До лінґвістичних об’єктів, при розгляді котрих неможливо не спиратися на чітко визначену філософську теорію і не враховувати одночасно специфіки мовного підходу, належить значення та пов’язані з ним інші проблеми. Зараз досить важко підрахувати навіть приблизно, яка кількість мовознавців присвятили фундаментальні дослідження розв’язанню проблеми значення. Але складається враження, що кількість поглядів не скорочується, а збільшується, незважаючи на те, що “теорія значення ще не вийшла з початкової стадії своєї розробки. Висунуті різні концепції значення, котрі частково перебувають у додаткових стосунках один щодо одного, пояснюючи різні аспекти значення, а частково — у відношенні взаємовиключення, коли одна концепція заперечує іншу” [Никитин 1983, с. 4].

З іншого боку, не можна стверджувати, що з усієї множинності формулювань лише якесь одне визначення терміна «значення» може претендувати на достовірність. Більш того, така множинність поглядів свідчить про надзвичайну складність та багатогранність дослідженого явища.

Тому можна цілком погодитися з твердженням А.С.Мельничука про те, що “завдання повинна полягати не в тому, щоб під вигляддом «природи» значення (чи змісту) термінологічно позначити яке-небудь одне з них, а решту визнати недійсними, але в тому, щоб встановити послідовну термінологічну різницю цих понять і, таким чином, забезпечити першу умову для подальшого дослідження їх природи” [Мельничук 1967, с. 43].

Якщо в 1936 році анґлійські лінґвісти Ч.К.Оґден та І.А.Річардс у монографії «Значення значення» перелічують 23 різних означень терміна «значення» [Свадост 1968, с. 52], то сьогодні навіть рамки одного спеціального дослідження не дозволяють хоча б поверхнево розглянути значно зрослу кількість цих визначень.

До кола задач цієї роботи не входить розкриття теорій значення, створення власної їх класифікації чи концепції. Тому залишимося лише на одному означенні лексичного значення, в котрому синтезуються численні погляди. Дане дослідження належить А.І.Смирницькому: “значення слова є відоме відображення предмета, явища чи відношення у свідомості (чи аналогічне за своїм характером психічне утворення, що конструюється з відображень окремих елементів дійсності), що входить до структури слова як так звана внутрішня його сторона, відносно котрої звучання слова виступає як матеріальна оболонка, необхідна не лише для виразу значення і для повідомлення його іншим людям, але й для самого його виникнення, фомування, існування та розвитку” [Смирницкий 1955, с. 88; 1956, с. 162].

З цієї характеристики випливає, що значення кожної лексичної одиниці безпосередньо співвідноситься з відповідною одиницеюдійсності, воно не існує у відображених предметах, а відображає ті істотні загальні риси та властивості, які об’єктивно властиві предметам.

Лексичне значення належить до числа катеґорій лінґвістики, при розгляді котрих неможливо не спиратися на чітко визначену філософську теорію і не враховувати одночасно специфіки мовного підходу. Дане питання виявилося настільки складним і дискусійним, що деякі лінґвісти взагалі відмовились трактувати значення як мовознавчу проблему. Л. Блумфілд, зокрема, пише: “Кожний вислів може бути повністю описаним у термінах лексичних і ґраматичних форм; ми повинні тільки пам’ятати, що значення не можуть бути визначені в термінах нашої науки” [Цит. за: Никитин 1983, с. 6]. Така думка, звичайно, є спірною, оскільки без розгляду проблеми значення мовознавства як самостійна наука існувати не може. Розв’язання даного питання полягає головним чином в тому, щоб чітко визначити місце й обсяг мовного значення в межах загальносеміотичних наукових пізнань. Тут ближчим до істини, думається, був Уорф, котрий вважав, що “лінґвістика — це, в основному, пошуки значення” [Новое в лингвистике 1960, с. 201].

Розв’язанню даної проблеми присвячено багато фундаментальних досліджень, але, незважаючи на це, кількість поглядів не скорочується, а продовжує збільшуватися. Складається враження, що теорія значення ще перебуває на початковій стадії своєї розробки. Різні концепції або заперечують, або доповнюють одна одну, розглядаючи різні аспекти значення, але разом з тим не можна стверджувати, що який-небудь окремо взятий погляд претендує на абсолютну достовірність і повноту. Така велика кількість поглядів підтверджує надзвичайну складність і багатогранність явища, що досліджується. До того ж, нерідко мовознавці називають значенням абсолютно різні сторони мовного знаку, тобто виникає питання чисто механічного характеру: якій з властивостей мовного знаку приписати термін «значення» (та й чи приписувати взагалі)? Можна цілком погодитися з твердженням А. С. Мельничука про те, що “завдання повинно полягати не в тому, щоб під виглядом визначення «природи» значення (чи змісту) термінологічно позначити яке-небудь одне з них, а всі інші визнати недійсними, але в тому, щоб встановити послідовну термінологічну різницю всіх цих понять і, тим самим, забезпечити першу умову для подальшого дослідження їх природи” [Материалы к конфер. 1967, с. 43].

Спираючись на викладені різними авторами думки і положення, можна запропонувати таку класифікацію наявних концепцій значення (рамки роботи не дозволяють розкрити особливості окремих підходів, шкіл, теорій):

1. Значення є предмет, що номінується (Б. Рассел, В. Е. Семенистий, Г. Фреґе та ін.);
2. Значення є поняття (Н. Н. Амосова, М. Бірвіш, Е. Вюстер. Р. Карнап, Г. Клаус, Г. Стерн, А. Шафф та ін.);
3. Значення є поняття плюс реляційні властивості слова (Е. Велландер, В.В. Виноградов, Р.З. Ґінзбурґ, Дж. Фірт та ін.);
4. Значення є уявлення (Ж. Марузо);
5. Значення є інваріант інформації (Б.Н. Головин, П.Л. Добрушин, В.В. Іванов, І.С. Нарський, Е.В. Падучева, Р.Г. Фрумкіна, К. Шеннон, І.М. Яґлом. А.М. Яґлом та ін.);
6. Значення є функція слова-знаку (К. Айдукевич, Л. Завадовський);
7. Значення є відношення між знаком і предметом (Дж. Локк, А.М. Коршунов, Т.П. Ломтєв, А.С. Мельничук, В.В. Петров, Ю.С. Степанов, А.С. Чікобава та ін.);
8. Значення є відношення між знаком і поняттям (К. Бальдинґер, Л. Вейсґербер, О. М. Галкіна-Федорук, П. Ґіро, О.М. Горшкова, Н.С. Котелова, Н.М. Шанський та ін.);
9. Значення є відношення між знаком і уявленням (М.В. Крушевський, Тецуя Куніхіро, Р. Рейсс та ін.);
10. Значення є відношення між знаком і поведінкою людини (Л. Блумфілд, Е. Бенвеніст, Л. Вітґенштейн, О.З. Виноградова, А.Р. Лурія, Ч. Фріз та ін.);
11. Значення є відношення між знаком і сиґніфікатом (E. Бap-Гіллел, Л. Єльмслев, Е. Найда, Е. Сепір, А. Тарський, З.Герріс та ін.);
12. Значення є відображення дійсності (О.С. Ахманова, О.С. Богуславський, Б.І. Востоклв, Ф.М. Березін, Г.С. Кличков, С.В.. Колшанський, Т.П. Ломтєв, Л.О. Резніков, А.І. Смирницький, В.М. Солнцев, Д.Н . Шмельов та ін.).

У подальшому нашому ми приймаємо за основу визначення значення, яке дав А.І. Смирницький через те, що ця концепція найбільш повно і точно характеризує цю складну універсалію. Відмітимо, проте, деякі моменти, що не знайшли відображення в даному визначенні. Зокрема, ми вважаємо, що значення — це не просто «психічне утворення, що конструюється з відображень окремих елементів дійсності», — воно є (чи повинно бути) також об’єктивним відображенням дійсності, соціально зумовленою катеґорією, стабільною в синхронії, але потенційно мінливою в діахронії. Значення слова чи словосполучення визначається змістом необхідних і достатніх ознак поняття, котрому відповідає слово чи словосполучення, незалежно від того, чи відображені ці ознаки в компонентах лексичної одиниці чи ні. Тому значення в цілому може бути зафіксовано в тлумачному чи термінологічному словнику. При такому підході, на наш погляд, чіткіше характеризується катеґорія значення в мовознавстві в цілому і в семантиці зокрема і стає можливим визначення в мовному знаку місця і функцій інших його сторін і властивостей (змісту, форми, розуміння і т. п.).

Значення не слід розуміти як завжди щось заздалегідь чітко завдане та окреслене, обмежене: тут так само має місце своєрідна мовна антиномія, що має прояв у відносній невизначеності всього обсягу значення, у аморфності його компонентів, у складності побудови їх ієрархічної структури тощо, і. в той же час, в актуалізації віртуального (можливого) значення в контексті, котра усуває цю відносну невизначеність, «підказує» семантичні компоненти цього лексичного значення.

Ю.С. Степанов пише: “Значення слова відображає спільні і водночас істотні ознаки предмета, пізнані в суспільній практиці людей. Значення слова може бути розгорнуто в речення чи в цілісну сукупність речень” [Степанов 1985, с. 11]. Саме тлумачний словник ставить за мету об’єктивувати значення слова і зафіксувати його у вигляді дефініції. Сутність цієї операції полягає в тому, що значення слів чи словосполучень, що визначаються, характеризується за допомогою слів, значення котрих вважається відомим. Ми не торкаємося тут методики правильної побудови дефініцій слів, оскільки це не є метою нашого дослідження, а для практичних потреб експерименту вживаємо дефініції відомих словників, укладених авторитетними колективами і які є певними інформантами про значення і семантичну структуру слів. На наш погляд, у тлумачному чи термінологічному словниках фіксується сукупність ознак предмета, необхідна й достатня для його відокремлення серед інших предметів, інші ж ознаки належать до галузі енциклопедичних даних про предмет і не повинні наводитись у таких словниках. Тому ми приєднуємося до тези про те, що “мінімальна дефініція значення будь-якої одиниці — це перелік семантичних компонентів, необхідних і достатніх для відмежування (в парадиґматичному плані) даного значення від значень усіх інших одиниць мови” [Бенедикс 1983, с. 76].

Особливо гострі суперечки ведуться навколо проблеми співвідносини між значенням і поняттям. У цьому питанні ми не є прибічниками безумовного розмежування цих катеґорій, тобто віднесення значення тільки до проблем мовознавства, а поняття — до логіки. Скоріше навпаки: ми підкреслюємо їх постійний й безпосередній зв’язок, взаємозбагачення, взаємопроникнення, що є однією з умов розвитку і збагачення знань про об’єктивну дійсність, оскільки, за словами Л.В.Уварова, «поняття» також є образами, відбитками об’єктивної реальності [Уварова, 1967, с. 86]. П.В.Чесноков справедливо підкреслював, що логічні і семантичні форми “існують в нерозривній єдності, як дві сторони єдиного процесу орґанізації думки, що відбувається в одній сфері мовного мислення. Логічні форми як універсальні способи побудови думки, як спільні структури одиниць мислення завжди реалізуються в більш часткових, національних за природою структурах думки, пов’язаних з особливостями ґраматичної будови конкретних мов, — у семантичних формах мислення” [Чесноков 1984, с. 4].

Якщо спробувати виділити головні напрями в лінґвістичних роботах відносно взаємовідносин цих двох катеґорій, то можна синтезувати такі погляди:

1. Значення і поняття є об’єктами різних наук [Фомина 1983, с. 22].
2. Значення є ідентично поняттю (див. класифікацію теорій значення).
3. Значення за обсягом більше, ніж поняття, оскільки включає конотативні, оціночні, суб’єктивні та інші складові [Аллендорф 1977, с. 21-22; Арнольд 1973, с. 102-116; Клычков 1961, с. 100-121; Попова, Стернин, 1984 с. 27].
4. Значення складає частину поняття, притому найсуттєвішу; значення є «спрощеним поняттям» [Солнцев 1971, с. 107].

З лінґвістичної точки зору можна погодитися з тим, що мовне значення є вихідним базисом створення поняття, тобто його частиною, що прямує до рівноправ’я, але не досягає цієї стадії, оскільки всі поняття, у тому числі й наукові, еволюціонують, постійно розвиваються та вдосконалюються.

Різниці між значенням і поняттям лексичної одиниці грають істотну роль в лексикографії, зокрема при побудові статей тлумачних та енциклопедичних словників. Значення, на наш погляд, не слід розуміти як щось раз і назавжди заздалегідь і чітко задане, окреслене, обмежене. Тому, доповнюючи й уточнюючи наведене вище наше розуміння лексичного значення, відмітимо, що, функціонуючи в мові й формуючи ядро поняття, значення є відносно гнучкішим інструментом пізнання й відображення дійсності, одночасно надаючи в процесі своєї еволюції впливу на різні мовленнєві вживання лексичної одиниці, збагачуючи нерідко при цьому інтенсіонал поняття і уточнюючи внутрішню форму відповідного слова.

Як підкреслював В. Гартунґ, “значення — безумовно, комплексне поняття, тому можна зі впевненістю сказати, що воно складається з компонентів” [Хартунг 1979, с. 45]. І.С. Улуханов під значенням слова також розуміє комплексну одиницю, в котрій можна виділити семантичні елементи, що перебувають у певних змістових відносинах [Улуханов 1977, с. 17-18]. Дійсно, лексичне значення слова може включати кілька семантичних складових, кожна з котрих характеризує з різних боків єдине ціле (сюди ми не відносимо емоційно-експресивні, стилеві складові). Питання полягає в тому, які ознаки предмета характеризує значення слова. А. А. Ветров вважає, що “визначення знаку повинно нагадувати лише про ознаки, кожна з котрих необхідна, а всі разом взяті достатні, аби відрізняти дане явище від інших явищ” [Волков, Хабаров 1961, с. 36]. Такі ознаки чи предметні, що становлять мовне значення, ми називаємо реґулярними розуміннями. Аналогічно Л. Блумфілд розрізняє в предметі чи явищі дистинктивні і недистинктивні ознаки [Блумфилд 1968, с. 144].

Враховуючи вказані концепції змісту і преломлюючи їх крізь призму практичних цілей нашого дослідження, ми намагалися виробити свій погляд, не стверджуючи про його безпомилковість чи безпідставність інших теорій розуміння. Як і у випадку з концепціями значення, різні тлумачення змісту виникають через його багатоплановість, той чи інший підхід може знайти своє підтвердження залежно від методу й цілей дослідження.

Саме завдяки сукупності розумінь значення може бути реалізованим у мовленні, через посередність розумінь актуалізується сполучення мовних одиниць у мовленнєвому ланцюжку, де відбувається «нашарування», «взаємний обмін» розуміннями, створення нових розумінь, у результаті чого може виникнути нове значення, що складається не з простої суми вихідних значень. Таким чином, повна сукупність всіх елементарних розумінь, як правило, більше лексичного значення мовної одиниці [Гальперин 1974, с. 9] і наближається до змісту поняття.

Лінґвістичні катеґорії поняття, значення і розуміння тісно пов’язані з катеґорією змісту. Ми повністю погоджуємося з І.Р. Гальпериним, котрий вважає, що “доцільно розглядати зміст як сукупність розумінь, яка є деяким завершеним цілим, у котрому відображається уявлення автора про факти, що описуються, події в їх розвитку, в їх характеристиках і взаємозв’язку” [Гальперин 1974, с. 42]. Таким чином, зміст, на відміну від значення, здатне охопити всю сукупність розумінь мовної одиниці, що проявляються в плані мови чи реалізуються в плані мовлення. Тому нам здається можливим розрізняти: 1) мовний зміст, відносно постійний, рівний за обсягом значенню, об’єктивний, обов’язковий, який ми назвали парадиґматичним; 2) мовленнєвий зміст, більш динамичний, інваріантний, зі всіма факультативними елементами, яке складається як із реґулярних, так і нереґулярних (нерідко суб’єктивних) розумінь, котре ми називаємо синтаґматичним (зіставлене зі змістом поняття); 3) актуальний зміст, що складається з одного розуміння чи ґрупи актуальних розумінь як реалізації лексичного значення в окремому акті комунікації. Подібним чином К.І. Льюїс розрізняє мовне значення як інтенсіонал, який конституюється моделлю відношення дефініції даного виразу до інших виразів, і змістове значення, що маніфестується через посередність застосування цього виразу щодо конкретного предмета й ситуації [Семиотика 1983, с. 221].

Характеризуючи внутрішню форму слова, О. Потебня пише: “У слові ми розрізняємо зовнішню форму, тобто членороздільний звук, зміст, що об’єктивується через посередність звуку, та внутрішню форму, або найближче етимологічне значення слова, той спосіб, яким висловлюється зміст” [Потебня 1926, с. 134].

Звідси, визначаючи внутрішню форму як найближче етимологічне значення (курсив наш), О. Потебня в першу чергу розумів спосіб утворення імені при його синхронічному розгляді, а не обов’язкове врахування всіх його етимологічних особливостей.

Внутрішня форма слова, пов’язана з етимологією, має онтоґенетичні властивості. Їй могли передувати перші засоби комунікації, що ґрунтуються, за словами Ф.Клікса, на перетворенні координацій руху на жести, міміку, звукові сиґнали, які набувають абсолютно нового значення, в результаті чого починають незалежне, не менш стабільне існування, що характеризується все більшою диференційованістю [Кликс 1983, с. 82].

Звукові комунікативні сиґнали, первинно лише супутні феномени, свого роду звукопантоміми, звукові комунікативні сиґнали, завдяки своїй раціональності, універсальності та диференційованим здібностям, стають важливими засобами комунікації, виділяються як конвенційні сиґнали, прообрази мовних знаків. При цьому помітимо, що умовна система сиґналів могла виникнути лише в згуртованих ґрупах представників орґанічного світу, коли комунікація стає важливою потребою орґанізованого клану. Звідси колективізм (а разом з ним — і відповідні умови праці) — важлива причина виникнення мови (включаючи загальноприйняті внутрішні форми слів).

У подальшому, залежно від семантичного наповнення, сиґнали перетворюються на знаки, що мають звукову форму та певний зміст. У вигляді такого змісту спочатку виступає інтелектуальний образ — внутрішня форма як основа майбутнього лексичного значення. А.М.Коршунов справедливо підкреслював: “Сформована під впливом проґрам мислення, модальні уявлення, образ-мета, образи-плани, символічні образи включаються в подальший розвиток наукового пізнання, інтерпретацію знакових систем тощо” [Коршунов 1982, с. 64].

У сфері первинних образів ще не можна відокремити внутрішні форми від значень, обсяг їх змістових характеристик практично збігається. Розчленування внутрішньої форми та значення відбулося, скоріше за все, вже після того, як у процесі переходу від «архаїчного мислення» (термін Ф.Клікса) до мислення наукового людина навчилася думати абстрактно, створювати узагальнені найменування для класу предметів, відокремлювати ознаки їх катеґорій, що визначило відношення гомоморфізму між цими двома катеґоріями семантики. Таким чином, з розвитком цивілізації з’явилися засоби повнішого та стійкішого втілення свідомості. І перший такий засіб — штучні знаки, що є вторинними, створеними скороченим типізованим зображенням, але не самого явища, що позначується, а лише якоїсь його найпомітнішої ознаки [Ибраев 1981, с. 34].

Поруч із простими знаками виникають складні знакові конструкції, що мають більшу конкретність, наочність змістових характеристик. Саме з урахуванням складності структури знаків доцільно розрізняти імпліцитні та експліцитні внутрішні форми.

Одне з проявів імпліцитності внутрішньої форми непохідних одиниць являє собою їх відносна суб’єктивність. Тому термін «внутрішня форма» можна сприймати як трохи невдалий, через те, що не слова мають внутрішню форму, а люди «приписують» її цим словам, самі носії мови виділяють з лексичного значення відмітну ознаку (ознаки) як внутрішню ознаку, структуруючи її з відомого їм змісту одиниці. Спільність таких внутрішніх форм сприяє взаєморозумінню, виділяючи з відповідних значень найбільш релевантні ознаки.

Наведемо кілька прикладів, що ілюструють наше розуміння внутрішньої форми непохідних одиниць. Так, внутрішньою формою слова «ґазета» буде більш чи менш уніфікований для всіх комунікантів образ, що репрезентує один чи кілька істотних ознак, що входять до відповідних лексичних значень. Умовно воно може відповідати, наприклад, такій дефініції: «періодичне видання у вигляді великих аркушів, як правило, щоденне, яке присвячується подіям поточного політичного та суспільного життя [Ожегов 1973]. І навряд чи виникне в когось образ венеціанської грошової одиниці gazetta, що відповідала вартості першого вісника 450 років тому. Так, само й слово «вікно» потенційно продукує спільні риси знайомого нам денотату, але пожалуй, ніхто не стане реставрувати в процесі комунікації етимологічну внутрішню форму типу «щілина для ока».

Але подібна внутрішня форма кореневого слова не однакова для всіх носіїв мови, що залежить від багатьох культурних, соціальних, ситуативних факторів. Наприклад, внутрішній формі слова «книга» відповідає образ, що включає найнеобхідніші, але нерідко різні, риси книги: можна уявити розкриту книгу, котру читаємо, можна уявити собі інкунабулу, побачену в музеї, тощо По-різному може бути сприйнята внутрішня форма слів «людина», «дім», «ваза», «птах», «дерево».

З таких прикладів витікає також і той факт, що чим нижче словотворчий рівень лексичної одиниці, тим більш високий ступінь спільності вона має і тим ближче внутрішня її форма до значення; і навпаки, одночасно зі зменшенням екстенсіонала поняття відбувається не тільки збільшення його інтенсіонала, але й конкретизація відповідної внутрішньої форми. Можна стверджувати, що й кореневі слова в цілому абстрактніше і багатіше обсягом поняття, чим похідні одиниці, і разом з тим бідніше за змістом, оскільки, як відомо, обсяг і зміст поняття перебувають в зворотному відношенні [Белецкий 1981, с. 16; Буслаев 1977, с. 129-130]. Тому ми вважаємо також, що загальновживані слова в цілому мають більший обсяг поняття, чим термінологічні одиниці, але, навпаки, вужчий зміст, що й зумовлює відносну близькість внутрішніх форм загальновживаних слів їх лексичному значенню. Дана властивість вживається в тлумачних словниках — у тлумачення лексичних одиниць з багатим інтенсіоналом включаються одиниці з багатим екстенсіоналом у вигляді родової ознаки. Тому цілком важливо, щоб «підказана» об’єктивна внутрішня форма максимально відповідала вимогам взаєморозуміння, зіставлялася в значенні найважливішій, всім відомій, ознаці, яка легко запам’ятовується. Цим підтверджується і той факт, що сама мова з метою вдосконалення комунікації обрала шлях створення нових найменувань: абсолютна більшість нових утворень становлять саме похідні одиниці, і їх питома вага продовжує зростати.

В залежності від ситуації спілкування комунікативно релевантними можуть бути різні ознаки (зміст) денотата. Для студента-фізика, наприклад, поняття «електрика» під час іспиту виступає як особливий фізичний феномен, у побуті ж — як засіб освітлення. Але серед цих змістів завжди можна виявити одну з ознак, що є реґулярною та детермінативну актуалізовану ознаку.

Пропонуємо розрізняти такі модифікатори:

Цілком зрозуміло, що одні й ті ж модифікатори, залежно від функції, яку вони виконують, можуть належати до різних типів.

Внутрішня форма похідної лексичної одиниці визначається в першу чергу її морфемною структурою. Як мовний засіб репрезентації морфем здатне виступати або кореневе слово, або субститут морфеми у вигляді словотворчого форманта. Модифікатор, таким чином, не може представляти окрему морфему, тому його функції при створенні нової внутрішньої форми є допоміжними.

Внутрішня форма, таким чином, будучи семантичною характеристикою слова, безпосередньо пов’язана зі словотворчими особливостями лексичної одиниці. Разом з тим не можна ставити знак рівняння між словотворчим значенням і внутрішньою формою, оскільки, як відомо, носієм словотворчого значення є формант, що лише частково визначає внутрішню форму: словотворче значення може бути властиво низці слів з спільною морфемною будовою, в той час як внутрішня форма слова за своєю природою «індивідуальна».

Модифікатори, як і форманти, лежать в основі словотворчого моделювання, що в значному ступені зумовлює мовний статус і будову внутрішньої форми. Тому завдання чіткої диференціації моделей, що включають різні види словотворчих засобів, є важливою також з погляду семантичних характеристик лексичної одиниці. Цікавою та перспективною представляється в цьому плані класифікація Е. Косеріу [Coseriu 1977]. В словотворі німецької мови (дану схему можна застосувати й для інших мов) він розрізняє:

Незважаючи на всю ориґінальність, класифікація Е. Косеріу відображає не всі можливі словотворчі типи, не проводить чіткої межи між модифікаторами, формантами з різною функцією, що є слідством захоплення формальними характеристиками словотворчих елементів на шкоду семантичним особливостям лексичної одиниці.

Внутрішні форми є лише посередниками між лексичним значенням і матеріальною мовною оболонкою, потенційно вступає зі значенням відносно гомоморфізму. Щодо цього О.Потебня писав: “Внутрішня форма слова, що вимовляється мовцем, дає напрям думки слухача, але вона тільки збуджує цього останнього, дає тільки спосіб розвитку в ньому значень, не визначаючи меж його розуміння слова» [Потебня 1926, с. 140]. Отже, аналіз внутрішньої форми слова не завжди допомагає визначити його значення, і навпаки.

Звідси навряд чи є підстави стверджувати, що внутрішня форма слова являє собою мовну вмотивованість (тим більше — всі її різновиди). Правильніше розглядати мотивацію як властивість внутрішньої форми, як результат її відповідності значенню, а внутрішню форму — як основу мотивації лексичної одиниці. Тому важко погодитись зі впевненою думкою про те, що «внутрішня форма — це морфосемантична структура слова, що включає морфемний склад мотиваційне значення, що висловлюється ним, і зумовлює раціональність зв’язку його звукової оболонки та лексичного значення [Блинова 1981, с. 32]. По-перше, «мотиваційне значення» так чи інакше включає в себе значення морфем і семантичні взаємовідносини між ними. По-друге, викликає сумнів також саме розуміння «раціональності зв’язку»: 1) чи завжди внутрішня форма створює лише раціональний зв’язок між звучанням та значенням (відомі, наприклад, випадки «хибно орієнтовних» — термін Д. С. Лотте — найменувань.

У нашому розумінні внутрішньої форми не завжди знаходить підтвердження також теза про те, що «внутрішня форма слова це виражена ознака мотивації [Голев 1978, с. 7].

Таким чином, можна стверджувати, що внутрішня форма мовної одиниці не зводиться однозначно ні до етимології слова, ані до лексичного значення, ані до мотивації, ані до простої суми значень складових морфем. Внутрішня форма — це складна і багатогранна катеґорія, і, як всі інші категорії мови, не. може бути повністю і беззастережно охоплена однією невеликою, хоча й ємною, дефініцією.

Враховуючи наведені міркування, можна запропонувати таке робоче визначення внутрішньої форми лексичних одиниць: внутрішня форма — це розумовий інтеріорізований образ, що потенційно абстраґує і відображає у вигляді апперцепційного уявлення один чи кілька істотних ознак денотата, викликаний і фіксований у пам’яті носія мови зумовленою морфемною структурою слова чи виразу.

Радянські лінґвісти завжди приділяли пильну увагу проблемі мотивації, дотримуючись точки зору, що між змістом поняття і структурою відповідного мовного утворення повинен бути прямий зв’язок; що вмотивованість лексичної одиниці зумовлюється ознаками висловлюваного поняття, базується на раціональному обгрунтовані зв’язку між формою і змістом [14; 15; 23; 28; 34; 36; 39; 54; 63; 65; 73]. Багато вчених стверджують, що невмотивованість зв’язку між формою та змістом мовних одиниць перебуває в протиріччі з визначенням взаємозв’язку між формою та змістом.

Відношення між внутрішньою формою і значенням в межах проблеми мотивації значною мірою аналогічно взаємозв’язку цілого і частини мовних виражений. А. А. Реформатський вважає: «Не можна зрозуміти ціле, не знаючи його складових, але не можна й правильно інтерпретувати складові, не розуміючи ціле» [49, с. 5]. Розглядаючи їх взаємовідносини, слід виходити з того, що як ціле, так і його частини належать до одного мовного знаку, і якщо мова їде про семантичні знаки, то в них не може бути незначущих частин [див. 60, с. 73]. В частині мовного цілого мають прояв чи повинні мати прояв визначені ознаки відображеного поняття. Інші ознаки частин не втрачаються в рамках цілого, а фіґурують як потенційні, але в даний відрізок часу якісно не використані можливості.

Внутрішня форма має також багато ознак, властивими поняттю частини в рамках мовного цілого, якщо під цілим розуміти лексичне значення. Форма (як і частина) проявляє ті властивості, котрі необхідні для утворення значення (цілого). Але між даними катеґоріями існує і суперечності, які полягають у тому, що значення слова орієнтовано на належність даної одиниці до системи мови, тобто відображає також необхідні взаємозв’язки між лексичними одиницями в рамках плану змісту всієї мови, в той час як внутрішня форма орієнтує головним чином тільки на відповідне значення. Звідси і наявність в цих двох катеґоріях різних формотворчих і відображальних компонентів.

Засобом процесу мотивації таким чином стає не значення, а найменування, ще точніше — його внутрішня форма, котру можна інтерпретувати і як «основу мотивації» [79, с. 90]. Тому З. З. Маслова-Лашанська з повним правом стверджує, що мотивацію найменування слід чітко відрізняти від значення слова [39, с. 26]. Різниця між ними полягає також в самостійності значення, гіпостазуванні його функцій відносно мотивації мовного виразу. Слідством такої особливості знаку, за словам Д. А. Сафарової, є те, що при ясній мотивації легко виводиться не значення слова, а навпаки, в більшості випадків мотивація може бути розкрита тільки при відомому значенні слова: ясність мотивації далеко не завжди веде до розуміння значення слова [52, с. 255].

На рівні мотивації здійснюється асоціативний зв’язок між семантичними елементами номінативної одиниці і відповідним лексичним значенням. Якщо ж такий зв’язок не реконструюється через посередність ментальних операцій комуніканта, то для нього слово позбавлено мотивації. Разом з тим, навіть якщо невмотивована лексична одиниця все ж викликає якісь випадкові і неіманентні для даного денотата апперцептивні уявлення, то це свідчить не про актуалізацію вмотивованості, а скоріше про її відсутність, хоча внутрішня форма при цьому зберігається.

Вмотивованість — це кількісна і якісна характеристика внутрішньої форми. Внутрішня форма (хоча б історично) властива будь-якій лексичній одиниці, в той час як етимологія слів не сприяє виявленню вмотивованості. Цілком мають рацію ті дослідники, котрі вважають, що вмотивованість — поняття синхронне і її не слід плутати з етимологією (див., наприклад.: [26, с. 61; 82, с. 91]. Ми також не можемо прийняти точку зору тих лінґвістів, котрі ставлять знак рівняння між внутрішньою формою і вмотивованістю слова. Зокрема, Л. Р. Зиндер стверджує, що під вмотивованістю в мовознавстві розуміється семантичний аналіз означувального, семантична структура знака чи його внутрішня форма [21, с. 347]. До такого ж висновку приходять і деякі інші дослідники [8, с. 35; 27, с. 67; 30, с. 88-100; 33, с. 101-114]. Ми можемо погодитись з тим, що семантична структура знака втілює його внутрішню форму, проте залишання ще ніяким чином не визначає семантичного аналізу означувального, а отже, і не виявляє ще мотивації. Лише зіставний аналіз форми і змісту семантичного знака (внутрішньої форми і лексичного значення) дозволить виявити наявність мотивації.

Поняття мотивації належить тільки до складних морфемних утворенням і не притаманно непохідним словам; в цьому має прояв ще одна відміна мотивації і внутрішньої форми в нашому розумінні. А. І. Смирницький, зокрема, відмітив: “Принцип умовності належить до простих, нечленованих одиниць, фактично — морфемам. В складних утвореннях виступає вже принцип вмотивованості — поруч, звичайно, з принципом умовності, оскільки до складних утворень входять і прості одиниці” [З, с. 88]. Непохідні лексичні одиниці, морфеми можуть бути вмотивовані тільки через семантичний переніс чи звуконаслідувальних асоціацій [14, с. 34].

Більш експліцитно вмотивованість проступає в складних словах, набуваючи в їх універсалізованих варіантах (наприклад, дериватах) трохи латентного характеру. Тому Д. Н. Шмельов вважає, що “вмотивованість на рівні слова — чи то йдеться про значення похідного слова, чи про похідне значення — це завжди часткова вмотивованість… Вмотивованість на рівні сполучення слів — це, як правило, повна вмотивованість, в цьому сутність словосполучень як таких…” [71, с. 269].

Вмотивованість похідних одиниць виступає в основному як результат цілеспрямованого словотворчого процесу, що визначається наявністю в лексичній одиниці, поруч з її непохідною кореневою частиною, принаймні одного словотворчого форманта, під яким ми, слідом за І.З.Улухановим, розуміємо “найменше в формальному та семантичному відношеннях словотворчий засіб (засоби) з числа тих засобів, котрими будь-яке слово відрізняється від слів, що перебувають з ним у відношеннях мотивації” [65. з. 8. ].

Зіставляючи вмотивованість складних і похідних слів, відмітимо, що практично всі особливості мотивації дериватів в більшому чи меншому ступені властиві й складним словам. Тому вважаємо за доцільне виведення однакових критеріїв об’єктивної оцінки вмотивованості для всіх лексичних одиниць.

Вмотивованість може мати різний характер залежно від того, яку зі сторін аналізованого поняття підкреслює відповідний вираз. З. Ульман пропонує розрізняти три види мотивації: 1) фонетичну, чи природну (наприклад, для вигуків); 2) морфологічну (інколи її називають морфематичною, оскільки вона притаманна складним і похідним словам); 3) семантичну (яка враховує семантичні зв’язки між компонентами найменування та явищем переусвідомлення [66, с. 255]. Відповідно до цієї відомої класифікації І. З. Торопцев виділяє три способи мотивації: 1) мотивацію через наслідуванням; 2) мотивацію через ознаку; 3) мотивацію через зміст [64, с. 59-60]. В. Г. Гак називає фонетичну вмотивованість абсолютною (чи зовнішньою), інші види — відносною (чи внутрішньою) вмотивованістю, що може бути морфологічною (значення слова витікає зі значення складових його частин) і семантичну (значення утворюється через переусвідомлення) [14, с. 34].

Слід також відмітити, що не завжди можна чітко розмежувати види вмотивованості, що розрізняються в лінґвістиці. Наведемо кілька типових прикладів. Так, К. А. Тимофеєв вважає, що лексична мотивація (тут автори не роблять різниці між «мотивацією» і «вмотивованістю» стосується окремих слів, що утворюють словотворчий ряд. Лексичну мотивацію мають головним чином похідні слова, словотворча мотивація властива всім повнозначним словам, які мають морфемну структуру [62, с. ЗЗ]. З такими визначеннями не зовсім узгоджується інше відоме тлумачення: “Словотворча мотивація — це відношення між двома однокореневими словами, значення одного з яких або а) визначається через значення іншого…, або б) є тотожнім значенню іншого у всіх своїх компонентах, крім ґраматичного значення частини мови…” [51, с. 133].

Інший приклад. В. В. Левицький називає семантичною вмотивованістю зумовленість значення даного найменування (імені) значенням імені іншого предмета (тобто образність, переусвідомлення) а морфологічну вмотивованість визначає як зв’язок значення слова і його морфологічної структури [31, с. 21]. В. М. Лейчик вважає, що якщо пояснюється нове слово іншим словом, на базі якого воно було утворено, то ми маємо справу зі словотворчою вмотивованістю, якщо ж пояснюється нове значення попереднім значенням, то ми маємо справу з семантичною вмотивованістю [32, с. 30] наприклад «лазерний принтер» від «струменевого принтера».

Спробуємо систематизувати головні підходи до визначення катеґорії, що тут розглядається, та побудувати коротку типологію мотивації лексичних одиниць. По-перше, вважаємо за доцільне розрізняти два плани вмотивованості: мовну та мовленнєву. У плані мовлення ми маємо справу з валентною чи референтною (терміни цілком умовні) вмотивованістю, котру Г. П. Мельников називає «вмотивованістю за змістом» і стверджує, що вибір мовного знаку для заданого поняття є вмотивованим, але особливим чином, через асоціації понять актуального значення з опорним значенням цього мовного знаку [41, с. 4].

Оскільки фонетична вмотивованість не є об’єктом нашого розгляду, зупинимося докладніше на другому типі. Внутрішня форма як апперцептивний образ, що визначається морфемною структурою слова чи виразу, що передбачає врахування їх морфологічних і семантичних особливостей. Тому, кажучи про вмотивованість за внутрішньою формою, слід розрізняти відповідно морфологічну та семантичну мотивацію.

Морфологічна мотивація визначається насамперед словотворчою моделлю лексичної одиниці, в той час як семантична є результатом взаємовідносин між словотворчими формантами і основою, між новим і попереднім значенням, між різними модифікаціями внутрішніх форм (наприклад, інтенсифікації, квантифікації, зменшення, вказівки тощо., про що вже говорилося). Різниця між морфологічною і семантичною мотиваціями особливо чітко має прояв у складних словах, де структурні особливості відступають на другий план, а визначну роль грає саме «семантичне прочитання» взаємозв’язків між словами-елементами. До семантичного типу мотивації слід віднести також переусвідомлення, де структурна модель нового утворення залишається без змін, тобто морфологічна мотивація не має прояв. Але враховуючи одночасно тісний взаємозв’язок і деяку розмитість меж між цими підтипами мотивації, доцільно об’єднати їх в один тип — семантико-морфологічну мотивацію, що всебічно характеризує структурно-семантичні особливості словотворчої архітектоніки лексичної одиниці.

Завершивши короткий аналіз типології вмотивованості (на понятті змістовної мотивації ми зупинимося далі), зобразимо її схематично, надавши виділеним видам і типам їх відповідного рівня в умовній ієрархії.

Схематичне зображення типології мотивації

Змістовна вмотивованість здається нам найбільш важливим видом, бо одна з умов мовної досконалості — це вимоги, щоб вмотивованість “була, наскільки це можливо, не зовнішньою та умовною, а внутрішньою та логічною, щоб вона розкривала сутність самого поняття” [13, с. 76]. Е. Вюстер називає дану властивість форми наочністю поняття чи самостійною зрозумілістю її. Звичайно, такі вимоги особливо важливі для науково-технічної термінології і менш прийнятні в загальновживаній лексиці.

На противагу внутрішній формі, змістовна вмотивованість далеко не завжди перебуває в прямій залежності від кількісного складу основ стійкого словосполучення. Таке явище особливо притаманно термінологічним одиницям. Таким чином, між внутрішньою формою, мотивацією і та вмотивованістю виявляються істотні відміни як у ґносеолоґічному, так і функціональному плані. Спробуємо їх систематизувати:

1. Мотивація — процес, внутрішня форма — засіб, вмотивованість результат словотворчого акту.
2. Внутрішня форма — реґулярна характеристика будь-якого слова, мотивація властива не всім одиницям мови (відсутня, наприклад, у кореневих словах), вмотивованість — факультативна характеристика у словотворі, тобто при наявності одного й того ж акту мотивації вона може реалізуватися чи же втрачати свою актуальність.
3. Вмотивованість — наслідок взаємовідносин між внутрішньою формою і значенням, в той час як мотивація зорієнтована головним чином на внутрішню форму.
4. Вмотивованість і мотивація є явищами синхронними, внутрішня ж форма може припускати також розкриття етимології мовних одиниць.
5. Ступінь мотивації змінюється у зв’язку з еволюцією значення слів, в той час як їх внутрішня форма є більш стабільною.
6. Вмотивованість надає внутрішній формі властивість екзоцентричності, тобто зверненості до визначення, «висвітлення» найбільш яскравих сторін денотата.
7. Вмотивованість і внутрішня форма (як і мотивація) можуть відрізнятися за обсягом включеної до них інформації.

Зобразимо схематично взаємовідносини між внутрішньою формою, мотивацією і вмотивованістю.

Схема взаємовідносин між внутрішньою формою, мотивацією і вмотивованістю (суцільними лініями позначені обов’язкові, пунктирними — факультативні відносини).

Часткова вмотивованість внутрішньої форми (перехрещення двох сфер) — наприклад, «гейдельберзька людина» — від назви німецького міста Гайдельберґ, біля якого було знайдено залишки первісної людини.

Відсутність вмотивованості внутрішньої форми (наприклад, «волосся Пеле» — на честь богині вогню у стародавніх гавайців — тонкі бурі нитки вулканічного скла, що утворюються під впливом сильного вітру та газового струму на викиди та фонтани як правило, основної лави.

Абсолютна вмотивованість внутрішньої форми (наприклад, «арктичний клімат» — тип клімату, що властивий для Арктики.

Наше викладення поняття мотивації було б неповним, якби ми не згадали ще одну її суттєву особливість: змістовна вмотивованість по-різному може себе проявляти залежно від мовного узусу. Насамперед це стосується розмежування мови на загальновживану лексику та науково-технічну термінологію. Тут існують різні вимоги до мовних одиниць стосовно їх вмотивованості, що пов’язано з особливостями функціонування слів у цих шарах лексики. Не менш істотними є також відмінності змістовної мотивації в плані мікролінґвістики, тобто на рівні індивідуального вжитку чи сприйняття лексичних одиниць.

Питання, пов’язані з цими та іншими особливостями прояву змістовної вмотивованості, є цілком важливими і ще чекають на свого розв’язання. Розглядаючи дану проблему, ми не ставили за мету остаточно розв’язати дискусію про внутрішню форму і вмотивованість та отримати при цьому чіткі дефініції згаданих катеґорій. Це була спроба термінологічно і онтологічно розмежувати взаємопов’язані поняття, намітити деякий спільний підхід до їх дослідження. Не виключено, що розгляданим тут поняттям мотивації та вмотивованості можна дати трохи інше трактування чи знайти інше термінологічне визначення.

Як вже відзначалося, дослідники припускають, що перші слова людини, подібно похідним словам, в своїй семантичній формі також відображали певні сторони поняття. Ці припущення лягли в основу відомої в науці дискусії про «довільності» і «відприродності» найменувань, представленої в теорії фюсей і тесей, що бере свій початок ще за часів Платона у його діалозі «Кратил» (див. докладніше: [12. с. 25; 42. с. 3-10; 76, с. 67-68 81, с. 8].

Аналогічні питання цікавили також і китайських філософів. Зокрема, Конфуцій і його послідовники стверджували, що назва не тільки пов’язана з означувальним іменем, але й повинно йому відповідати. Коли Конфуція спитали, з чого би він почав, якби йому доручили управління державою, він відповів: “Найнеобхідніше — це виправлення імен” [22, с. 94].

Існує багато теорій, що торкаються проблеми номінації, але їх розгляд не входить у задачу нашого дослідження. І в сучасній лінґвістиці нерідко можна почути думку про випадковість вибору ознак для найменування. Проте більшість мовознавців, практиків-термінологів, носіїв мови все більш усвідомлюють необхідність узгодженого утворення і вжитку імен, враховуючи відповідності їх внутрішньої форми лексичному значенню. Це вже не просто побажання, а вимоги мовної комунікації в будь-якій її сфері.

Кажучи про проблему знаку, особливості його форми і змісту, ми виділили головні відношення між семантичним і акустичним знаками лексичної одиниці і фактом дійсності. Так, між звуковою оболонкою і значенням існує відношення визначення, котре реалізується через внутрішню форму; значення ж, в свою чергу, виконує функцію відображення об’єктивної реальності, на котру вказує акустичний образ. Вказівна функція має безпосередній зв’язок з актом номінації. Але таке розуміння ще недостатньо, бо воно не відображає всі необхідні сторони виникнення і реалізації цього лінґвістичного акту. Ми дотримуємося думки, що вказівка — це лише ярлик, мітка, через посередність котрих у мові акустичним чином маркуються факти дійсності. Такий процес зовсім не орієнтує на поняттєву сторону предмета, відображає лише зв’язок між акустичним образом і дійсністю, обминаючи світ мовних значень. Напевно, тому акт вказівка як єдина функція номінації в мові спостерігається дуже рідко. Найменування, утворені за сродством тільки вказівки, мають властивості, адекватні властивостям власних назв. За словами Р. Кемпсон, факт відповідності один до одного між словом і предметом власних назвах зовсім не означає, що вони взагалі мають будь-яке значення [77, с. 14]. Тому в мові (особливо це стосується точних наук) слід запобігати утворення нових форм лише шляхом вказівки.

Мовна номінація, включаючи процес вказівки, складається також зі функції визначення і внутрішньої форми, через котру номінація відбивається в сферу значення. Таким чином, мовна номінація в своєму широкому змісті включає дві функції — вказівки і визначення: один знак (асемантичний) з його сиґналом і змістом і форму семантичного знаку (відповідну внутрішню форму). Значення лексичної одиниці, хоча і має враховуватись в акті номінації, не є складовою частиною даного процесу, оскільки воно не визначає безпосередньо вказівок [47, с. 79].

За допомогою однієї лише вказівки можуть утворюватися нові непохідні одиниці. Вони виникають в цілому самі собою, ізольовано від значень, як ярлики предметів. Цілком зрозуміло, що неможливо всі явища, факти, властивості об’єктивної дійсності позначити лише непохідними одиницями. Це, по-перше, перетворило б мову в набір символів-етикеток; по-друге, між лексичними одиницями не спостерігався б мовний системний зв’язок, тобто семантичний бік мови значно збіднів би; по-третє, ускладнилося б сприйняття мови і її використання, що обов’язково відбилося б на взаєморозумінні користувачів мови. Сама мова спростилася б до рівня сучасних машинних мов.

Цілком логічним слідством проґресу й великих саморегуляційних потенцій мови було конструювання нових мовних форм на матеріалі вже відомих, а також виникнення словотворчих засобів на основі універсалізації. Це природним чином накладало і продовжує накладати певні обмеження на відображувальні здатності внутрішньої форми. Насправді, якщо на перших порах форми непохідних слів виконували функції власних назв, тобто їх внутрішня форма в цілому включається до значення, то такі відповідності в більшій чи меншій мірі порушуються на стадії словотвору, оскільки сполучення слів і словотворчих формантів не створюють нових значень, що складаються з суми їх окремих значень. Неважко здогадатися, що з виділенням внутрішньої форми з лексичного значення починає функціонувати явище вмотивованості мовних одиниць. Тому на рівні словотворчості, похідності, тобто там, де існує об’єктивована внутрішня форма, стає необхідним високий ступень змістовної мотивації.

Само найменування повинно значною мірою орієнтувати на відповідні значення, втілюючи в собі одну з ознак поняття. Розкриваючи процес номінації, С. С. Маслова-Лашанська пише: “Спосіб найменування предметів на основі наявної назви ознаки припускає наявність трьох моментів: це, по-перше, реальна мотиваційна ознака предмета, тобто позамовна основа найменування; по-друге, мовний вираз мотиваційної ознаки; по-третє, спосіб створення нового імені на базі мовного матеріалу, за допомогою котрого зображується мотиваційна ознака. Сполучення цих трьох моментів і визначає структуру найменування” [39, с. 27].

Найменування предмета, явища, властивості повинно «підказувати» значення, орієнтувати на змістовну сторону, а не просто фіксувати одиницю в мові. Отже, розкриваючи одну зі сторін поняття, слово відсилає до всього його (поняття) обсягу. Найменування, що орієнтують на зміст поняття, відображають одночасно багато системних характеристик лексичних одиниць, оскільки поняття, як і факти реальної дійсності, взаємопов’язані. В цьому полягає ще один взаємовизначний зв’язок між номінацією і вмотивованістю. Таким чином, стає зрозумілою необхідність вмотивованого утворення найменувань не лише з точки зору зручності зберігання знаків у пам’яті, але й з урахуванням вимоги системності мови, що не в останню чергу зумовлює взаєморозуміння між учасниками комунікації.

Особливої уваги заслуговує проблема нормалізації науково-технічної термінології, що складає зараз переважну частину соціолінґвістичного фонду, причому ця величина має тенденцію до постійного зростанню. Термінологічний вибух, що спостерігається, вимагає все більш пильної уваги лінґвістів. Термінологи повинні не тільки реєструвати, відбирати, рекомендувати терміни, що вже склалися, але й спрямовувати всі термінотворчі процеси відповідних наук. Можна погодитися з думкою про те, що науки — це добре орґанізовані мови в тій же мірі, в якій мови — це ще не розроблені науки [67, с. 142].

Як вважають сучасні лінґвісти, відсутність впорядкованої єдиної термінології ускладнює підготовку і спілкування наукових і науково-технічних працівників (в межах однієї країни і в інтернаціональному масштабі), укладання технічної документації нерідко призводить до помилок в розв’язанні науково-технічних питань. Сучасна мова науки і техніки вимагає від термінологічних одиниць однозначності в межах однієї галузі, повноти відображення значення, поняттєвої точності й, разом з тим, короткості викладення.

Ці завдання безпосередньо пов’язані з проблемами впорядкування змістовної сторони мовних одиниць, отже, з питаннями внутрішньої форми і лексичного значення. Звідси витікають необхідність вдосконалення мови, в тому числі й відбір внутрішніх форм, орієнтованих на значення, недопущення довільності у використанні й побудові мовних виразів.

Без внутрішньої форми лексичної одиниці акт номінації не має мовної повноцінності. Нове найменування, як вже відзначалося, повинно відображати одну з ознак (бажано, найважливішу) лексичного значення, чіткіше орієнтувати на предмет, виділяти його з будь-якої сукупності інших предметів. Для того, щоб побудувати слово, необхідно знати хоча б деякі ознаки поняття, котре стає об’єктом номінації.

На наш погляд, не можна катеґорично стверджувати, що, “озброївшись словом-міткою, людина вже може розпочати таку роботу з зіставлення і узагальнення, котра призводить до найвищого результату — формуванню поняття” [29, с. 70]. Найменування поняття виникає тоді, коли закладені певні передумови поняття, коли, образно кажучи, вимальовуються вже його «контури». Інакше таке слово-мітка не може претендувати на роль точного інструмента формування поняття, відображені їм ознаки носитимуть чисто випадковий характер, тоді як це слово повинно вже з певною точністю і в необхідному аспекті ідентифікувати відповідне поняття, акцентувавши одночасно його своєрідність і спорідненість з іншими поняттями. Для того щоб назва вказувала на денотований клас предметів, понять, воно повинно відображати хоча б одну з їх ознак.

Поняття фіксується в мові у вигляді значення. Останнє тут же маркується за допомогою внутрішньої форми. Ми розрізняємо такі найголовніші етапи мовної номінації: 1) вияв і виділення деяких особливостей нового поняття; 2) виникнення попереднього слова-мітки (цей етап не завжди має місце); 3) визначення в спільних рисах мовного значення; 4) уточнення внутрішньої форми на основі значення; 5) вдосконалення поняття в процесі його функціонування, що відображається, в свою чергу, й на значенні; 6) зміни у сфері значення, що спричиняють певні зміни внутрішньої форми, котра таким чином більш відповідає своєму мовному змістові (значенню).

Отже, слово може ще не з’явитися, але «контури» поняття вже існують, оформлюються описово, «відточуються» і лише потім виникають мовні «мітки», котрі також повинні пройти період «відточення» у використанні, поки не буде прийнята і зафіксована носіями мови чи словниковими джерелами, хоча на цьому процес еволюціонування внутрішньої форми й значення не закінчується.

У процесі мовної номінації здійснюється також взаємозв’язок об’єктивного і суб’єктивного. Для слухача, зокрема, сприйняття змісту в цілому є об’єктивним, в той час як для того, хто говорить, цей зміст має в багатьох аспектах суб’єктивний характер. В. 3. Панфілов пише: “Мислення, психічне, ідеальне (і, в тому числі, ідеальна сторона мовних одиниць) є суб’єктивні, оскільки вони є продуктом мозку мислячого суб’єкта і є відображенням поза і незалежно від нього існуючої дійсності. Проте мислення одного індивіда та ідеальна сторона мовних одиниць, що використовуються в процесі мислення для іншого індивіда предстає як об’єктивне явище, що існує поза і незалежно від нього” [46, с. 13].

Взаєморозуміння вимагає максимальної відповідності об’єктивного і суб’єктивного чинників з метою досягнення найбільшої ефективності мовленнєвих контактів. Далеко не останню роль тут грають правильно утворені внутрішні форми, що орієнтують на значення одиниць, та сприяють тим самим розкриттю змісту повідомлень, розв’язанню багатьох проблем перекладу, методики викладання іноземних мов, впорядкування термінології і багатьох інших питань. Наведемо лише одну статистичну оцінку. Працівники орґанів інформації підрахували, що на з’ясування значення того чи іншого терміна або пошук потрібного терміна (при відомому значенні) витрачається в середньому 15 хвилин на день (див. [24, с. 117]. Неважко зрозуміти, яку допомогу в «підказуванні» терміна чи його значення можуть надати вмотивовано утворені внутрішні форми. У зв’язку з цим можна розрізняти два види внутрішніх форм: ті, що орієнтують (орієнтовні) і ті, що не орієнтують (неорієнтовні). Останні діляться на нейтральні та фальшиво орієнтовні (терміни Д. С. Лотте).

О. І. Блінова, підкреслюючи особливу практичну важливість явища вмотивованості в процесі термінологічної номінації, пише: “Слід максимально використовувати функціональне навантаження внутрішньої форми слова-терміна і бережливо ставитися до фактору його мотивації, бо вдало обрана при створювані терміна внутрішня форма може служити знаряддям пізнання розвитку наукового поняття” [11, с. 36] (курсив наш).

Радянські лінґвісти завжди приділяли пильну увагу вмотивованому утворенню мовних форм. А. Д. Швейцер і Л. Б. Нікольський пишуть: “Для соціолінґвіста важливо в рівній мірі й те, що говориться, і те, як це говориться, тобто форма, в котру заключається повідомлення” [69, с. 155]. Розглядаючи мотиваційні аспекти номінації, при дослідженні проблем словосполучення необхідно враховувати не лише його коліґаційну (морфосинтаксичну) і колокаційну (лексико-фразеологічну) основи, але й такі фактори, як поняттєва і соціолінґвістична зумовленість словосполучення” [61, с. 14].

Недооцінка соціальних чинників у процесі номінації може не тільки відбитися на акті комунікації, але й безпосередньо шкодити самому соціальному явищу. У ґазеті ”Известия” наведено цікавий приклад з підприємством-ґіґантом під назвою Атоммаш, яке до січня 1976 року звалося малопривабливою абревіатурою ВЗТМ. Перейменування різко потягло за собою приплив свіжої робочої сили, особливо молоді. Те ж саме спостерігалося після заміни «КМК-2» на «Запсиб», «БАЖДМ» на «БАМ». Все це свідчить про те, що престиж будь-якої справи, будь-якої кампанії не в останню чергу залежить і від назви. Головними критеріями вдалої назви можна назвати такі: по-перше, інформативність, по-друге, правильність, по-третє, милозвучність та інші зручності. Особливо це стосується назв фірм та компаній в умовах ринкової конкуренції. Не виключено, що саме з цієї причини південнокорейська компанія «Gold Star» була перейменована на «LG». Психолог В. М. Шепель стверджує, що невдала назва професії може викликати хибні асоціації [70, с. 88]. Науковець наводить цілу низку таких невдалих найменувань: «башмачник» на залізничному транспорті, «кочегар», «прибиральниця» в багатьох галузях господарства.

Важко переоцінити ту роль лінґвістів, котру вони можуть і зобов’язані зіграти у справі повноцінного, життєздатного створення і застосування мовних форм. Відомий польський мовознавець В. Дорошевський писав про укладачів словників: “Завдання тих, хто працює над мовою, а особливо над словниками, — будувати мости взаєморозуміння між людьми”.

Дуже велика увага ролі мови в суспільному житті приділяли політичні лідери. Особливо це стосується політичних систем, що тяжіли до тоталітаризму. Співвідносини ідеології мови та мовознавства розглядалися, як правило, в двох взаємопов’язаних аспектах: 1) використання ідеологією мови як знаряддя пропаґанди; 2) мова як об’єкт ідеологічної боротьби [9, с. 3]. Цілком логічним слідством взаємовпливу мови та ідеології було виникнення в лінґвістиці поняття ідеологеми, що забезпечувало методологічну релевантність поняття й виразу в соціолінґвістиці та утворювало компоненти способу комунікації даного суспільного ладу [44, с. 61-67].

Подібні приклади свідчать про труднощі, з котрими стикаються мови на шляху становлення та розвитку. Ще В. Гумбольдт писав: “Вирішувальним у відношенні позитивних рис і вад тієї чи іншої мови є не те, що здатна висловити дана мова, а те, на що ця мова надихає і до чого побуджає завдяки власній внутрішньої силі” [17, с. 323].

Вже з наведених прикладів життя людського суспільства стає зрозумілою та велика роль чіткої відповідності внутрішніх форм мовних одиниць їх лексичному значенню. Такі відповідності досягається як створенням соціально зумовлених, загальноприйнятих, об’єктивних значень, так і вмотивованим застосуванням особливостей, функцій і можливостей мовної номінації.

Ми торкнулися тут головним чином соціологічні аспекти номінації, не претендуючи при цьому на їх повне розкриття. Нашою метою було продемонструвати широкий діапазон функціонування явища змістовної вмотивованості лексичних одиниць і підкреслити релевантність її дослідження.