони ґрунтуються на підсвідомих мовних інтерференціях. Цей тип охоплює такі види мовних інтерференцій, як, наприклад, втручання у мову під впливом релігії, політичної орієнтації, мовних контактів з носіями більш розвинених мов, або моди на ту чи іншу мову, а також мовне будівництво (планування). Свідомі мовні інтерференції являють собою побудову свого роду штучної мови (чи, точніше, підмови) на основі мови природної, тим більше, що у людській мові досить важко відрізняти природне від штучного [Columas 1989, с. 15].
Часто свідомі мовні інтерференції, пов’язані з так званим процесом роблення мов [Columas 1989, с. xi], відбуваються у формі певної низки заходів з метою побудови мовної норми, тобто синхронічної системи законів мови з обов’язковим їх вживанням [Drozd, Roudný 1980, с. 34].
Особливо чітко це помітно в галузі термінотворення. Модернізація стосовно термінологічного планування полягає у створенні нових термінів, тобто заповненні термінологічних лакун шляхом прямого запозичення або карбування нових слів (словосполучень) [Chellappan 1985]. Термінологічна стандартизація — це вибір із вже наявних, існуючих синонімів найбільш вдалого варіанту та його затвердження (реєстрація) (див. розділ 2). Планування корпусу мови, таким чином, також є навмисною зміною в мові, тобто свідомою мовною інтерференцією.
Свідомі мовні інтерференції мають найяскравіший прояв у незамкнених мовних системах, особливо в лексиці. Від них залежить лексична орієнтація зовнішньої форми термінологічних новоутворень у бік інтернаціоналізації чи пурифікації. Так, наприклад, ісландські просвітники свідомо іґнорували інтернаціоналізми греко-латинського походження [Sigrun Helgadottir 1991], або, навпаки, в лексику всіх мов колишнього Радянського Союзу широко запроваджувалася російська чи зросійщена інтернаціональна лексика (Докладніше про це див: [Азимов, Дешериев 1972; Акуленко 1971; 1972; Базиев, Исаев 1973; Баскаков 1988; Белодед 1980; Буренина 1988; Дешериев 1966; Дешериев, Протченко 1968; Дешериев 1977; Дешериев, Туманян 1980; Дрінов, Сабалдир 1934; Исаев 1970; 1971; 1978; 1979; Калимова 1988; Калинович, Дрінов 1934; Колесник 1988; Колца, Тукан 1971; Крючкова 1988; Михальченко 1976; 1988; Рудайтене 1988; Симоненко 1994; Трескова 1988; Туманян 1988; Хвиля 1933; Штепа 1977; Языки народов СССР 1966-1968; Bilinsky 1980; Fierman 1991; Jones 1990; Lewis 1983; Poppe 1962; Rytsar 1994]).
Соціолінґвістичний принцип класифікації залежить від соціолінґвістичних чинників, таких як мовні контакти та мовна орієнтація. Виходячи з цього, мовні інтерференції за таким принципом можна поділити на комунікативні (такі, що мають місце через мовні контакти) та еталонні (такі, що мають місце через мовну орієнтацію). Хоча чітку межу між орієнтацією та контактами простежити досить важко, бо орієнтація неможлива без спілкування, так само, як і спілкування з носіями більш розвинених мов тягне за собою свідому чи підсвідому орієнтацію на ту саму мову. Тому, на наш погляд, необхідно виходити з такого критерію: якщо при прояві тієї чи іншої мовної інтерференції превалює спілкування над орієнтацією, то така мовна інтерференція є комунікативна, якщо навпаки — то вона є еталонною.
Комунікативні мовні інтерференції
Комунікативні мовні інтерференції пов’язані з контактами з носіями інших мов. Це може бути або мовне сусідство (адстрат), яке з’єднує мови у єдиний мовний союз, або мовні контакти через торгівлю, спілкування з носіями більш розвинених мов, обмін науково-технічною інформацією тощо. Контакти з носіями інших мов можуть також відбуватися, супроводжуючи різні соціальні явища, такі наприклад, як завоювання одним народом іншого (При цьому мови можуть взаємодіяти одна на одну у вигляді субстрату або суперстрату).
У різні історичні періоди мовні контакти носили різноманітний характер, причому будь-яка мова у різні періоди історії могла бути як продуцентом, так і реципієнтом ареальної та навіть інтернаціональної лексики [Columas 1989, с. 21]. Так, наприклад, анґлійська мова у середні віки засвоїла досить велику кількість латинських, а починаючи з середини XI століття — також французьких слів. Але у наступні епохи анґлійська мова сама почала «експортувати» свою лексику. Так, у XIX столітті Анґлія була законодавцем мод у галузі спорту, тому у цей період багатьма мовами світу були засвоєні такі анґлійські слова, як football, hockey, basketball, rugby, cross та деякі інші (ця традиція триває й досі, якщо подивитися на такі слова, як speedway, body-building, power-lifting etc.). Сама ж анґлійська мова у той період, коли французька мова вважалася міжнародною, запозичує дуже багато французьких елементів, навіть повністю зберігаючи при цьому написання та вимову (table d’hôte, hors d’œuvre та деякі інші). Вже у XX столітті анґлійська мова набуває статусу міжнародної, таким чином, вона сама стала продуцентом інтернаціональних елементів, причому не лише у межах європейського культурно-історичного ареалу.
Українська мова також у різні епохи зазнавала як позитивного, так і неґативного впливу різних мов: старослов’янської, латинської, а також мов сусідів — німецької, польської, російської. Те ж саме стосується й інших мов. Ще Ляйбніц стверджував, посилаючись на позитивний результат контактів німецької мови з романськими (насамперед, французькою та італійською). Проте він був катеґорично проти механічного наслідування сусідів, асоціюючи це з іноземним пануванням [Columas 1989, с. 7].
Еталонні мовні інтерференції пов’язані з мовною орієнтацією на певну мову-еталон. Їх можна поділити на релігійні та політичні.
Релігійні інтерференції пов’язані з впливом релігії на мову. Писемність та основний шар запозиченої лексики в кожній мові були протягом певного історичного періоду підпорядковані відповідній релігії та пов’язаній з нею сакральною мовою, тобто мовою святого письма та богослужіння. Іноді прийняття тієї чи іншої релігії мало дуже велике проґресивне значення через те, що разом з релігією той чи інший народ запозичував писемність, що було сприятливим для розвитку освіти та, фактично, всієї національної культури. Вплив релігії на мову був характерним для феодальної епохи, в епохи середньовіччя, коли національні мови перебували під впливом сакральних мов. Але саме тоді в багатьох народів виникла писемність та відбувалося становлення літературних мов. Тому зараз релігійна диференціація мов світу, тобто об’єднання неспоріднених мов у відповідні ареали поки що зберігається і, напевно, зберігатиметься ще протягом багатьох століть. Якщо той чи інший народ не сповідував єдиної віри, то в такому випадку були можливі різні літературні варіанти однієї мови залежно від віровизнання певної частини цього народу. На сучасному етапі всі релігії можна розділити на національні та світові. Релігійні інтерференції пов’язані саме з розповсюдженням останніх.
Особливого релігійного впливу зазнала писемність [Columas 1989, с. 12-13], коли остання мала пряму залежність від релігійної конфесії. Прикладом може служити дореволюційна Російська імперія, де релігійна ситуація була дуже строкатою, і де система письма залежала від релігії. Отже, кирилицю використовували лише ті народи, які сповідували православ’я, тобто, крім росіян, українців та білорусів слов’янською абеткою користувалися ще мордва, чуваші, комі-перм’яки, комі-зиряни, марійці, удмурти, осетини та якути. Для неслов’янських народів писемність створювали російські православні місіонери [Мусаев 1965, с.6-7]. Поляки, литовці, латиші, естонці, фіни, німці та деякі інші народи, які традиційно були католиками або лютеранами, користувалися латинкою. Мусульманські народи, такі як таджики, курди, узбеки, азербайджанці, кримські та казанські татари, казахи, народи Даґестану, кабардинці, адиґейці, чеченці тощо, використували арабсько-перську графіку. Євреї, в тому числі східноєвропейські, кавказькі та середньоазійські, а також караїми та кримчаки вживали для своїх мов давньоєврейську писемність, яка зараз використовується для мови іврит. Для бурятської та калмицької мов вживалася вертикальна монґольська писемність. Свої ориґінальні системи письма мали грузини, вірмени та асірійці [Исаев 1978, с. 40; Базиев, Исаев 1973, с.21-22]. Ці системи письма Д.Коркмасовим були названі клерикальними [Письменность и революция 1933; c.3].
Бувало й таке, що в тому чи іншому випадку писемність та пов’язані з нею письмові та літературні традиції вже існували в того чи іншого народу до прийняття певної релігії, але з прийняттям нової змінювалася й сама літературна норма. Прикладом тому є перська мова [Рубинчик 1960; c.10-12].
Слід також відмітити, що нерідко орієнтація на сакральні мови була абсолютною, сліпою і навіть фанатичною. Наприклад, писемність нерідко запозичувалася саме в тому вигляді, в якому вона існувала для сакральної мови. Дуже часто у фонетиці сакральної мови були звуки, відсутні у мові того народу, який прийняв дану релігію, але, незважаючи на це, відповідні літери механічно переносилися на національний ґрунт, що призводило до дублювання одних літер іншими. Запозичені лексичні елементи також зберігали орфографію мови-продуцента. Пояснюється це досить просто: у Святому письмі священною здавалася будь-яка різниця між літерами [Успенский 1979, с. 41]. Тим більше, що писці у період становлення національних алфавітів перебували під сильним впливом сакральної мови [Зиндер 1987, с. 59]. І коли їм треба було написати дещо своєю рідною мовою, вони просто записували відповідний текст писемними знаками сакральної мови, зберігаючи при цьому написання запозичених із сакральної мови слів.
Так, наприклад, Кирило (Костянтин) та Мефодій включили до кирилиці, в основу котрої було покладено грецьку абетку, літери, які в грецькому алфавіті відігравали певну роль, але які в новому слов’янському алфавіті виявилися зайвими. “Наштовхуючись на писемні знаки грецького письма, по-видимому, непотрібні в їх новому, слов’янському письмі, першовчителі слов’ян… нерідко не зважувалися відкидати те, що було вже давно освячено” [Успенский 1979; c.41]. Те ж стосується й перської мови, де в алфавіті присутні зайві арабські літери, які означають специфічні арабські звуки, чужі для персів [Рубинчик 1960].
Релігія впливає не лише на писемність, але й на лексику. Як з цього приводу казав М.І.Ісаєв, “виникнення тих чи інших релігій не може не відбиватися на розвитку мови: виникають специфічні слова та мовні звороти, встановлюються певні церковні стилі в літературі тощо. Проте все це не веде до порушення мовної структури, яка продовжує розвиватися за своїми внутрішніми законами. Споріднені мови залишаються спорідненими незважаючи на те, що їх носії можуть сповідувати різні релігії. Навпаки неспоріднені мови народів з однією релігією залишаються неспорідненими, хоча в них з’являється спільний лексичний фонд, пов’язаний насамперед з даною релігією” [Базиев, Исаев 1973, с.25–26].
Тут можна простежити певні паралелі релігії з сакральними мовами. Сакральні мови — латинська, грецька, арабська, санскрит, etc, — виконуючи функцію мови богослужіння, об’єднували народи (нерідко й різних ґруп та сімей) в єдиній релігії (релігійному угрупованні).
Можна вивести також такі асоціації: католицизм — латинська мова — латинська графіка, православ’я — давньогрецька мова — грецький алфавіт (кирилиця — це одна з модифікацій грецького алфавіту, а грузинський алфавіт — це письмо арамейського походження, яке потрапило під сильний вплив грецького алфавіту), іслам — арабська мова — арабське письмо, іудаїзм — давньоєврейська мова — єврейське письмо, індуїзм — санскрит — письмо брагмі (від якого виникли всі сучасні індійські алфавіти), буддизм — мова палі — письмо палі (від якого виникли багато алфавітів Південно-східної Азії), ламаїзм — тибетська мова — тибетське (або монґольське) письмо.
У сучасному світі релігійний фактор послаблюється, а йому на зміну приходять інші фактори — економічні, політичні тощо.
“Відомо, що будь-яка національна мова як засіб спілкування, як мова науки та освіти, як засіб висловлення національної культури розвивається на противагу мові релігії — сакральній мові, тобто засобові консолідації релігійної громади. Формування нації вимагає реалізації у мові нового змісту, вільного від вантажу старих асоціацій, які властиві змістові, відображеному сакральною мовою. Тому становлення науки завжди пов’язано з певними мовними змінами, зумовленими процесом демократизації мови, з утворенням загальнонаціональної літературної мови” [Дымшиц 1986; т. 1, с. 5].
Протягом останніх двох століть релігія вже не грає такої значної ролі у розвитку мови. В.К.Журавльов з цього приводу писав, що у середні віки “межи та епіцентри культурно-історичних ареалів визначалися релігійними факторами. Нині, у кінці XX століття самостійніше значення мають політичні, культурні та соціально-економічні взаємовідносини між народами та державами” [Журавлев 1982, с. 133].
Особливо яскраво ці чинники відбиваються на розвитку писемності. Використання латинізованих алфавітів для таких мов, як румунська, турецька, малайська, свагілі та для багатьох інших мов, що знаходяться поза західноєвропейським (католицьким) культурно-історичним ареалом, свідчить про те, що, ці алфавіти були створені для цих мов під впливом не релігії, а чогось іншого — скоріше це була просто орієнтація на Європу, на провідні європейські мови.
Процеси, що мають місце зараз у лексиці (включаючи науково-технічну та суспільно-політичну термінологію), коли мови світу роблять прямі запозичення не з відповідних сакральних мов, а з живих європейських мов — теж свідчення того, що релігія тут не при чому. Формування єдиного лексичного фонду в багатьох європейських та неєвропейських мовах — це, радше, намагання цих країн інтеґруватися у світове суспільство. Всі ці чинники так чи інакше пов’язані з мовним плануванням [Fierman 1991; c. 5-6; 11-13].
Процеси мовного планування у колишньому Радянському Союзі теж відбувалися під впливом певних політичних чинників. Це можна простежити на прикладі зміни систем письма залежно від тієї чи іншої політичної кон’юнктури. Так, створення системи яналіф саме на основі латинського алфавіту у другій половині 20-х років пов’язано з мріями про світову революцію та з намаганнями створити єдиний «пролетарський» латинізований алфавіт (у той же період висувалися проекти латинізації російської та української мов). Але у кінці 30-х років всі мови з латинізованою абеткою були переведені на кирилицю теж виходячи з політичних міркувань [Fierman 1991].
|
Психолінґвістичні інтерференції |
|||
|
Соціолінґвістичні інтерференції |
Підсвідомі |
Свідомі |
|
|
Комунікативні |
Найбільш типові |
Мають місце |
|
|
Еталонні |
Мають місце |
Найбільш типові |
|
Лінґвістичні принципи класифікації:
За лінґвістичним принципом, тобто залежно від того, в якому мовному аспекті мовні інтерференції спостерігаються, їх можна розділити на графічні (тобто ті, що відбиваються на розвитку писемності або впливають на графічне оформлення лексичних елементів) та лексичні (тобто ті, що відбиваються на розвитку лексики, а також на шляху поповнення лексичного фонду новими елементами). Підсвідомі інтерференції можуть бути також фонетичними та граматичними.
Вплив на замкнені мовні системи
На замкнені системи, такі як фонетика та граматика, як правило, можуть впливати підсвідомі мовні інтерференції, меншою мірою — свідомі. Планування корпусу мови торкатиметься, хіба що, стандартизації або кодифікації граматичних форм, зокрема форми множини. Деякі свідомі зміни у фонетиці та граматиці можуть мати місце, наприклад, при намаганні зберегти у словах іншомовного походження вимову або граматичну парадиґму мови-продуцента.
Фонетичні мовні інтерференції
На підсвідомому рівні зміни у фонетиці спостерігаються, як правило, при взаємовпливі різних мов, при об’єднанні не обов’язково споріднених мов у мовні союзи, або в умовах субстрату чи суперстрату. Фонетика інколи спрощується, або навпаки, у мові з’являються нові звуки.
На свідомому рівні мовні інтерференції цієї ґрупи мають місце при запозиченні іншомовних слів. Якщо є намір хоча б частково зберегти вимову мови-продуцента, разом з цими словами носії мови-реципієнта одночасно засвоюють нові звуки [Дешериев 1977, с. 244-245].
Нові звуки можуть надходити в ту чи іншу мову не лише книжковим шляхом, але й шляхом усного спілкування. Так було в українській мові із проривним звуком [g], який було засвоєно, скоріше за все, шляхом побутового спілкування з носіями польської або німецької мови.
Але найчастіше це стосується саме книжкових слів. Так, слов’яни засвоїли не властивий для їх мов звук [f], який зустрічався в численних грецьких та латинських словах. З часом цей звук перестав сприйматися як чужий. Він став невід’ємною частиною фонетики слов’янських мов, носії яких вже не відчувають, що звук [f] зустрічається в їх мовах виключно у запозичених словах. Литовською мовою після прийняття литовцями християнства та виникнення литовської писемності крім звука [f] були засвоєні звуки [x] та [h], які також зустрічаються виключно у запозичених словах [Karaliu naite 1990, с. 10]. Чеською мовою було засвоєно книжковим шляхом проривне [g] через запозичення численних латинських слів.
Науково-технічні та навіть суспільно-політичні терміни, що запозичуються у мову свідомо, теж можуть містити деякі чужі для мови-реципієнта звуки, які з часом перестають бути чужими, хоча вони й не засвоюються повністю, не стають властивими для мови-реципієнта. Типовий приклад — носові голосні у словах французького походження, що були засвоєні анґлійською, німецькою та деякими іншими мовами, але рідними носові голосні так і не стали ані для анґлійців, ані для німців. Наприклад слова dénouement або détente, які прийшли в анґлійську мову з французької, частково зберегли ориґінальну французьку вимову разом з носовими голосними.
Протилежним (безакцептним) видом фонетичних мовних інтерференцій є пристосування чужомовних елементів до фонетичних особливостей мови-реципієнта та підпорядкування всім її фонетичним та законам. Це досить часто призводить до того, що запозичення у мові-реципієнті набувають спотвореного, перекрученого вигляду, отже, тут мова може йти, радше, про інтерференцію мови-реципієнта щодо запозичених слів. Типовий приклад — японська мова, де через те, що в цій мові можливі лише два типи складу, іншомовні запозичення, в тому числі й інтернаціоналізми, можуть інколи змінитися до невпізнанності: renzu (лінза), kôhî (кава), garasu (скло; від анґл. glass), ripôto (доповідь, від анґл. report), erebêta (ліфт; від анґл. elevator) [Saito 1988, с. 16—17].
Близьким до цього є фонетичні мовні інтерференції у вигляді іншомовного акценту, коли певною мовою намагаються говорити носії інших мов, не виходячи при цьому за межи артикуляційної бази своєї рідної мови. Такі мовні інтерференції, як правило, не призводять до фонетичних змін у мові. Винятком можуть бути лише випадки, коли при народ-завойовник нав’язує свою мову автохтонному населенню, або засвоює його мову. При цьому взаємодія мов може призвести до певних фонетичних змін.
Граматичні мовні інтерференції
Типовою граматичною мовною інтерференцією є запозичення форми множини та деяких інших граматичних форм мови-продуцента разом з іншомовним словом.
Це можна спостерігати на прикладі наслідування форми множини та деяких інших форм мови-продуцента Наприклад анґлійською мовою деякі слова були запозичені разом з формою множини: formula — formulæ, datum — data (з латини), phenomenon — phenomena (з греки), а також у назвах деяких грошових одиниць: loti (грошова одиниця Лесото) має форму множини maloti (форму множини разом з назвою грошової одиниці було запозичено анґлійською мовою з мови сесуто; так само й назви деяких розмінних монет: 1 Schilling = 100 Groschen (1 австрійський шилінґ дорівнює 100 ґрошам — вживання німецької форми множини) [Гальперин 1988, с. 917—920].
Протилежним є підпорядкування іншомовних слів та власних назв граматичним особливостям мови-реципієнта.
Бувають також випадки, коли одна мова з іншої запозичує деривативні суфікси та префікси [Дешериев 1977, с. 244-245]. Так, українською мовою, як і багатьма іншими європейськими мовами, були засвоєні такі продуктивні афікси греко-латинського походження, як суфікси ація (лат. atio): пролонґація, перфорація; фікація (лат. ficatio): класифікація, електрифікація; і/изація (лат. isatio): лібералізація, палаталізація; і/ист (лат. ist-): артист; і/изм (лат. ism-): кубізм; і/итет (лат. itas): суверенітет тощо; префіксів анти-, про-, прото- та ін. Деякі деривативні афікси засвоєні до такого ступеня, що вони можуть вживатися навіть з нелатинською лексикою: читабельний (від українського дієслова читати та латинського суфіксу habilis, що буквально означає «здатний»). Російською мовою було засвоєно німецький суфікс ier-, який походить від закінчення інфінітиву в романських мовах насамперед у французькій: копировать (укр. — копіювати), форсировать (укр. — форсувати) тощо. Багатьом народам колишнього СРСР було нав’язано російські суфікси ск(ий), н(ый) та інші.
Екстралінґвістичного втручання може зазнавати навіть синтаксис. Так було, наприклад, у німецькій мові, коли вона під впливом латини почала наслідувати порядок слів у підрядних реченнях [Behaghel 1911, с. 27-31, 169-170].
Вплив на незамкнені мовні системи
Незамкнені мовні системи можуть зазнавати впливу як свідомих, так і підсвідомих мовних інтерференцій.
На підсвідомому рівні це стосується, наприклад, вживання писемності сакральної мови під впливом відповідної релігії, формування спільного лексичного фонду в межах мовного союзу або культурно-історичного ареалу.
Саме незамкнені системи — лексика та писемність — зазнають найбільших змін при плануванні корпусу.
Писемність, на відміну від лексики, є більш рухомою, здатною до змін системою [Fierman 1991; c. 261], тому й графічні мовні інтерференції є більш рухомими, більш активними чинниками, які полягають таких основних аспектах, як побудова писемності (графізація), розробка правопису, впливі писемності на мову тощо. Залежно від того, який статус має мова, та для яких цілей створюється писемність, Ferguson визначив 4 рівні писемної комунікації, а саме: 1) писемність відсутня; 2) писемність для особистого спілкування та художньої літератури; 3) писемність для природничих наук; 4) писемність для перекладу наукової літератури з інших мов [Цит. за: Columas 19892, с. 185]. Звичайно ж, побудова писемності в тій чи іншій ситуації не має певних специфічних ознак, що залежать від цілей, з якими ця писемність створюється, на відміну від поповнення лексики за рахунок побудови нових терміносистем. Тому якщо з цим розподілом і можна погодитись, то лише умовно, бо процеси побудови писемності з метою простого фіксування розмовної мови та з метою видання цією мовою наукової літератури не мають абсолютно ніяких специфічних особливостей, якщо тільки мова не йде про правопис наукових термінів, зокрема слів іншомовного походження. Тому доцільніше, на наш погляд, визначити лише два рівні писемної комунікації: 1) відсутність писемності та 2) наявність писемності. До того ж, теоретично кожна мова вже не буде безписемною, якщо для неї використовується фонетична транскрипція або умовна орфографія для наукового дослідження цієї мови, проте графічною мовною інтерференцією це важко назвати, бо така «писемність» створюється лише для простої фіксації тієї чи іншої мови на папері. Справжньою графічною мовною інтерференцією буде лише прийняття писемності та розробка правопису для широкого практичного вжитку, коли це буде невід’ємним аспектом мови.
Писемність є однією з необхідних умов пристосування мови до спеціальних функцій. Вона сприяє мовній адаптації, робить суспільство мовно свідомим, і, нарешті, уможливлює побудову об’єктивного мовного стандарту [Columas 1989, с. 13-14]. Розмовна мова через побудову нового аспекту набуває нових ознак писемної мови, тобто свого графічного відображення. Будь-яка мова може набути ознак повноцінної літературної мови тільки після побудови для цієї мови писемності. Це зовсім не означає, що безписемна мова є чимось невизначеним, аморфним. Безписемна мови — це теж повноцінна мова, а не просто незрозуміла тарабарщина [Columas 19892, с. 181]. Безписемна мова також являє собою чітко визначену систему зі своїми власними фонетичними та граматичними законами, зі своїм особливим словниковим складом. Писемність лише фіксує дану мову на папері.
Реформа писемності та правопису теж є різновидом графічної мовної інтерференції. Вона може полягати або у простій реформі правопису в межах однієї системи письма (реформа російського правопису у 1918 р., реформа болгарської писемності у 1946 р., запровадження фонетичного принципу написання в межах арабсько-перської писемності для уйґурської мови у Китаї тощо), або у переході на іншу систему письма (латинізація деяких мов Азії та Африки, латинізація та подальша кирилізація більшості мов колишнього СРСР тощо). При цьому правописна реформа може як полегшити (якщо правопис спрощується), так і ускладнити або процес навчання письму та читанню [Fierman 1991; c. 17]. Ускладнення писемності має місце тоді, коли з метою відновлення історичної справедливості реставрується стара система письма, технічно менш досконала (наприклад відновлення традиційної писемності у Монґолії), або коли запроваджується етимологічний принцип написання замість фонетичного.
Орфографічна трансплантація [Суперанская 1978, с. 25], яка дуже розповсюджена серед більшості латинописних народів світу, коли є намагання зберегти ориґінальне написання чужомовних власних назв та деяких варваризмів, також є графічною інтерференцією. Точніше цей феномен можна назвати орфографічною міжмовною інтерференцією.
З точки зору взаємовпливу мови та писемності можна визначити два етапи такого взаємовпливу. На першому етапі писемність пристосовується до мови, на другому, навпаки, сама писемність починає впливати на мову, а мова, в свою чергу, підкорятися особливостям прийнятої писемності.
Пристосування писемності до мови є одним з аспектів графізації. Крім того, це один з факторів розвитку техніки письма [Журавлев 1982, с. 81]. Графічна адаптація має місце коли писемність не створюється спеціально для даної мови, а запозичується з іншої. Тим більше, що нема двох мов (особливо неспоріднених) з абсолютно однаковим набором фонем та з абсолютно однаковою артикуляційною базою. А фонетичні розбіжності обов’язково тягнуть за собою адаптацію чужої графіки до фонетики рідної мови.
Це яскраво видно на прикладі пристосування латинської графіки до численних європейських та неєвропейських мов, де є багато звуків, відсутніх у латинській мові. Тому доводилося якось пристосовувати латинку до кожної конкретної мови [Успенский 1979; c.59]. Так, само було з багатьма іншими системами письма. Але пристосування йшло в різних випадках по-різному. В одних випадках (народи Європи, Близького та Середнього Сходу) системи письма сакральних мов (відповідно, латинська та арабська графіки) пристосовувалися до інших мов без будь-яких радикальних змін, лише з доданням певної кількості нових літер та діакритичних знаків, але система письма від того, все одне, залишалася сама собою. В інших же випадках наявна система письма радикально перероблялася, після чого з’являлася цілком нова графічна основа. Так, зробили Костянтин (Кирило) та Мефодій, які радикально переробили грецький алфавіт [Истрин 1988], в результаті чого вийшла кирилиця, яка вже не була грецьким алфавітом у чистому вигляді (як і коптський алфавіт у Єгипті), так було в Індії та Південно-східній Азії, де кожна мова має свою власну графіку [Дымшиц 1986], але всі системи письма походять від однієї системи брагмі.
При цьому вихідний набір літер не служить ознакою досконалості тієї чи іншої системи письма. Не можна, наприклад, казати, що латинська абетка, яка вважається однією з найкращих та найдосконаліших у світі, є гіршою за кирилицю тільки тому, що там менший набір літер [Дешериев, Протченко 1968, с. 66]. Кожна графіка створювалася для однієї конкретної мови (давньогрецької, латинської, старослов’янської, арабської тощо) і є для цієї мови найдосконалішою. А інші мови, особливо якщо вони належать до інших мовних ґруп та сімей, так чи інакше, змушені були пристосовувати ту чи іншу графіку. Алфавіт міг мати зайві літери для мови-реципієнта, але їх могло й не вистачати для недвозначної передачі всіх фонем [Зиндер 1987, с. 59].
Тим більше, що нема такої ідеальної системи письма, яка б мала графічні позначення для всіх фонем, які тільки можливі у людській мові. Різні фонеми в одній мові можуть бути алофонами в іншій. Так, звуки [v] та [w] в українській мові вважаються алофонами, в той час як в анґлійській мові це цілком самостійні фонеми, бо сполучення [w]+голосний в анґлійській мові можливо, а в українській мові звук [w] є лише варіантом звуку [v] перед приголосною та в кінці слова. Так, само звуки [k] та [k°] у латинській та ґотській мовах, а також в індоєвропейській прамові та в абхазо-адиґських мовах виступають як самостійні фонеми, а у слов’янських мовах звук [k°] — це лише варіант звуку [k] перед огубленими [o] та [u], а перед неогубленими цей звук ніколи не зустрічається. Хоча бувають і виняткові випадки, коли алофони мають різні літерні позначення. Наприклад українські звуки [и] та [і] можна вважати алофонами, бо звук [і] зустрічається виключно після м’яких приголосних, а [и] — виключно після твердих. Тим самим літери «і» та «и» вказують не стільки на якість голосних, скільки на наявність або відсутність палаталізації (cf: чеські літери y та i вказують лише на наявність або відсутність палаталізації попереднього приголосного при однаковій якості вимови голосного).
Отже, фонографічний асортимент при схрещуванні з графічною основою як цілісною системою графічних символів дає конкретний алфавіт [Дешериев, Протченко 1968, с. 73]. Графічне пристосування може мати форму запровадження додаткових літер з інших систем письма (літери ц та ш у кирилиці, запозичені з єврейського алфавіту; літера þ в ісландській мові, запозичена з рунічного алфавіту; літера ь у так званому «новому алфавіті» (яналіф), запозичена з кирилиці; латинські літери h, q та w у курдській кирилиці), діакритичних знаків (російське ё, польські z , l , іспанське ñ, датське ø), ліґатур (французьке œ, німецьке ß, сербські љ та њ) диграфів (сполучень типу sh, sch, sz, dz, ll, ny, nj, ng, ae, ie, ou, uo, ee, ij, дж, дз, къ, аь, т1), рідше — вигаданих літер.
Та навіть пристосована система письма в багатьох аспектах залишається приблизною та умовною (у сучасній анґлійській мові 26 літер передають 41 фонему), тим більше, що графічна адаптація не ґарантує подальших розходжень між написанням та вимовою, бо ідеальний фонографічний алфавіт може бути створено лише для безписемної мови [Суперанская 1978, с. 8]. При подальшому розвитку мови розбіжності між написанням та вимовою будуть все помітнішими. Це примушує або змиритися з виникненням таких розбіжностей, або реформувати правопис через кожні 50-60 років. Хоча все залежить і від особливостей розвитку конкретної мови. З одного боку анґлійська, французька, ірландська мови демонструють численні невідповідності вимови написанню, в той час як італійська мова вже протягом кількох століть зберігає майже фонетичний принцип написання.
Особливої уваги заслуговує пристосування латинської графіки до сучасних мов світу. Ця система письма стала протягом останніх десятиліть справжньою міжнародною системою письма, яка є свого роду засобом міжнародного спілкування [Friedrich 1966, с. 147]. Якщо той чи інший народ не використовує алфавіт на латинській основі, дуже часто він використовує латинку як допоміжну систему письма (транслітерацію) [Paclt 1946], яка стає свого роду складовою частиною правопису. Проте побудову транслітерації важко назвати мовною інтерференцією, бо транслітерація служить лише дзеркальним відображенням однієї системи письма засобами іншої, без втручання в графічну систему відповідної мови. Дуже умовно можна вважати графічною мовною інтерференцією і практичну транскрипцію, бо вона лише вказує носіям інших мов, як приблизно треба вимовляти іншомовні слова та власні назви. На структуру як мови-продуцента, так і мови-реципієнта ніякого впливу практична транскрипція не має. Це, радше, вплив на окремо взяті лексеми в момент їх запозичення іншими мовами [Суперанская 1978]. Мовною інтерференцією може бути лише справжній перехід з однієї системи письма на іншу, що тягне за собою відповідні структурні зміни в самій мові.
Свій найяскравіший прояв графічні мовні інтерференції мають тоді, коли сама писемність починає певним чином впливати на структуру мови, залишаючи глибокі сліди в різних аспектах мови. Це означає, що літературні мови не лише використовують писемність, але й підпорядковуються тій писемності. Таким чином, побудова писемності залишає відбиток і в інших аспектах мови, бо різні системи письма впливають на розвиток мови по-різному [Columas 19892, с. 184-185]. Це насамперед стосується лексики та фонетики.
Писемність впливає на мову як взагалі [Дешериев 1977, с. 180], так і залежно від принципу побудови тієї чи іншої системи письма. Тобто ієрогліфічні, силабічні та фонетичні системи письма впливатимуть на лексику по-різному. Прикладом може служити китайська лексика. На перший погляд кидається в очі її надзвичайний пуризм. Насправді це не зовсім пуризм. Це, радше, вимушене перекручення іншомовних слів, спричинене чисто ієроґліфічною писемністю. У японській мові крім ієроґліфічної писемності є ще силабічні системи письма, які дозволяють передавати іншомовні слова точніше. До того ж, китайці намагаються скоротити кількість складів у запозичених словах до мінімуму заради скорочення кількості ієроґліфів, а в деяких спеціальних терміносистемах (наприклад у хімічній термінології) навіть усі терміноелементи повинні бути односкладовими (тому “уран” по-китайськи буде yóu, в той час, як по-японськи — uran; “самарій” по-китайськи буде sha n, в той час, як по-японськи — samarium) [Columas 1989, с. 16]. Крім того, слід відмітити, що китайські ієроґліфи в різних діалектах китайської мови читаються по-різному, тому для китайців важливо обов’язково зберегти єдину мову на письмі [Сердюченко 1959]. Це призводить до майже повного зникнення вмотивованості нових слів у китайській мові. Запозичення починають здаватися просто штучними слововитворами.
Мови Індії, які протягом багатьох століть використовували силабічні системи письма на основі брагмі, теж істотно підкорилися силабічній побудові алфавітів. Навіть латинську писемність європейські місіонери не змогли пристосувати до місцевих мов, а, навпаки, самі засвоїли місцеві системи письма, бо відмова від силабічного принципу письма неминуче призвела б до ломки мовних традицій [Суперанская 1978, с. 6]. В усякому разі, простіше вперше запровадити писемність для тієї чи іншої мови, ніж переводити старописемну мову на нову систему письма [Fierman 1991, с. 14].
Інколи навіть фонетика може підкорятися новій системі письма. Особливо тоді, коли алфавіт, прийнятий для тієї чи іншої мови, містить деякі літери, що означають звуки, відсутні у мові-реципієнті. Це (особливо під впливом орієнтації на сакральні мови) часом призводить до запозичення мовою-реципієнтом деяких звуків разом з відповідними літерами. Наприклад у чеській мові загальнослов’янському [g] відповідає дзвінке фаринґальне [h]. Проте разом з латинською писемністю чехи засвоїли й проривний звук [g], бо вони завжди намагалися зберегти етимологічний принцип написання всіх іншомовних (особливо інтернаціональних) слів. В українській мові ситуація була аналогічною. Але через те, що у кирилиці не було спеціального знаку для фаринґального [h], українці, які теж намагалися зберегти етимологічний принцип написання принаймні слов’янських та грецьких слів, почали використовувати літеру г для фаринґального звуку, а для проривного [g] винайшли спеціальну літеру ґ. Уся різниця між українською та чеською мовами полягає в тому, що чехи засвоїли проривне [g] книжковим шляхом, а українці — побутовим (переважно через усне спілкування з носіями польської мови). До того ж, у латинській мові звук [g] був первинним, в той час, як у грецькій мові візантійського періоду цей звук був вторинним. Цим якраз і можна пояснити, чому в чеській мові літера g в усіх іншомовних словах вживається послідовно, а в українській — непослідовно, до того ж це питання до сих пір дискутується.
Вплив графічних інтерференцій на термінологію полягає в зовнішньому графічному оформленні терміну залежно від орфографічних та інших традицій передачі запозиченого терміну засобами рідної мови. Це насамперед залежить від того, яку систему письма вживає той чи інший народ — латинську чи ні (а якщо ні — який принцип цієї графіки: ієроґліфічний, силабічний, консонантний чи фонетичний), а також від інших традицій, пов’язаних з орфографією. Зокрема це стосується правил передачі запозичених слів (в ориґінальному написанні чи за правилами орфографії мови-реципієнта), а також від принципу орфографії (етимологічного чи фонетичного). Важливу роль тут відіграють також численні екстралінґвістичні фактори, які розглядатимуться нижче.
Писемність не може не спиратися на суспільні умови, під впливом яких вона виникала та розвивалася. У народів, які тяжіли в культурному, релігійному, політичному відношенні один до одного, склалися зони з писемністю, що ґрунтується на певних засадах [Суперанская 1978, с. 5].
Це так звані писемні ареали. Ці ареали в своїй переважній більшості сформувалися в епоху середньовіччя, коли національна приналежність автоматично означала реліґійну, а основою для побудови писемності була писемність відповідної сакральної мови, тож і писемні ареали виникали на основі певної релігії. З розвитком капіталістичних відносин та послабленням впливу церкви послабився й вплив сакральних мов, натомість зріс вплив мов міжнародного спілкування. Одночасно спостерігався зріст національної ідеї, а також активізація ринкових відносин. Не останню роль відігравала при цьому політична орієнтація на певні країни та мови. Через це багато неєвропейських народів перейшло з арабської чи будь-якої іншої графіки на латинку. Для безписемних мов в усіх частинах світу писемність створюється зараз переважно на основі латинки. “Латинський алфавіт… спочатку був притаманний західноєвропейському культурно-історичному ареалові… Зараз латинка крокнула далеко на схід” [Журавлев 1982, с. 132].
Типовим прикладом переходу з одного писемного ареалу до іншого є Румунія. У феодальну епоху для румунської мови використовувалась кирилиця, запозичена разом із православ’ям. У середині ХІХ століття румуни перейшли на латинку, орієнтуючись на Західну Європу, головним чином, на споріднені романські народи. Турки та індонезійці перейшли на латинку з арабської також керуючись саме цими двома останніми принципами, до того ж, арабська графіка, можна припустити, не витримала конкуренції з латинкою, яка виявилась технічно досконалішою. До того ж, це була писемність, запозичена з європейської культури, яка на даний час є домінуючою у світі. Тим самим, принцип «алфавіт слідує за реліґією», притаманний феодальній епосі, в усіх вищеназваних випадках поступово змінився принципами «алфавіт слідує за прапором» та «алфавіт слідує за торгівлею» [Дирингер 1963, с. 629].
Писемність часто буває дуже політичним символом, стаючи складовою частиною політичної боротьби, як, наприклад, це було з мовою сомалі у Сомалі та Ефіопії. Якщо у сомалі для цієї мови було запроваджено латинську писемність, то в Ефіопії було створено писемність на основі амхарського алфавіту, аби, напевно, ефіопські сомалійці не могли читати друковану продукцію, що могла надходити з сусідньої Сомалі [Fierman 1991; c. 20]. Те ж саме стосується й політичного підґрунтя латинізації та подальшої кирилізації більшості мов народів колишнього СРСР.
Лексика більше, ніж інші системи, реаґує на всі зворушення у розвитку мови. Вона є основним аспектом мови, якого в першу чергу торкаються усі зміни у мові, продиктовані розвитком суспільства та мовною модернізацією. Лексика докорінно відрізняється від інших аспектів мови саме тим, що слова народжуються щоденно, в той час, як фонетика чи морфологія не може змінюватися щоденно [Дешериев 1966, с. 130].
Перетворення одних активних лексичних одиниць на історизми та засвоєння неологізмів з подальшою їх активізацією, лексична модернізація, пристосування лексики до сучасних реалій — все це залишає глибокий відбиток у розвитку лексики будь-якої мови. “Дослідники справедливо вважають лексику тією галуззю мови, в котрій найнаочніше та безпосередньо відображаються різноманітні зміни, що відбуваються у громадському житті. У зв’язку з розвитком культури народу бурхливо збагачується лексика його літературної мови, причому не тільки шляхом збільшення числа слів, створених при використанні внутрішніх ресурсів мови, але й завдяки засвоєнню лексичних елементів інших мов” [Колца, Тукан 1973, с. 318].
Це система, яка набагато більше, ніж інші мовні системи, залежить від планування статусу, бо планування статусу, тобто надання мові певних функцій, вимагає певних змін саме у лексиці. Нові функції мови вимагають лексичної модернізації, побудови нових шарів лексичного фонду, нових галузевих термінів тощо.
Все це обов’язково тягне за собою планування корпусу. Типовим прикладом, коли надання мові нового статусу спричиняло капітальну переробку лексики є штучне відродження у кінці минулого століття мови іврит як мови єврейських переселенців у Палестині, і яка після утворення держави Ізраїль набула статусу державної мови. Один з ініціаторів відродження мови іврит, Бен-Єгуда, зіткнувся з відсутністю в лексиці цієї мови позначень для багатьох явищ, які не були властиві стародавній Палестині. Тому доводилось винаходити нові слова, пристосовувати стародавню мову до потреб сучасного життя [Блюм, Рабин 1989, с. 9-10; Подольский 1985, с. 6-7].
З точки зору психолінґвістичної класифікації підсвідомі лексичні інтерференції можна охарактеризувати як природній вплив словникового складу однієї мови на словниковий склад іншої залежно від типу мовних контактів (субстрат, суперстрат, адстрат тощо). Cвідомі лексичні інтерференції полягають у реґулюванні лексичного фонду мови, зокрема, поповнення лексичного фонду новими елементами. Але стосовно лексичних мовних інтерференцій наявність свідомого початку залежить від численних суб’єктивних чинників.
Особливо це стосується лексичної модернізації, яка є основною лексичною мовною інтерференцією. Ця мовна інтерференція є одночасно свідомою та підсвідомою — все залежить від суб’єктивного фактору. Установи та окремі особи створюють та стандартизують нові терміни свідомо. Так, само свідомо нові терміни створюють і перекладачі, коли вони заповнюють лакуни у мові перекладу. Проте більшість носіїв мови, включаючи галузевих фахівців, які є споживачами результатів термінотворчої роботи, засвоюють та активізують нові терміни підсвідомо. Підсвідомою є також селекція, тобто відбір термінологічних варіантів серед синонімічних рядів: фахівці-споживачі підсвідомо вибирають та активізують у повсякденному фаховому спілкуванні той синонім, якому вони підсвідомо надають перевагу. Таким чином, підсвідомо обраний варіант синонімічного ряду поступово закріплюється як термінологічна норма, як стандартизована термінологічна одиниця.
Особливе місце серед усіх лексичних мовних інтерференцій займає штучне переусвідомлення лексичних одиниць, штучна табуїзація та евфемізація, побудова лексичних ідеолоґем [Кияк 1988, с. 91].
Найбільшого успіху в цій сфері досягли тоталітарні режими (комуністичний, нацистський тощо), які намагалися замаскувати свою справжню мету, створити видимість гуманного суспільства та, взагалі, зробити свою ідеологію привабливішою.
Так, у Третьому Рейху вживання тих чи інших слів реґулювалося спеціальними урядовими та партійними рішеннями [Klemperer 1975]. Наприклад термін Selektion означав «відбір до відправки до газової камери». Занадто широко вживалися такі префікси, як Volks- (народний): Volksfest, Volksgenosse. Небажані терміни часто бралися в лапки для надання їм іронічного значення [Кияк 1988, с. 92].
Відповідними циркулярами міністра пропаґанди або керівництва НСДАП заборонялося вживання тих чи інших слів та зворотів, давалися вказівки, якими словами треба було заміняти заборонені слова. Так, рішенням керівництва партії від 9 вересня 1937 року заборонялося вживання слова Kerl (хлопець) щодо членів НСДАП, бійців СС та СА (у зворотах типу: ”Die SA-Männer sind ganze Kerle”). Циркуляром від 16 березня 1939 року зворот Großdeutsches Weltreich оголошувався небажаним. Наказом міністра пропаґанди від 16 березня 1944 року всі засоби масової інформації були зобов’язані замість слова Katastrophe вживати слово Großnotstände. Подібна практика спостерігалася в колишній НДР, коли виникали синонімічні пари з різним коннотативним значенням, одне з котрих відносилося до соціалістичного ладу, інше — до капіталістичного: sozialistische Demokratie — bürgerliche Demokratie; (sozialistischer) Gewinn — (kapitalistischer) Profit; (sozialistischer) Leitungslohn — (kapitalistischer) Akkordlohn; (sozialistische) Gesellschaftswissenschaft — (kapitalistische) Soziologie тощо [Winterling 1974, с. 39-55].
У німецькій мові НДР виникали специфічні неологізми, які не були у вжитку у ФРН: Aktivist der ersten Stunde, landwirtschaftliche Produktionsgenossenschaft (LPG), Nationale Volksarmee (NVA), Volkseigentum, Volkspolizei тощо. Слово Jugendfreund (друг дитинства, друг молоді) набуло нового значення — «член Союзу вільної німецької молоді». Слова Berufsbeamter, Schulgeld, Volksschule були оголошені в НДР історизмами або архаїзмами. Деякі західнонімецькі неологізми у НДР не визнавалися та не вживалися: Bundesbahn, Hauptschule, Gesamtschule, Rechtsstaat тощо. Один і той же денотат позначався по-різному: Erster Sekretär (НДР) — Parteichef (ФРН), FNL (Nationale Befreiungsfront Südvietnams) (НДР) — Vietcong (ФРН), RGW (НДР) — Comecon (ФРН). Якщо німецька лексика у ФРН орієнтувалася більше на анґлійську мові (Babysitter, Boom, Cast, Teenager), то в НДР — більше на російську: Aktiv (рос. актив), Brigade (рос. бригада), Pionier (рос. пионер), Haus der Offiziere, Maschinen-Traktoren-Station, Wanderfahne (рос. переходящее Красное знамя) [Бок, Гарниш, Лангнер, Штарке 1979; с. 269-278].
Аналогічні приклади можна навести стосовно термінів радянських суспільних наук, де різні терміни вживалися залежно від політичного контексту.
Так, для міжнародно визнаного терміна «мовне планування» у радянській соціолінґвістиці існував його дублетний синонім — «мовне будівництво». Тим самим, якщо мова йшла про заходи з метою реґулювання мови за кордоном, вживався перший синонім. Аналогічні процеси у Радянському Союзі позначалися другим терміном.
Не вважалися тотожними в радянський період такі поняття, як об’єднання (якщо мова йшла про соціалістичні підприємства) та корпорація (об’єднання капіталістичних підприємств). Навіть слово об’єднання (як результат, а не процес), наприклад, на анґлійську мову в радянській пропаґандистській літературі, орієнтованій на анґломовного читача, якщо мова йшла про радянські підприємства, перекладалося як amalgamation а не corporation, не зважаючи на те, що в анґлійській мові слово amalgamation означає процес злиття підприємств, а не уґруповання як результат цього процесу. Деякі суспільно-політичні терміни (менеджер, бізнес, політологія, парламент) відносились виключно до капіталістичного способу життя. Навіть у перші роки перебудови для позначення понять, що запозичувалися від капіталістичного ладу, або запроваджувалися нові терміни (госпрозрахунок), або до вже традиційних термінів додавався прикметник «соціалістичний» (соціалістичний плюралізм).
Питанням заідеологізованості лексики при тоталітарних режимах займався також Jedacki. Зокрема він висвітлив польські терміни з суспільних наук (філософія, політекономія, соціологія), які в словниках 70-80-х років мали те чи інше ідеологічне забарвлення. Зокрема такі терміни, як giełda чи kapitał цілком відносилися до економіки капіталістичних країн; інші терміни (kredyt, wartos c , sil y wytwórcze) розглядалися окремо стосовно капіталістичного та соціалістичного ладу [Jedacki 1994, с. 128-134].
|
Психолінґвістичні інтерференції |
|||
|
Лінґвістичні аспекти |
Підсвідомі |
Свідомі |
|
|
Фонетика |
Найбільш типові |
Нетипові |
|
|
Морфологія та синтаксис |
Найбільш типові |
Мають місце |
|
|
Лексика |
Найбільш типові |
Найбільш типові |
|
|
Графіка та орфографія |
Мають місце |
Найбільш типові |
|