Зовнішня форма термінологічних одиниць у світлі теорії про мовні інтерференції
Головним обєктом термінологічного планування є зовнішня форма терміна, яка, за словами Евґена Вюстера є конфіґурацією терміна, його фізичною формою. Вона протистоїть внутрішній формі, тобто буквальному значенню (яке слід відрізняти від семантичного значення терміна, його дефініції). Зовнішня форма складається з фонетичної форми (тобто вимови) та письмової форми, причому остання має пріоритет над фонетичною для інтернаціональних термінів. Зовнішня форма визначається не значенням, а походженням [
Wüster 1985, с. 34-35].О.О. Потебня називав зовнішні форму членороздільним звуком, змістом, який обєктивується за допомогою звуку на відміну від внутрішньої форми, яку він називав найближчим етимологічним значенням [Цит. за: Кияк 1988, с. 12].
Ю.С.Маслов вважав, що зовнішня форма терміна це його морфологічна структура та вимова. Вона залежить, безумовно, від внутрішньої форми відповідного терміна, тобто від його мотивації. Саме внутрішня форма служить тією ланкою, яка звязує значення терміна (його дефініцію) з зовнішньою формою [Маслов 1987, с. 113].
Форма мови перебуває у прямій залежності від змісту наукової думки [Бyдагов 1974, с. 124]. Зовнішня форма терміна формується на основі його внутрішньої форми, яка включає низку суттєвих ознак, що беруться до уваги при створенні нових термінів. Під зовнішньою формою терміна можна також розуміти зовнішній вигляд терміна, його графічне та лексичне оформлення. Виходячи з цього можна припустити, що зовнішня форма термінологічної одиниці включає два аспекти етимологічний та графічний
.Коли технічна термінологія планується свідомо, до уваги береться, як правило, гармонія між внутрішньою формою терміна та його значенням, на основі чого виводиться зовнішня форма [Канделаки 1977; Кияк 1988]. У європейських мовах термінологічна робота торкається, в основному, морфологічного рівня, отже, морфологія є чи не найголовнішим предметом термінологічної роботи, особливо в галузі словотвору (карбування нових термінів) [
Drozd, Roudný 1980, с. 38]. До уваги береться також написання терміна залежно від правописних традицій тієї чи іншої мови, а також вибір джерела запозичення або вибір між інтернаціональним та національним.Структурна класифікація зовнішньої форми термінологічних одиниць
Всі термінологічні одиниці можна поділити на дві великі катеґорії однокомпонентні та багатокомпонентні. Однокомпонентні терміни складаються лише з однієї лексичної одиниці. До складу багатокомпонентних термінів входять кілька лексичних одиниць. Причому терміни у вигляді складних слів типу нім. Zolldeklaration (митна декларація) теж вважаються багатокомпонентними.
Слід також відмітити, що критерієм для визначення того, чи є той чи інший термін однокомпонентним чи багатокомпонентним, служить не його зовнішня форма в якій-небудь конкретній мові, а інтернаціональна внутрішня форма. Якщо інтернаціональна внутрішня форма того чи іншого терміна складається з одного елемента, а еквівалент цього терміна в якій-небудь певній, конкретній мові складається з кількох елементів, то, все одне, такий термін вважається однокомпонентним.
Однокомпонентні та багатокомпонентні терміни характеризуються різними структурними ознаками, тому кожен з типів цих термінів досліджувався окремо один від одного.
Однокомпонентні терміни можуть бути таких типів:
Крім того, досліджувались також графічне оформлення однокомпонентних інтернаціональних та просто іншомовних термінів, зокрема до уваги бралися такі графічні відтінки:
Багатокомпонентні терміни можна розподілити залежно від наявності чи відсутності інтернаціональної внутрішньої форми, а також залежно від наявності чи відсутності інтернаціональних коренів. Інтернаціональність внутрішньої форми багатокомпонентних термінів полягає у спільності загальної схеми та наявності спільних складових частин, які можуть, у свою чергу, бути як інтернаціональними, так і національними. При цьому порядок слів, закінчення, спосіб поєднання компонентів (карбування одного слова шляхом складання основ чи утворення термінологічного словосполучення) та інші ознаки, що пояснюються особливостями граматичної будови тієї чи іншої мови, до уваги не беруться. Ступінь інтернаціональності зовнішньої форми визначається наявністю чи відсутністю інтернаціональних коренів.
Отже, багатокомпонентні терміни залежно від ступеня їх інтернаціональності, можна розподілити за такими катеґоріями (та підкатеґоріями, що залежать від двох нюансів, а саме від додавання до інтернаціонального термінологічного словосполучення національних елементів та від вилучення з інтернаціонального термінологічного словосполучення одного чи кількох елементів):
Для виявлення ступені інтернаціональності економічних термінів, а також відсоткового співвідношення інтернаціонального та національного в цих термінах стосовно різних мов було досліджено понад 2000 термінів ринкової економіки в анґлійській, німецькій та російській мовах. Проте щоб запобігти субєктивізму в підборі термінів для аналізу, ми вважали за необхідне продемонструвати відсоткове співвідношення інтернаціональних та національних елементів у середньому на 600 термінологічних одиниць. При цьому нами бралися довільно будь-які 600 термінів паралельно в анґлійській, німецькій та російській мовах. У процесі аналізу було помічено, що відсоткове співвідношення різних типів термінів у кожному наборі з шестисот термінів є приблизно однаковою (розбіжності в однаковому наборі різних термінів становлять не більше ніж 5%).
Ми, таким чином, прослідкували, які типи термінологічних одиниць припадають в середньому на кожні 600 термінів. Однокомпонентні та багатокомпонентні терміни досліджувались окремо. Різна кількість досліджених терміноелементів у тій чи іншій мові пояснюється тим, що в одній з трьох мов той чи інший термін може мати один чи навіть кілька синонімів (або кількість синонімів для одного й того ж терміна в різних мова є різною), які теж у процесі дослідження бралися до уваги. В інших випадках однокомпонентний термін в одній мові може мати багатокомпонентні еквіваленти в інших мовах. Або в межах однієї мови можуть існувати однокомпонентні терміни з багатокомпонентними синонімами.
Етимологічний аспект зовнішньої форми
Етимологічний аспект зовнішньої форми термінів полягає у способах термінотворення (заповнення лакун) прямому запозиченні терміноелементів чи їх перекладі. Переклад терміноелементів, у свою чергу, теж має кілька різновидів: калькування, карбування нових слів, творення словосполучень, надання наявним словам нових значень. При цьому слід зазначити, що калькування займає проміжне місце між прямим запозиченням та перекладом терміноелементів: при калькуванні внутрішня форма запозичується, а зовнішня форма перекладається. Це особливий засіб асиміляції, пристосування слів до особливостей відповідної мови [Володина 1993, с. 39].
Спосіб заповнення лакун залежить насамперед від конкретних обставин. Коли мовна громада хоче висловити поняття, для якого нема відповідного слова у даній мові, то ця мова або запозичує необхідне слово з іншої мови, або створює нове, тобто можна запозичувати або одночасно форму та значення, або лише значення [
Columas 1989, с. 15]. Таким чином, нові терміни можуть створюватись або за рахунок прямого запозичення, або за рахунок виключно внутрішніх ресурсів, або комбінованими методами (наприклад, через запозичення лише внутрішньої форми).При цьому слід відмітити, що етимологія та мотивація (внутрішня форма) не є тотожними поняттями. Етимологія існує поза синхронним станом лексичного значення, тому можна підкреслити, що мотивація є поняттям синхронічним, а етимологія діахронічним [Кияк 1988, с. 12-13]. Тому є всі підстави для запровадження таких понять, як етимологія без мотивації та мотивація без етимології.
Так, пряме запозичення терміноелементів спирається виключно на етимологію без мотивації (або з нульовою мотивацією) [
Drozd, Roudný 1980, с. 39] через те, що будь-яке запозичене слово перестає бути вмотивованим у мові-реципієнті. Втрачаючи свою внутрішню форму, воно стає непрозорим. У випадку побудови нових термінів шляхом калькування навпаки, має місце мотивація без етимології.Особливо важливою мотивація є у випадку карбування нових слів. Gajda визначив три типи мотивації термінів залежно від трьох вищезгаданих способів термінотворення: словотворча (морфологічна деривація), сполучна (деривація шляхом складання основ та сполучень) та мериторична (семантична деривація). Інколи зустрічається також фонетична мотивація (ономатопея, тобто звуконаслідування) [Gajda 1990, с. 89-92].
Етимологія терміноелементів, за словами Е.Вюстера, визначається залежно від походження їх зовнішньої форми. Залежно від етимології Вюстер визначив чотири типи терміноелементів:
Якщо нові терміни створюються шляхом прямого запозичення, перед термінологами постають певні проблеми, повязані зі врахуванням цілої низки умов. Найголовніша з цих проблем джерело запозичення, тобто питання вибору мови, з якої дане запозичення буде більш вдалим. Але мода на ту чи іншу мову дуже часто також відіграє далеко не останню роль. Якщо у минулому столітті такою мовою була французька, то зараз у ролі латини виступає анґлійська мова. Навіть слова греко-латинського походження інколи проникають у мови народів світу через анґлійське посередництво.
Якщо іншомовні терміноелементи запозичуються з урахуванням етимології, це дає можливість зберегти семантичний звязок з усіма однокореневими словами. Справа в тому, що кожна мова пристосовує чужі слова до особливостей своєї фонетики та граматики, тому іґнорування цього принципу часто призводить до втрати такого звязку. Так, різні шляхи запозичення слів лінія та лайнер призвели до того, що ці слова носіями української мови вже не сприймаються як однокореневі. Проте є поодинокі випадки, коли греко-латинське слово в його анґлійському або французькому варіанті стало інтернаціональним та вживається в більшості європейських мов саме в анґлійському або французькому графічному оформленні. Наприклад анґлійське слово
service (сервіс) у німецькій мові також виглядає як Service.Інтернаціональні терміноелементи (в основному, греко-латинського походження) та власномовні терміноелементи в багатьох мовах співіснують як синонімічні дублети. Досить часто існують «гібридні» слова, у котрих, наприклад, коренева основа є латинською, а суфікс належить тій мові, з котрої безпосередньо зроблено запозичення [Лотте 1982, с. 64].
Способи побудови нових термінів
При створенні нових термінів перед укладачами постає одна специфічна і, на перший погляд, не дуже суттєва проблема: як передати новий термін у рідній мові. Чи просто запозичити його з мови-джерела, переписавши його за правилами рідної орфографії або зберігши ориґінальне написання, чи перекласти цей термін на рідну мову. А якщо перекласти, то яким чином буквально (під кальку) чи описово.
Ця проблема є досить серйозною, бо кожний новий термін, запроваджений у ту чи іншу галузеву терміносистему має бути вдалим, він повинен гармонійно вписатися у дану терміносистему, бути евфонічним, здатним утворювати деривати тощо. Всі ці умови продиктовані тим, що технічна мова передбачає однозначне взаєморозуміння між укладачами технічного завдання та його виконавцями [Белодед 1980; c. 111-112]. Тому будь-який термін має створюватися з урахуванням його фізичної сутності та технічної ідеї [Лотте 1982, с. 7].
У будь-якій мові світу лінґвістичні методи десиґнації можуть бути поділені на три великі ґрупи: а) використання наявних ресурсів; б) модернізація наявних ресурсів; в) використання нових ресурсів [
Sager, Nkwenti-Azeh 1989, с. 11]. Тобто терміни, як правило, утворюються або з тих слів, які вже існують у літературній мові, шляхом надання їм термінологічного значення, або з іншомовних елементів. Карбування нових терміноелементів полягає у використанні лексичного та морфологічного потенціалу мови шляхом утворення певних морфологічних комбінацій, які до цього теоретично були можливі [Будагов 1974, с. 147]. Існує ще один спосіб утворення нових термінів вигадані штучні слова. Таким чином, можна зробити висновок, що нові терміни можуть утворюватись трьома основними способами:Д.С.Лотте також пропонував розрізняти три основних способи побудови науково-технічних термінів. Перший спосіб, за його словами, полягає в самостійній побудові похідних слів, слів усічених та словосполучень (елементи, з яких будується термін, можуть бути, в свою чергу, термінами, що належать до даної термінологічної системи або до будь-якої іншої). Другий спосіб полягає у використанні термінів, що вже існують, або слів шляхом зміни їх значень (таким чином, він не поєднав два згаданих вище способи як побудову нових термінів шляхом використання внутрішніх ресурсів). Третій спосіб випадки переносу в термінологію даної мови термінів, що існують в будь-якій іншій мові. При цьому різні мови можуть надавати перевагу різним способам термінотворення. Наприклад англійська мова набагато частіше, ніж інші європейські мови, використовує спосіб побудови нового терміна шляхом переносу старого терміна на нове поняття [Лотте 1982, с. 7, 19].
Отже, побудова нового терміна це не обовязково пряме запозичення з іншої мови. Найчастіше терміни створюються шляхом використання внутрішніх ресурсів мови. У переважній більшості мов світу, включаючи такі мови, як англійська, німецька, російська тощо, пряме запозичення іншомовних елементів не є головним способом утворення нових термінів. Іншомовні елементи становлять при цьому лише незначну частину. Ця частина може коливатися залежно від традицій та настроїв тих чи інших термінотворців, але майже в усіх цих мовах перевага надається саме внутрішнім ресурсам мови. Такими способами, за словами Д.С.Лотте, можуть бути: а) зміна значень слів; б) утворення похідних слів; в) утворення усічених слів і абревіатур; г) утворення складних слів; ґ) утворення постійних словосполучень; д) іншомовні запозичення; е) інші способи утворення нових слів (зміна звукового складу основи, переніс наголосу), проте такі способи у технічній термінології зустрічаються досить рідко і, за словами вченого, значення не мають [Лотте 1961, с. 37]. Отже, Д.С.Лотте поставив пряме запозичення терміна лише на пяте (тобто передостаннє місце), а якщо прийняти до уваги його думку, що останній спосіб значення не має, то іншомовні запозичення займають у Лотте останнє місце. Всі інші способи утворення нових термінів передбачають використання внутрішніх ресурсів мови. І хоча при цьому можуть виникати гібридні слова з іншомовним коренем (типу аґреґування, розвантаження тощо) або з іншомовним префіксом (антитіло) чи суфіксом (типу читабельний) все одне, вирішувальну роль грає тут саме елемент рідної мови. А іншомовні афікси через високий ступінь їх засвоєності вже не сприймаються в таких випадках як іншомовні.
Побудова термінів шляхом використання внутрішніх ресурсів мови
Як відомо, не всі явища та властивості обєктивної дійсності можна зображати лише простими (непохідними) лексичними одиницями [Кияк 1988, с. 84]. Тому для збереження семантичного звязку між термінами, що означають однорідні поняття, важливими є утворення похідних термінів зі спільним коренем. Таким чином, лексичною «сировиною» для таких похідних термінів служать внутрішні ресурси мови, куди може входити як корінна лексика, так і повністю засвоєні запозичені елементи.
За рахунок внутрішніх ресурсів мови науково-технічні терміни створюються, як правило, пятьма основними способами:
Поглиблення полісемії шляхом порівняння (анґл.
spider-like sprue, T-shirt) або метафори (анґл. nose key, tooth lock washer, arm clip) є одним з найпоширеніших способів утворення нових термінів шляхом використання внутрішніх ресурсів мови [Sager, Nkwenti-Azeh 1989, с. 11].Вибір слова для позначення нового наукового поняття визначається звязком між новим поняттям і старим, закладеним у внутрішній формі слова [Квитко 1976; c. 11]. Е.Ф.Скороходько перелічує такі способи утворення нових термінів за допомогою використання внутрішніх ресурсів шляхом зміни значень звичайних слів загальнолітературної мови й термінів, запозичених з інших галузей науки й техніки: а) називання за схожістю зовнішніх ознак; б) називання за схожістю функцій; г) називання за суміжністю понять (
engine двигун та локомотив); ґ) називання за аналогією (fatigue); д) уточнення значення. Найбільш поширеним видом утворення термінів шляхом зміни значення є називання за схожістю ознак або за схожістю функцій [Скороходько 1963, с. 18-24]. Перенесення значення може відбуватися за класифікаційною співпідпорядкованістю понять; за аналогією понять; за технічною аналогією; за зовнішньою аналогією; за суміжністю понять [Лотте 1961, с.40-56].Інколи терміни, утворені шляхом надання наявному слову нового значення, втрачають звязок зі словами, від яких ці терміни пішли, бо технічний зміст загальнолітературного слова набуває ще більш спеціального значення, відходячи, таким чином, від свого первинного джерела, Термін, утворений з літературного слова, вже настільки переусвідомлюється, що сприймається вже як своєрідний омонім відносно свого джерела [Будагов 1953, с.20-21]. Така омонімія, за словами Д.С.Лотте може бути кореневою (лексичною), синтаксичною та морфологічною. При утворенні термінів, що складаються з окремих складових елементів, ці елементи можуть також змінювати своє значення та сприйматися як омоніми [Лотте 1961, с. 57-58, 62-69].
Явищем, схожим на омонімію, є багатозначність термінів, коли терміни також утворюються за допомогою розширення значення. Чітких критеріїв між багатозначністю та омонімією майже не існує. Д. С. Лотте не вважає спосіб переусвідомлення вже існуючих слів дуже вдалим: Дискусія про так звані «сили інерції» показала, яким шкідливим є невірно побудований та багатозначний термін [Лотте 1961, с. 9].
Хоча можна згадати досить багато більш-менш вдалих випадків утворення нових термінів шляхом надання нового термінологічного значення вже існуючим словам (наприклад англ. mouse (як компютерний прилад), яке стало з часом інтернаціоналізмом; cf. укр. миша, рос
. мышь, нім. Maus тощо), цей спосіб не можна назвати зручним, бо дуже часто така полісемія веде до ускладнення при читанні науково-технічної літератури, інколи, навіть, до невірного розуміння того чи іншого терміна навіть через контекст. Тому Д.С.Лотте пропонує багатозначність термінів треба усувати незалежно від ступеня шкідливості, особливо це стосується однієї термінологічної системи (загальнотехнічної або галузевої). Кожен з термінів, що належить, наприклад, до специфічної системи автомобільної термінології, повинен мати в цій системи лише одне значення [Лотте 1961, с. 20]. Це стосується й словотворчих елементів слова, в першу чергу суфіксів [Лотте 1961, с. 21]. Р. А. Будаґов припускав також існування певної кількості нових значень, котрі живуть лише в певних усталених словосполученнях [Будагов 1974, с. 149].Іншим способом побудови нових термінів за рахунок внутрішніх ресурсів є утворення похідних слів (дериватів) від наявних термінів або від загальнолексичних одиниць. При цьому суфікси та префікси, котрі через ті чи інші обставини виявляються найзручнішими для побудови термінів, запозичуються, як правило, з загального морфологічного фонду. При цьому можуть запозичуватись морфеми з інших мов. Деякі суфікси та префікси при цьому зустрічаються виключно у фахових термінах, а в загальнонародній мові вони можуть взагалі бути відсутніми. В інших випадках значення компонентів складних може не збігатися зі значеннями відповідних самостійних слів. Специфічним для термінотворення є закріплення за деякими суфіксами певних термінологічних значень (особливо в хімічній термінології). Мотивація таких новоутворень є цілком прозорою, що полегшує розуміння цих термінів фахівцями та перекладачами [Скороходько 1963, с. 27-29, 38].
Побудова термінів шляхом прямого запозичення
Другим найрозповсюдженішим способом побудови нових термінів є пряме запозичення. Наукова термінологія має досить високу здатність сприймати іншомовні запозичення. Прямі запозичення формують спільний лексичний фонд у різних не обовязково споріднених мовах, що сприяє взаєморозумінню фахівців, які розмовляють різними мовами. Це означає, що зростання словникового складу мови за рахунок наукової термінології обовязково супроводжуються процесом запозичення окремих іншомовних слів, особливо разом із запозиченням відповідного наукового поняття. [Скороходько 1963, с.58-86].
Інколи пряме запозичення супроводжується метафоризацією первинного значення. Так, наприклад, у мові гінді слово
vidyut (електрика) є запозиченням із санскриту, де це слово буквально означає «блискавка», або санскритське слово urja (сила, міць) у мові гінді вживається в значенні «енергія» [Sager, Nkwenti-Azeh 1989, с. 23].Пряме запозичення може бути повним та частковим. При повному запозиченні обєктом запозичення є як внутрішня, так і зовнішня форма. При частковому запозиченні тільки внутрішня форма (мотивація). Приклади, коли обєктом запозичення служила лише зовнішня форма, майже не зустрічаються.
Повне запозичення передбачає пристосування іншомовного слова до фонетичних та морфологічних особливостей мови-реципієнта. Залежно від цього розрізняють повну та часткову асиміляцію. Повна асиміляція являє собою повне пристосування запозиченого елемента до особливостей мови-реципієнта: до його фонетичних (заміна звуків, не властивих мові-реципієнту; перенесення наголосу, якщо мова-реципієнт має постійний наголос; перебудова складів, діерез одних та епентеза чи протеза інших звуків у випадку обмеженої фонемної дистрибуції та кількості типів складів у мові-реципієнті) та морфологічних (підпорядкування системі відмінювання на дієвідмінювання мови-реципієнта) законів. При частковій асиміляції деякі фонетичні та граматичні особливості мови-реципієнта зберігаються. Так, в українській мові деякі іншомовні слова (радіо, паблісіті тощо) не мають системи відмінювання. Інші прямі запозичення зберігають невластиве українській фонетиці зяяння голосних (поет, какао
тощо). В анґлійській мові поодинокі слова французького походження зберегли носові голосні, що не є властивими анґлійській фонетиці. Збереження ориґінального написання у запозичених словах теж є проявом часткової асиміляції.Основним способом часткового запозичення є калькування, тобто буквальний переклад елементів слова з мови-продуцента на мову-реципієнт. Калька буває повна та часткова. Повна калька послідовний дослівний переклад у мові-реципієнті всіх елементів слова з мови-продуцента: лат
. Hydrogenium, рос. водород (корінь hydr- відповідає кореню вод-; корінь -gen- кореню -род-). Часткова калька переклад у мові-реципієнті не всіх елементів слова, що надійшло з мови-продуцента: лат. hydrogenium, укр. водень (в українському перекладі нема відповідника латинському кореню -gen, проте є суфікс -ень, що не має аналогів у слові мови-продуцента). Поодиноким випадком калькування є буквальний переклад окремих коренів, що веде до поглиблення полісемії слів рідної мови під впливом запозичення мотивації. Sager та Nkwenti-Azeh пропонували розрізняти запозичені слова (loan words) та запозичений переклад (loan translation). Так, наприклад, у мові свагілі є багато прикладів калькування з анґлійської та інших європейських мов: vita baridi (холодна війна), nguva farasi (кінська сила), pembetatu (трикутник) [Sager, Nkwenti-Azeh 1989, с. 21-24].Одним з перших питання про класифікацію запозичених слів поставив Д.С.Лотте, пропонуючи всі запозичення поділяти на буквальні, трансформні та ориґінальні. Під трансформованими запозиченнями він розумів перетворені у момент перекладу слова чи словосполучення шляхом випущення або додавання якого-небудь елементу або заміни складного слова сполученнями. На відміну від цього, запозичення «у чистому вигляді» це слова, перенесені в мову-реципієнт в тому вигляді, в котрому воно існує в мові-продуценті [Лотте 1982, с. 10-14].
Бувають випадки, коли запозичення, яке увійшло до тієї чи іншої мови, починає членуватися. Спричинено це насамперед тим, що до тієї ж мови надходять й інші слова зі спільним коренем або будь-яким іншим афіксом. Таким чином, афікс, який починає зустрічатися у більш ніж одному терміні, нерідко стає продуктивним і починає використовуватися у нових термінах, побудованих з використанням як елементів рідної мови, так й іншомовних елементів. В українській мові це насамперед стосується таких, переважно греко-латинських, афіксів, як авто
-, архі-, гідро-, синхро-, ультра-, полі-, про-, пост-, анти-, прото-, аґро- та багатьох інших, або суфіксів ція, ізм, іст, тощо. Всі ці терміноелементи, незважаючи на їх іншомовне походження, є цілком продуктивними та служать для карбування нових термінів, в тому числі, з використанням українських терміноелементів (головним чином, коренів). Д.С.Лотте вважав, що випадки притягнення іншомовних слів чи окремих іншомовних елементів не є рідкістю при карбуванні нових термінів для нових понять, що веде до співіснування слів рідної мови, створених з використанням іншомовних елементів, та ориґінальних запозичень [Лотте 1982, с. 11, 39]. Тим самим, карбування нових слів з використанням іншомовних елементів є проміжною ланкою між повними та частковими запозиченнями. Серед іншомовних терміноелементів, що не зустрічаються у мові-реципієнті, переважають, як правило, латинські та грецькі елементи.Пряме запозичення може носити як національний, так і інтернаціональний характер. Критерієм визначення між інтернаціональними та національним запозиченням служить наявність даного слова принаймні у трьох неспоріднених мовах [Володина 1993, с. 33]. Запозичення на національному рівні складаються самостійно в окремо взятій мові, при їх складанні може бути присутній «творчий момент» [Лотте 1982, с. 11].
Інші способи побудови нових термінів
Специфічним способом утворення нових термінів є побудови вигаданих штучних слів без чіткої етимології та вмотивованості. У європейських мовах таких слів досить мало: ґаз
, нейлон, кондак тощо. Проте абсолютно штучними та невмотивованими їх теж не можна назвати. У більшості випадків це були або гібридні слова, або мало місце штучне перелицювання наявних слів живої мови [Будагов 1953].Так, слово газ вигадав голландський вчений XVII ст. Ян Баптист ван Гельмонт, скоріше за все, під впливом грецького слова cЗoV та німецького слова Geist (дух) [Шанский 1973, с. 100; Вартаньян 1987, с. 67]. Анґлійське слово nylon побудовано, скоріше за все, на основі якоїсь абревіатури (cf: лавсан) та закінчення on, характерного для назв хімічних речовин. Слово kodak є онометопічним звуконаслідуванням шуму, характерного для затвору фотокамери, коли він спрацьовує.
Проте в деяких мовах спосіб термінотворення за рахунок винаходу штучних слів був свого часу в деяких мовах досить продуктивним. Свого часу Е.П.Свадост писав: Що стримує людей нашої епохи від вигадування цілком нових слів нових за своїм коренем для нових понять? [Свадост 1968, с. 207]. Найбільшого розповсюдження цей спосіб набув у естонській мові завдяки діяльності І. Аавіка та в івриті завдяки діяльності Еліезера Бен-Єгуди. Зокрема, Свадост наводить приклад подолання, за словами науковця, «комплексу зумовленості» в естонській мові. Так, І. Аавік у міжвоєнний період запровадити у літературну естонську мову кілька десятків штучних ним коренів, заповнюючи, таким чином, лакуни в лексиці естонської мови. Так, наприклад, для слова «кріль» в естонській мові вживалося невдале сполучення kodujähes, тобто домашній заєць, або російське запозичення truss. Аавік запровадив нове слово küülik, яке було дуже швидко засвоєно [Свадост 1968, с. 210; Tauli 1968, с. 69]. Бен-Єгуда пропонував, виходячи зі специфіки будови давньоєврейських коренів, конструювати нові корені з невикористаних сполучень приголосних, хоча від цього способу йому незабаром довелося відмовитись [Подольский 1985, с. 7]. Бен-Єгуда сам вигадав сотні нових єврейських слів, які він вживав у своїх ґазетах, були також і інші досить продуктивні словотворці з його оточення, включаючи його старшого сина. Винахід нових слів став чимось схожим на національний спорт і практикувався письменниками у сучасній єврейській літературі, як у Палестині, так і в Західній діаспорі [Rabin 1990; c.31].
Проте Р.А.Будаґов стверджував, що вигаданих довільних неологізмів, як правило не буває в жодній з індоєвропейських мов. Вигаданих слів нараховується буквально одиниці, тому вони й не можуть змінити загального становища Якщо ж прийняти до уваги те, що довільність навіть і цих трьох-чотирьох слів може бути взято під сумнів , то вийде, що вигаданих слів в дійсності майже і зовсім не існує. Спроби штучної побудови таких слів у естонській мові, за словами Р.А.Будаґова, не могли не закінчитися повною невдачею, бо термін обовязково повинен бути вмотивованим [Будагов 1953, с.57-59]. Е.П.Свадост, навпаки, вважає такий спосіб досить вдалим [Свадост 1968, с. 210].
Шляхи термінологічних запозичень
Як вже стверджувалося у попередніх розділах, запозичення є одним зі способів термінотворення. Проте запозичення не є однорідними за своєю природою. Запозичені слова можуть розрізнятися не лише тим, чи носить те чи інше запозичення інтернаціональний характер, чи воно є національним. Важливим чинником є також шлях запозичення. Залежно від нього запозичення бувають прямі (здійснюються безпосередньо з мови-продуцента) та непрямі (через посередництво третіх мов). Можна також розрізняти запозичення з класичних мов та запозичення з сучасних мов.
Шляхи запозичення один з факторів, що визначає етимологічний аспект побудови нових термінів. Джерело запозичення залежить насамперед від традицій та моди на ту чи іншу мову залежно від епохи, тощо.
В різні епохи різні мови служили для поповнення наукової термінології. Якщо у середні віки та у перші століття нового часу у кожному культурно-історичному ареалі панувала своя «міжнародна» мова, то протягом останнього часу спостерігається більш-менш інтернаціональний характер розвитку як загальнонаукової, так і галузевих терміносистем.
Що стосується європейського культурно-історичного ареалу, то тут протягом довгого часу вживалися як міжнародні мови латина та грека. І це цілком зрозуміло, якщо згадати, що протягом багатьох століть саме ці мови вважалися мовами науки. Латина у Західній Європі протягом всіх середніх віків і навіть, частково, в епоху Відродження була єдиною мовою, якою писалися наукові твори [Будагов 1953, с. 88].
Це, безумовно, відбилося на тому, що латинська лексика перетворилася на джерело для поповнення наукової термінології у сучасних європейських мовах. А оскільки класична латина сама була переповнена грецькими запозиченнями, то грецька мова, таким чином, теж стала лексичним резервом для побудови нових термінів. Таким чином, у межах європейського КІА протягом кількох століть панували латина та грека як мови міжнародного спілкування.
Як відомо, інтернаціональне асоціюється у нашій свідомості із запозиченнями з живих мов та з вживанням «нічийних» елементів греко-латинського походження. Саме терміноелементи греко-латинського походження являються справжніми інтернаціоналізмами, бо вони не належать до жодної з живих мов, тому вони є однаково чужими та, одночасно, рідними для будь-якої мови. До того ж, з елементів греко-латинського походження можна легко створювати нові терміни.
Міжнародні терміни європейського ареалу, в основному, являють собою запозичення з латини та греки, а також новоутворення, побудовані у пізніші часи з латинського та грецького еквівалентів (латиністичні й елліністичні терміни). Латина вже не вживається самостійно як мова науки, проте вона продовжує служити джерелом для побудови нових термінів, які пристосовуються до норм мови-реципієнта графічно та фонетично [Скороходько 1963, с. 59-68].
Латинізовані форми мають перевагу перед національними формами, що стали інтернаціональними, бо вони є більш нейтральними та більш стійкими порівняно з більшістю інтернаціональних термінів, в результаті чого вони настільки зрослися зі структурою національних мов, що перестали здаватися чужими [Дрезен 1936, с. 19-25]. Вони є зручнішими, за словами вченого, при створенні похідних термінів (дериватів) та термінів-словосполучень. І, навпаки, етнічні форми інтернаціоналізмів часто провокують опір прибічників пуризму, як, наприклад, Comité détudes des termes techniques français свого часу видав постанову про заміну термінів анґлійського походження у французькій мові латиністичними формами, наприклад, déviation, або dérivation замість by-pass (термін з технології рідини), additif замість dope (термін хімічної промисловості), artère, або conduite de transport замість feeder (електротехнічний термін) тощо [Nedobity 1989, с. 174].
Таким чином, дуже часто виникали навіть слова, які були відсутні у латині, але цілком побудовані з греко-латинських елементів. Особливо це стосується технічної термінології, де нові терміни створювалися з греко-латинських елементів навіть для абсолютно нових понять, невідомих в античні часи.
На відміну від мов мусульманського КІА, де арабізми, як правило, повністю зберігали своє написання в інших мовах, що користуються або користувалися раніше арабською системою письма (перська, урду, пушту, малайська тощо), у європейському КІА латинізми та еллінізми, як правило, пристосовуються до особливостей тієї чи іншої мови. Це стосується, зокрема, написання латинських та грецьких слів у сучасних європейських мовах з латинською системою письма, специфічних національних суфіксів, які ставляться замість латинських (Eg.: лат. суфікс -itas передається в сучасних європейських мовах таким чином: анґл. ity (nationality), фр. ité (nationalité), нім. ität (Nationalität), іт. ità (nazionalità), рум. itate (nat ionalitate), ісп. idad (nacionalidad), порт. idade (nacionalidade), швед. -itet (nationalitet); або лат. суфікс tio: анґл. tion (organization), фр. tion (organisation), нім. tion (Organisation), іт. zione (organizzazione), рум. t ie (organizat ie), ісп. ción (organización), порт. ção (organização), швед. tion (organisation) тощо) [Wandruszka 1976; Urdang 1981; Urdang, Humez 1984].
У цьому насамперед можна переконатися, порівнюючи написання однакових інтернаціоналізмів, наприклад, у німецькій та англійській мовах. Якщо англійська мова намагається зберегти якомога повніше ориґінальне латинське написання, то у німецькій мові надають перевагу написанню згідно вимови. Найяскравіше це видно на прикладі літери с. В анґлійській мові вона вживається послідовно, в усіх позиціях та незалежно від вимови. У німецькій мові навпаки, дана літера замінюється літерами
z та k, залежно від вимови (cf: анґл. centre нім. Zentrum; анґл. caution нім. Kaution тощо). Найбільшої асиміляції зазнають терміни, які належать до прикладних наук, через дуже активне застосування у розмовній мові [Скороходько 1963, с. 59].У романських мовах терміноелементи греко-латинського походження набувають національного забарвлення. Інколи романський та латинський елементи співіснують, як, наприклад, фр.
ancêtre ancestral, santé sanitaire, espace spatial, fleuve fluvial, mer marin, père paternel, doigt digital, ul oculaire тощо [Wandruszka 1976, с. 21].Латина та грека, так само, як і сучасні європейські мови, не створюють нові терміни. Скоріше, основи існують відносно постійно, протягом багатьох століть. Найпродуктивніша стратеґія розширення лексикону, як вважав Ehlich, це застосування префіксів та суфіксів [Ehlich 1989, с. 139]. За допомогою наявних греко-латинських суфіксів можна карбувати нові інтернаціональні терміноелементи, які існують зараз у класичних мовах лише потенційно, але які цілком вписуються у правила латинського та грецького словотворення.
Особливої уваги заслуговують греко-латинські елементи у ґерманських мовах. Культурні контакти між Римом та ґерманцями, а пізніше між романським та ґерманським світами можна розглядати як постійне явище, що триває з самого початку християнської ери. Таким чином, багато латинських слів, повністю засвоєних ґерманцями, у сучасних ґерманських мовах, зокрема у німецькій (такі слова, як
Fenster, Pforte, Mauer, Kohl, Speigel), вже не сприймаються як чужі. Так, само ґерманськими мовами, зокрема німецькою та анґлійською, засвоєна дуже велика кількість греко-латинських афіксів. Так, у сучасній німецькій мові нараховується близько 35 префіксів та близько 26 суфіксів. В різних галузях науки їх кількість зростає (у біології, наприклад, відповідно 71 та 122). Якщо взяти до уваги асимільовані варіанти морфем (наприклад, префікс ad- та його варіанти: ac-, af-, ag-, al-, ap-, ar-, as-, at- тощо), то кількість префіксів зросте до 111 [Ehlich 1989, с. 144].У період пізнього середньовічча почався процес відмирання латини та витіснення її сучасними західноєвропейськими мовами [Дрезен 1936, с. 10].
Запозичення з сучасних європейських мов
Пізніше роль «латини» стали відігравати сучасні європейські мови спочатку французька, а потім англійська мова. Відповідно, вони також стали служити джерелом поповнення інтернаціональної термінологічної лексики, поруч з латиною та грекою, тому значна кількість міжнародних термінів протягом останнього часу увійшла до інтернаціонального лексичного фонду з цих та інших «нових» європейських мов [Скороходько 1963, с. 60].
Французька та анґлійська мови серед усіх інших європейських мов стали, фактично, найбільшими донорами у новітній історії європейських мов через те, що вони засвоїли латинську лексику в досить великому обсязі [Braun 1989, с. 163]. У XX столітті на зміну французькій мові поступово прийшла мова анґлійська, яка протягом останніх десятиліть набула дуже широкої популярності та майже повністю витіснила французьку мову з міжнародного спілкування. Інтернаціональна лексика англійського походження подолала межи європейсько-американського КІА та спостерігається зараз у багатьох мовах світу.
Це можна пояснити кількома причинами. Головна з них полягає в тому, що англомовні країни, насамперед США, досягли величезних успіхів у економіці і поступово почали впливати на весь інший світ, причому не лише на країни третього світу, що розвиваються (деякі з яких обрали американську модель як зразок для наслідування), але й на розвинуті країни Західної Європи та Японію. Це також частково повязано з тим, що всі основні англомовні країни насамперед США та Велика Британія, опинилися серед переможців у Другій світовій війні і, таким чином, вони у повоєнні роки почали навязувати власні стандарти іншим країнам насамперед переможеним країнам. Анґлійська мова,
тим самим, стала сприйматися як мова переможців. До того ж, Британська імперія була свого часу однією з найбільших імперій світу, яка мала колонії в усіх частинах світу. Це також вплинуло на те, що в усіх частинах світу зустрічаються країни, де анґлійська мова є державною (офіційною), або, в крайньому разі, однією з офіційних.Ще одна головна причина широкого розповсюдження англійської мови це надзвичайно проста граматика англійської мови, завдяки чому англійська мова за своєю простотою перебуває серед усіх європейських мов поза конкуренцією.
Це, безумовно, не могло не відбитися на розвитку національних терміносистем у мовах багатьох народів світу. Особливо це стосується таких галузей науки як економіка та інформатика. Англійська термінологія цих галузей послужила основою для формування відповідних термінологій в інших мовах.
Проте англійська фахова та загальнонаукова термінологія не позбавлена цілого ряду вад. Особливо це стосується американської технічної літератури, на що свого часу звернув увагу Е.Ф. Скороходько, а саме на її засміченість жарґонізмами та «термінами» дуже обмеженої сфери вживання (наприклад, у межах однієї або кількох фірм), так званими
trade names та trade marks. Хоча такі псевдотерміни іноді поступово стають справжніми термінами, набуваючи широкого розповсюдження [Скороходько 1963, с. 63].Ще одна вада терміноелементів-анґліцизмів, цілком нормальних за своєю зовнішньою будовою та фонетичним оформленням для англійської мови, але незвичних для носіїв інших мов, полягає в тому, що слова греко-латинського походження через складні фонетичні зміни в анґлійській мові досить часто спотворюються. Це приводить до того, що латинізми та еллінізми, що надходять в інші мови через посередництво анґлійської мови, втрачають семантичний звязок з однокореневими словами, які надійшли в ті мови безпосередньо з греки та латини. Такі слова носіями мов-реципієнтів не сприймаються як однокореневі. Особливо це стосується мов з нелатинською системою письма або при чисто фонетичному принципі написання запозичень, коли відсутнє єдине графічне оформлення.
Зараз у межах Європи, особливо Центральної Європи, тенденція йде до того, що поруч з англійською мовою іншою мовою міжнародного (або, точніше, реґіонального) спілкування стає німецька мова, що пояснюється величезним впливом Німеччини та Австрії на даний реґіон. Це, безумовно, відбивається на тому, що німецька мова через німецькомовну літературу набуває поширення у науці та техніці та впливає, таким чином, на національні терміносистеми. Німецько-англійський білінґвізм є, безумовно, явищем позитивним порівняно з безмежним пануванням англійської мови, не даючи можливості останній перетворитися на свого роду ложе Прокруста у процесі формування національних терміносистем, бо галузеві фахівці з даного реґіону, володіючи як німецькою, так і англійською мовами, або, в крайньому разі, маючи справу як з німецькомовною, так і з анґломовною літературою, мають можливість порівнювати відповідні німецькі та анґлійські еквіваленти та вибирати як зразок для побудови нових термінів у рідній мові найбільш вдалий варіант.
Інколи одне й те ж слово запозичується двічі, але з різних мов. Виникають так звані етимологічні дублети. У такому разі, як правило, за ними закріплюються різні значення. Виникає так звана етимологічна паронімія.
Роздвоєння, за словами Д.С.Лотте, відбувається як при вторинному запозиченні з однієї й тієї ж мови, так і при повторному запровадженні цього елементу до термінології за допомогою різних мов-посередників. Це може бути викликано такими причинами:
Інтернаціональне та національне в термінотворчому процесі.
Нема таких мов, які б розвивалися в абсолютній ізоляції. Будь-яка мова обовязково зазнає іншомовного впливу або навіть впливає на інші мови [Skujin a 1994, с. 255]. З іншого боку, термінологічне планування може мати ознаки як інтернаціоналізації та «націоналізації» [Drozd, Roudný 1980, с. 36; Beaugrande 1994]. Термінотворці більшості країн світу прагнуть у сучасних умовах обміну інформацією поєднати елементи як інтернаціональності терміносистем (для полегшення міжнародного спілкування), так і національної самобутності. Процес запозичення іншомовних елементів у переважній більшості мов світу значно активізувався, коли будь-яка мова постійно збагачується, а іноді й засмічується, запозиченнями з інших мов. Це, в свою чергу, ставить питання про інтернаціональне та національне в термінотворчому процесі. Тому цілком природно встає інше питання: а чи будь-яке запозичення можна назвати інтернаціоналізмом. І чи варто чинити опір засвоєнню іншомовних слів.
Інтернаціональне, на думку більшості галузевих фахівців, асоціюється з запозиченнями, в той час як національне з пуризмом. Проте така схема є досить примітивною. По-перше тому, що запозичуватись може не тільки зовнішня, але й внутрішня форма. По-друге, справжній пуризм полягає не стільки в простому калькуванні іншомовних слів та словосполучень, а в повному іґноруванні іншомовної мотивації.
Як приклад крайнього пуризму багато науковців розглядають ісландську мову, де при створенні нових термінів відкидалася саме інтернаціональна внутрішня форма. Так, ісландське слово mynd (фотознимок, світлина) буквально означає «образ, картина», в той час як українське слово світлина та його німецький еквівалент Lichtbild лише на перший погляд здаються проявами пуризму. Насправді ці слова зі словом фотографія мають багато спільного в мотивації, а саме звязок зі словом світло (cf: нім. Licht, гр. φώς). Інше ісландське слово sjóður (каса, банк) це результат поглиблення полісемії слова, що буквально означає «гаманець» (cf: італійське слово casa буквально означає «будинок, скриня», а слово banca «лава»). Більшість складних слів ісландської мови теж не мають майже нічого спільного з калькою: слово heimspeki (філософія) буквально означає «світова мудрість, мудрість всесвіту» (cf: слово філософія буквально означає «любов до мудрості») [Маслов 1987, с. 209].
З іншого боку, слова іншомовного походження ще не є інтернаціоналізмами. Так, не можна назвати інтернаціоналізмом українське слово ґазда, що є запозиченням з угорської, через те, що в інших мовах (які, до того ж, не належать до словянських або фінно-угорських мов) таке запозичення не спостерігається.
Як вже стверджувалося вище, інтернаціоналізм відрізняється від простого запозичення тим, що будь-який елемент може називатися інтернаціональним тільки тоді, коли він зустрічається принаймні у трьох неспоріднених мовах. Якщо такої умови нема, тоді нема підстав називати таке запозичення інтернаціоналізмом. В такому разі то є звичайне запозичення на національному рівні. З іншого боку, інтернаціональною може бути не лише зовнішня, але й внутрішня форма. Звідси постає питання: чи калькування може вважатися проявом інтернаціонального.
Необхідність засвоєння нових інтернаціональних елементів, за словами І.К.Білодіда, постає тоді, коли міжмовні тенденції до їх прояву збігаються з власними внутрішніми потребами та можливостями окремо взятої мови. Поповнення термінологічної лексики полегшує двомовне спілкування та економить зусилля в процесі засвоєння будь-якої мови [Белодед 1980; c. 40-61].
На думку В.В.Акуленка, методами вивчення інтернаціоналізмів, що відображають істотні ознаки цієї обєктивної міжмовної катеґорії, є: а) ареальний, що дозволяє встановити ономасіологічні ізоґлоси та райони розповсюдження інтернаціоналізмів на лінґвістичній мапі світу; б) синхронно-зіставний, що відображає основну схожість та різницю в масі інтернаціоналізмів пар або ґруп зіставлених мов; в) методи аналізу індивідуального мовлення в умовах двомовності та багатомовності (зокрема перекладу), що дозволяє перевірити реальну здібність інтернаціоналізмів реґулярно ототожнюватися й полегшувати передання інформації від мови до мови [Акуленко 1971, с. 254].
Мовні паралелі та проблема «фальшивих друзів перекладача»
Як відомо, під мовними паралелями розуміють присутність спільних елементів (зокрема, лексичних) у двох не обовязково споріднених мовах. Такі мовні паралелі можуть бути випадковими та закономірними. Випадкові лексичні паралелі можуть бути викликані випадковим співзвуччям слів з двох не обовязково споріднених мов типу анґл. та перс.
bad, або лат. habere та нім. haben (хоча слова з обох мов збігаються у значенні, етимологія в них різна); або анґл. tip та укр. тип (випадкова співзвучність при повній відсутності спільності у значенні). Закономірні лексичні паралелі спричинені свідомим запозиченням лексичних елементів однією мовою з іншої [Дубичинский 1995, с. 26].Лексичні паралелі можуть бути спричинені й ознаками територіальної спільності, коли в межах певного ареалу (територіального, релігійного, культурно-історичного тощо) існує більш-менш спільний лексичний фонд. Braun стверджував, що у європейських мовах присутній так званий пан-європейський елемент, що полягає в наявності в більшості європейських мов спільних лексичних елементів. Багато європейських мов, і не лише європейських, мають значну низку запозичень, які є результатом міжнародних контактів з іншими політичними, культурними та економічними ареалами. Це спричинило появу мовних анклавів зі спільними наднаціональними елементами. До цієї спільності Braun відносить такі ознаки спільного лексичного фонду: а) спорідненість індоєвропейських мов, що відбивається на зовнішній схожості багатьох лексичних елементів у різних європейських мовах; б) взаємні запозичення або запозичення з третіх мов; в) спільні запозичення з неєвропейських мов; г) мовні угоди наднаціональних установ (церква, офіційні орґанізації); ґ) мовна стандартизація у міжнародних мовах науки та техніки; д) обмін інформацією через міжнародні аґенції новин. У свою чергу, ідентичну лексику (мовні паралелі) можна розділити на три катеґорії залежно від сфер ужитку: 1. Загальновживані слова (типу банан, телефон). 2. Так, звані утилітарні слова (за словами
Pfefferа), які можна розцінити як основні лексеми важливих концептуальних та спеціалізованих галузей; ці слова статистично не є дуже важливими, але вони необхідні для позначення того чи іншого поняття в різних суміжних галузях (такі слова, як фіорд, сервіс (у тенісі) тощо). LSP, в свою чергу, підрозділяється на три підкатеґорії: наукова мова, професійні діалекти та мова торгівлі (споживчої сфери) [Braun 1989, с. 158-161].Мовні паралелі можуть виникати на рівні науково-технічної термінології у звязку з тим, що при створенні нових термінів досить часто запозичується елемент іншомовного походження. Е.Ф.Скороходько визначив чотири види відповідностей лексичних паралелей у національних терміносистемах: 1. Іноземний термін та термін рідної мови є абсолютними еквівалентами (анґл.
airplane укр. аероплан; анґл. biology укр. біологія). 2. Термін рідної мови є відносним еквівалентом іноземного (анґл. bulldoser бульдозер з неповоротним відвалом). 3. Термін рідної мови є частковим еквівалентом іноземного. 4. Термін рідної мови є частковим відносним еквівалентом (терміни двох мов висловлюють поняття, які пересікаються) [Скороходько 1963, с. 82].Ідеальні інтернаціональні форми мають абсолютно тотожні значення в різних мовах. Такі форми можуть бути зрозумілі безпосередньо особами, що не володіють іноземними мовами [Felber 1980, с. 75]. Проте на практиці такі ідеальні форми інтернаціоналізмів зустрічаються вкрай рідко. При прямому запозиченні будь-якого терміноелемента носії різних мов-реципієнтів звертають увагу на різні семантичні ознаки форми, яку вони засвоюють. Це призводить до семантичної невідповідності в різних мовах однакових лексичних одиниць. Лексичні паралелі можуть мати абсолютно однакову внутрішню форму лише при прямому запозиченні терміна з тієї мови, для якої ця лексична одиниця теж є словом іншомовного походження, запозиченим з третьої мови. В усіх інших випадках семантична невідповідність у більшій чи меншій мірі обовязково має прояв. Виникають так звані «фальшиві (хибні) друзі перекладача» («ложные друзья переводчика», misleading words). Особливу небезпеку вони мають при технічному перекладі, вводячи перекладача чи просто читача в оману помилковими асоціаціями з певними термінами рідної мови, схожими за зовнішнім виглядом, але відмінними за змістом.
Специфічну ґрупу становлять «фальшиві друзі перекладача» у споріднених мовах: укр. гора болг. гора (ліс); укр. неділя рос. неделя; анґл. also (також) нім. also (отже); анґл. gift (подарунок, дар) нім. Gift (отрута); ісп. pomo (флакон) рум. pom (дерево). До прямих запозичень такі «фальшиві друзі перекладача» ніякого відношення не мають. Вони можуть бути спричинені різними напрямками семантичного розвитку в різних споріднених мовах однієї й тієї ж лексичної одиниці, наприклад шляхом переосмислення.
Інша річ «фальшиві друзі перекладача», які виникають саме при прямому запозиченні іншомовних елементів. Особливо небезпечно це тоді, коли вони зустрічаються в науковій термінології. Наявність різного роду семантичних невідповідностей можна пояснити тим, що міжнародний термін, засвоєний носіями тієї чи іншої мови, потрапляє під вплив національної культури, додаючи до вихідної сукупності значень нові значення [Белодед 1980; c. 77]. А це, у свою чергу, означає, що дуже часто такі запозичення ведуть до розбіжностей у значеннях одного й того ж елементу у різних мовах, бо, за словами Ю.С.Маслова, після запозичення іншомовні елементи набувають нового, вже не інтернаціонального значення, а інколи навіть втрачають спільне значення [Маслов 1987, с. 208].
Причина виникнення семантичних розбіжностей у лексичних паралелях криється ще й у тому, що при запозиченні одного й того ж терміна різними мовами враховуються, як правило, різні семантичні відтінки. Бо будь-яка мова розвивається у своїх власних специфічних умовах, запозичуючи певну кількість інтернаціональних терміноелементів для задоволення певних потреб у номінації того чи іншого поняття. Тому не може здаватися дивним той факт, що будь-який інтернаціональний елемент (переважно греко-латинського походження), який у мові-джерелі вже має кілька значень, тією чи іншою мовою запозичується далеко не в усіх значеннях, а лише у певних, які при порівнянні можуть або збігатися частково, або зовсім не збігатися [Акуленко 1971, с. 256]. Схожість форм при розбіжностях у значенні не може давати підстав називати такі лексичні паралелі справжніми інтернаціоналізмами.
Е.Ф.Скороходько визначив основні причини виникнення «фальшивих друзів перекладача». Такими причинами випадкової схожості зовнішньої форми (при різній внутрішній формі) можуть бути: 1) використання однакових слів у різних мовах при утворенні термінів шляхом переносу назви; 2) асоціації первинного значення зі схожими ознаками різних обєктів термінування; 3) надання переваги в різних мовах різним сторонам змістової структури міжнародних термінів. Труднощі для перекладу таких термінів полягають в тому, що перекладач, знаючи про наявність подібного лексичного елементу в рідній мові помилково вважає його змістовим еквівалентом іноземного терміна, особливо якщо ці терміни мають щось спільне у значенні. Е.Ф.Скороходько часткові інтернаціоналізми називав відносними еквівалентами, розуміючи під ними терміни, що висловлюють поняття, родове відносно поняття, що висловлюється перекладеним терміном. «Фальшиві друзі перекладача» з числа міжнародних термінів Е.Ф.Скороходько розділив на ґрупи залежно від свого походження: 1. Терміни, що набули у різних мовах різного значення через зміни значення при запозиченні (напр., boiler). 2. Терміни-«фальшиві друзі перекладача», що змінили значення значно пізніше, вже у мові-реципієнті, бо будь-який запозичений іншомовний термін з часом не сприймається як чужий елемент і в подальшому підпорядковується всім законам розвитку лексики даної мови, змінюючи значення подібно до корінних слів, і, таким чином, порушується змістова відповідність між даною парою термінів. 3. «Фальшиві друзі перекладача», що виникли через те, що те чи інше слово зазнало змін значення у мові-продуценті, в той час, як у мові-реципієнті дане слово зберегло попереднє значення [Скороходько 1963, с. 62-81].
Інколи при запозиченні термін набуває вужчого значення, інколи навпаки, ширшого. Інколи значення переноситься на інший обєкт за певними суміжними ознаками. Серед причин виникнення «фальшивих друзів перекладача» Д.С.Лотте визначив такі: 1. Hадання слову технічної визначеності, повної чи тільки у поєднанні з іншими елементами. 2. Звуження значення, тобто переніс терміна з родового поняття на видове. 3. Розширення значення. 4. Зміщення значення (за аналогією). 5. Переніс терміна за зовнішньою аналогією [Лотте 1982, с. 21].
Р.А.Будаґов, у свою чергу, пропонував класифікувати різні види семантичної невідповідності за такими катеґоріями: 1. В одній мові слово має загальніше (менш спеціальне) значення, ніж в іншій (фр
. idiome, ісп. idioma, укр. ідіома). 2. Родове значення в одній мові, видове в іншій (ісп. vianda їжа, фр. viande мясо; нім. Tier звір, анґл. deer олень). 3. Однозначність в одній мові багатозначність в іншій (анґл. gallant укр. ґалантний). 4. Міжмовна стилістична нееквівалентність слів та словосполучень (укр. гуманність, анґл. humanity, ісп. humanidad, фр. humanité). 5. Неархаїзм в одній мові архаїзм в іншій (укр. авто рос. авто; анґл. airplane рос. аэроплан). 6. Лексично вільне в одній мові невільне в іншій (укр. ідея анґл. idea). 7. Термін в одній мові нетермін в іншій (рос. резина анґл. resin; укр. пенальті анґл. penalty). 8. Слово в одній мові словосполучення в іншій (укр. метрдотель фр. maître dhôtel; укр. шедевр фр. chef duvre) [Будагов 1974, с. 142-145].Зміна значення частіше за все носить еволюційний характер. Такі зміни значення, за словами Д.С.Лотте, бувають кількох видів: 1) Поступова зміна значення терміна відповідно до поступової зміни самого значення; 2) Різка (стрибкова) зміна значення терміна у певний період, зумовлена різкою зміною поняття, ґенетично повязаного в тій чи іншій мірі зі старим; 3) Поява в терміна нових значень шляхом його переносу на інше поняття, за аналогією чи системністю; 4) Розрив між значенням слова, що вживається як самостійний термін та як елемент, що входить до складового терміна або терміна-словосполучення. Розбіжності між значеннями терміна запозиченого та терміна-прототипа можуть мати місце також у момент запозичення [Лотте 1982, с. 17-19]. Найчастіше це буває через свідомий вибір якогось одного значення, або навіть (хоча це зустрічається вкрай рідко) навмисна зміна.
За наявністю або відсутністю хоча б одного спільного значення «фальшиві друзі перекладача» поділяються на часткові інтернаціоналізми та псевдоінтернаціоналізми. В.В.Акуленко стверджував, що інтернаціоналізм не обовязково означає ідеально досконалий еквівалент і навіть частково «фальшиві друзі перекладача» в цілому можуть залишатися інтернаціоналізмами. При цьому «фальшиві друзі перекладача», які в різних мовах мають щось спільне у значенні (різними є лише відтінки цього значення), суттєво відрізняються від псевдоінтернаціоналізмів, тобто міжмовних омонімів, які не мають у змісті нічого спільного та є лише окремим випадком «фальшивих друзів перекладача» [Акуленко 1971, с. 260; Акуленко 1969, с. 373].
Виходячи з цього, можна дійти висновку, що переважна більшість інтернаціоналізмів є частковими інтернаціоналізмами, а повні інтернаціоналізми це також окремий випадок часткових інтернаціоналізмів.
Звичайно, ступінь розбіжності між значеннями тих чи інших лексичних паралелей не є однаковою. Тому всі лексичні паралелі, не повязані з мовною спорідненістю, можна розділити на дві катеґорії інтернаціоналізми та псевдоінтернаціоналізми. Інтернаціоналізми, в свою чергу, теж можна розділити на дві ґрупи повні та часткові.
Таким чином, зявляються три види лексичних паралелей: 1) повні інтернаціоналізми, тобто слова, що повністю збігаються в усіх значеннях в обох мовах; 2) часткові інтернаціоналізми, тобто слова, значення котрих збігаються лише частково і 3) псевдоінтернаціоналізми, значення котрих у цих двох мовах не збігаються взагалі.
Псевдоінтернаціоналізми це також слова, які були утворені з міжнародних морфем та не вийшли за межі конкретної мови-продуцента, тобто не були запозичені іншими мовами (типу рос
. лифтёр) [Дубичинский 1993, с. 63].Схематично це можна зобразити так:
Таким чином, «фальшиві друзі перекладача» поєднують у собі як часткові інтернаціоналізми, так і псевдоінтернаціоналізми.
Протягом останніх десятиліть все помітнішою стає тенденція до зближення значень міжнародних термінів та поступового подолання семантичних розбіжностей. Звичайно, цей процес буде довготривалим, до того ж, остаточно позбутися «фальшивих друзів перекладача» неможливо, але стосовно побудови та стандартизації нових термінів зробити це цілком реально. Часто це підкріплюється відповідними міжнародними документами. Так, Міжнародна Орґанізація Стандартів (ISO) розробила спеціальний документ
International Unification of Concepts and Terms (ISO/R 860-1968/E/). У цьому документі, зокрема, говориться, що для успіху в кооперації, контактах та обміні термінологічною інформацією, технічні терміни повинні мати однакове значення в усіх мовах, де вони використовуються [Drozd, Roudný 1980, с. 36].Проблема визначення поняття інтернаціоналізму
Питання про інтернаціональне та національне у термінотворчому процесі повязано насамперед з проблемою встановлення критеріїв, які визначають поняття інтернаціонального та відрізняють інтернаціональні слова від звичайних національних запозичень. Бо часто виникає плутанина між справжніми інтернаціоналізмами та простими запозиченнями з тієї причини, що будь-яке запозичення, навіть якщо воно було зроблено лише однією мовою, може бути прийнято за інтернаціоналізм.
З іншого боку, в науковій термінології присутні терміни, утворені шляхом запозичення не самого слова, а лише його змістової структури [Скороходько 1963, с. 62]. Кажучи про схожість форм інтернаціональних знаків, слід мати на увазі не тільки звучання чи написання, але й вмотивованість, чи «внутрішню форму» знаків (як їх синхронічну характеристику, «буквальне значення», що враховується носіями даної мови). При цьому роль можуть грати всі три принципово можливі типа вмотивованості: 1 фонетична, тобто прямий звязок звучання зі значенням; 2 морфологічна
, тобто словотворча структура складних і похідних слів; 3 семантична, тобто синхронічно відчувана переносність значення в межах семантичної структури багатозначного слова. По суті, з морфологічною вмотивованістю слів можна також зіставити вмотивованість усталених (зокрема термінологічних) словосполучень, котра визначається значеннями зіставлених слів, їх морфологічною формою та синтаксичними відношеннями. В інтернаціоналізмів значення завжди схожі, тоді як схожість форм може спиратися на певну низку ознак [Акуленко 1971, с. 256].Особливо важливим питання про критерії визначення інтернаціонального елемента та простого запозичення постає в науково-технічних термінах [Gajda 1990, с. 98-106; Володина 1993, с. 31-41]. Бо тут виникає природне питання: чи кожен термін іншомовного походження є інтернаціональним. І, навпаки, чи завжди є проявом пуризму переклад інтернаціонального терміноелемента.
Чіткі критерії визначення поняття інтернаціоналізму, на жаль, відсутні і тому різні науковці тлумачать дане поняття по-різному. Наукове визначення поняття лексичного інтернаціоналізму намагався дати І.К.Білодід, стверджуючи, що інтернаціоналізмами в мовознавстві слід називати особливо важливі форми лексичної спільності, які є міжмовною синхронічною катеґорією, що має прояв лише при зіткненні або зіставленні мов [Белодед 1980; c. 13]. На думку більшості науковців, інтернаціоналізми мають міжнаціональний характер вживання (їх не можна відносити до слів рідної мови), однакові за значенням та аналогічні за вимовою як мінімум у трьох неспоріднених мовах. При цьому вони не обовязково мають характер запозичень (вони виходять за межі запозичень), бо багато слів рідної мови стали інтернаціоналізмами [Кияк 1992; c. 144-145]
.В усякому разі, національна форма, нехай навіть якщо вона засвоєна якоюсь іншою мовою, може вважатися водночас інтернаціональною лише за умови, якщо є форми етимологічно ідентичні з нею у кількох інших мовах, якщо всі ці форми є схожими, а мови належать до різних мовних сімей [Белодед
1980, c.120; Nedobity 1989, с. 174].Інтернаціоналізми, як правило, не вважаються елементами окремо взятої мови, бо, таким чином, заперечуватиметься їх інтернаціональний характер [Кияк 1992; c. 144-145]. З іншого боку, чужими для тієї чи іншої мови їх теж назвати досить важко, бо це знову приведе до заперечення їх інтернаціонального характеру (інтернаціональне не може бути для когось чужим, якщо воно, дійсно, інтернаціональне). Звідси можна дійти висновку, що поняття «інтернаціональне» виходить за межі двох протилежних та взаємовиключних понять «своє чуже». Це, радше, своє та чуже одночасно. Якщо в будь-якій мові будь-який іншомовний елемент вважається чужим, то його інтернаціональність, у такому разі, ставиться під сумнів. Будь-який іншомовний елемент вважається своїм, якщо він є добре засвоєний і, навпаки, чужим він вважатиметься тоді, коли в його засвоєнні немає ніякої необхідності. Основними критеріями для віднесення будь-якого слова до числа «чужих» або «своїх», за словами Д.С.Лотте, є такі:
В.В.Акуленко стверджував свого часу, що поняття інтернаціоналізму має певну низку критеріїв, що відмежовують це явище від інших проявів лексичної спільності, зокрема, простих запозичень. Головний з них полягає в тому, що просто іншомовне слово торкається лише однієї мови, тоді як інтернаціоналізм стосується одразу кількох мов, до того ж, в одній мові ця катеґорія існувати не може. Причому інтернаціоналізм це не обовязково ідеальний еквівалент. Навіть деякі розбіжності у значенні не роблять той чи інший елемент менш інтернаціональним. Відносною є також схожість форм інтернаціоналізмів, яка може ґрунтуватися на одному, двох або трьох ознаках з числа вказаних [Акуленко 1971, с. 251-260].
Тут, звичайно, не йдеться про абсолютну тотожність зовнішньої форми інтернаціоналізмів чи їх значень. Тотожність може проявлятися лише частково, у схожості окремих елементів за формою та значенням. Абсолютно однаковими ці слова бути не можуть хоча б через природні розбіжності в артикуляційній базі кожної мови. Нема такої мови, котра могла б засвоїти абсолютно всі звуки, які тільки можливі у людській мові. До того ж, у переважній більшості мов можливі далеко не всі типи складу, та й фонемна дистрибуція теж буває обмежена. А якщо врахувати існування розбіжностей у системах письма щодо принципів написання, то можна дійти висновку, що схожість інтернаціональних слів може бути лише відносна.
Особливе місце тут займає питання про запозичення інтернаціональних терміноелементів. Наукове визначення поняття лексичного інтернаціоналізму можливе саме в межах понять даної сфери. Відомо, що інтернаціоналізмами в мовознавстві називають не всі прояви інтернаціонального в мовах, а тільки особливо важливі форми міжмовної загальності у лексиці... Інтернаціоналізми є міжмовною синхронічною катеґорією, котра проявляється лише у випадку зіткнення та порівняння мов [Белодед
1980; c. 13].Виходячи з усього викладеного вище, можна дати остаточне визначення поняттю «інтернаціоналізм». Отже, той чи інший елемент є інтернаціональнальним за умови, якщо він повністю чи частково збігається у своїй зовнішній та внутрішній формах принаймні у трьох неспоріднених мовах.
Хоча не слід і тут абсолютизувати інтернаціональні знаки щодо присутності їх у неспоріднених мовах, бо, на думку В.В.Акуленка, їх відносність проявляється в багатьох питаннях, у тому числі таких, як ґенетичне відношення мов, що входять до ізоґлос інтернаціоналізмів, а також співвідношення їх форм та значень. Що стосується присутності інтернаціоналізмів у неспоріднених мовах, то тут зустрічаються думки про три неспоріднені мовних сімї. Іноді як критерій висувається вимога, аби не менш ніж дві з таких мов були «світовими». Проте такий критерій, на думку В.В.Акуленка, є лише умовним робочим припущенням [Акуленко 1971, с. 255].
Інтернаціоналізми слід відрізняти від екзотизмів, які означають явища, що не мають місця в житті носіїв мови-реципієнта. Такі терміни входять до мови-реципієнта в своєму ориґінальному вигляді (фонетичне запозичення), рідше у вигляді кальки [Скороходько 1963, с. 87].
Класифікація інтернаціоналізмів
У Європі поступово сформувалася мова науки та теорії, в основу якої лягла латина. Греко-латинські корені не сприймаються носіями європейських мов як чужі, чого не можна сказати про запозичення зі східних мов [Ehlich 1989, с. 139]. З іншого боку, інтернаціоналізми це не обовязково прямі запозичення. Не кожне запозичення це інтернаціоналізм, так само, як і не кожен інтернаціоналізм обовязково повинен бути прямим запозиченням. Інтернаціональними можуть бути не лише зовнішня форма, написання та вимова, але й внутрішня форма, вмотивованість.
Існує кілька принципів класифікації інтернаціональних елементів. Зокрема інтернаціоналізми можуть класифікуватися за способом запозичення та за вибором джерела запозичення. За способом запозичення інтернаціоналізми можна поділити на інтернаціоналізми зі спільною зовнішньою та внутрішньою формою та інтернаціоналізми зі спільною лише внутрішньою формою. За вибором джерела запозичення інтернаціоналізми діляться залежно від етимології на інтернаціоналізми класичного походження (взяті з мертвих класичних мов латинської, давньогрецької, класичної арабської, санскриту тощо) та інтернаціоналізми національного походження (слова з живих мов, що стали інтернаціоналізмами).
В.В.Акуленко, кажучи про схожість форм інтернаціональних знаків, звертає увагу не лише на вимову чи написання, але й на вмотивованість, або «внутрішню форму» знаків, включаючи їх синхронічну характеристику, «буквальне значення», що враховується носіями даної мови. При цьому роль можуть грати всі три принципіально можливі типи вмотивованості: 1 фонетична, тобто прямий звязок вимови зі значенням; 2 морфологічна, тобто словотворча структура складних й похідних слів; 3 семантична, тобто синхронічно відчуване непряме значення у межах семантичної структури багатозначного слова. З морфологічною вмотивованістю слів можна зіставити також вмотивованість усталених словосполучень (в тому числі й термінологічних), котра визначається значеннями складових слів, їх морфологічною формою й синтаксичними відносинами. Зокрема, В.В.Акуленко пропонує свій принцип класифікації інтернаціоналізмів за способом запозичення, розрізнюючи сім типів міжнародних лексичних знаків:
У свою чергу, інтернаціоналізми з однаковою зовнішньою формою можна обєднати в одну ґрупу абсолютні інтернаціоналізми (на відміну від квазіінтернаціоналізмів, що мають однакову мотивацію, але різну зовнішню форму).
Р.А.Будаґов також стверджував, що інтернаціоналізмами можуть бути не тільки прямі запозичення, але й слова, що формуються на зразок структури відповідних іншомовних слів, але не запозичують їх матеріальної основи [Будагов 1953, с. 89]. Останній вид інтернаціоналізмів можна назвати також квазіінтернаціоналізмами. І якщо абсолютні інтернаціоналізми звуться так через те, що вони є інтернаціональними як за зовнішньою, так і за внутрішньою формою, то квазіінтернаціоналізми є інтернаціональними лише за своєю внутрішньою формою. Зовнішня форма в них національна, отже, елементи пуризму тут, все-таки, присутні. Тобто такі інтернаціоналізми включають у себе як інтернаціональне, так і національне. Тому такі елементи варто називати, радше, квазіінтернаціоналізмами з частковим пуризмом. Тоді проявом повного пуризму є випадки, коли внутрішня форма також не є інтернаціональною.
Одиничним випадком кальки можуть бути так звані словотворчі моделі, тобто точний переклад не складного слова, а цілого термінологічного словосполучення: анґл.
rocket-karrier, фін. kantoraketti, укр. ракета-носій; фін. autokoulu укр. автошкола [Нікітіна 1996, с. 47].За вибором джерела Felber виділив 4 типи інтернаціональних форм: 1) чисто латинські або грецькі слова (omnibus); 2) національні латинізми та еллінізми, які мають греко-латинські корені та національні закінчення (лат. industria, анґл. industry, нім. Industrie); 3) національні слова, що стали інтернаціоналізмами (типу рос. спутник); 4) народно-латинські (романські) варіанти латинських коренів (іт. flusso, ісп. flujo від лат. fluxus) [Felber 1980, с. 75].
Фактично існують більше типів міжнародної спільності знаків у лексиці мов, серед звязаних форм це інтернаціональні лексичні та дериваційні морфеми та основи, а серед вільних форм інтернаціональні слова й аналоги (фонетичний, словотворчий, семантичний та фразеологічний). Вочевидь ступінь схожості, а звідси й легкість впізнання, є суттєво різною (у таких випадках, як укр. анти-, анґл. anti, etc.)... внаслідок чого можна говорити відповідно про явну та напівскриту міжнародність знаків, але їх особливий характер у будь-якому випадку обєктивно підтверджується їх функцією в ситуаціях зіткнення й зіставлення мов, коли вони реґулярно й масово ототожнюються за формою та, дійсно, висловлюють одне й те ж, або майже одне й те ж, тим самим полегшуючи обмін інформацією носіям різних мов [Акуленко 1972, с. 20-21].
Ще один тип класифікації інтернаціоналізмів (головним чином абсолютних) може полягати у ступені відповідності значень. Згідно з цією класифікацією інтернаціоналізми можуть бути повними та частковими. Повні інтернаціоналізми у своїх значеннях збігаються повністю. Часткові інтернаціоналізми крім одного чи кількох спільних значень у кожній мові мають ще низку неінтернаціональних значень. Звичайно, така класифікація має відношення тільки стосовно двох окремо взятих мов. На псевдоінтернаціоналізми, які або втратили своє спільне значення, або випадково збігаються у своїй зовнішній формі, така класифікація не поширюється.
Інтернаціоналізми та ареальна лексика
Як відомо, інтернаціоналізми бувають міжнародними та реґіональними. Перші зустрічаються в багатьох мовах, незалежно від ареалу їхнього розповсюдження та історичних умов формування літературної норми для тієї чи іншої мови. До цієї ґрупи належать новітні запозичення, переважно у науково-технічній термінології, а також різноманітні екзотизми. Реґіональні інтернаціоналізми зустрічаються в межах певного культурно-історичного ареалу [Журавлев 1982, с. 144].
Протягом тривалого часу існувала помилкова думка, ніби інтернаціоналізми притаманні лише європейському ареалу, причому вони ніби можуть бути виключно греко-латинського походження. Melliet першим звернув увагу на присутність інтернаціональних елементів в інших ареалах, що склалися навколо міжнародних мов епохи феодалізму [Melliet 1936, с. 59; Акуленко 1971, с. 252]. Отже, поруч з ґенетичною та типологічною класифікаціями мов можна визначити також географічно-ареальну класифікацію мов, звязаних між собою культурно та історично.
В.В.Акуленко називає ареальну лінґвістику аспектом лінґвістичної географії та запроваджує спеціальний термін для визначення спільних рис у неспоріднених мовах у межах одного культурно-історичного ареалу (КІА) сродство (фактично мова тут йде про різницю між ґенетичною та ареальною спорідненістю). Під цим терміном автор розуміє схожість, що не пояснюється ґенетичною спорідненістю мов. Таким чином, В.В.Акуленко робить висновок про ізоґлоси ареальної спорідненості, яка, не маючи нічого спільного з ґенетичною спорідненістю, обєднує в ареали мови, що не обовязково є ґенетично спорідненими. Бо дуже часто ґенетично споріднені мови опиняються у різних ареалах, в той час, як у межах одного ареалу орґанічно співіснують мови, що не мають між собою нічого спільного. Особливої уваги заслуговує ареальна лексика, тобто спільний лексичний фонд у межах наявного ареалу. Це проявляється насамперед у збереженні фонематичної або графічної схожості слів, що розповсюджуються за ґенетичні межи, або паралельних елементах, що виникли шляхом калькування [Акуленко 1972, с. 15-16].
Дуже часто поняття ареальної спорідненості плутають з поняттям мовного союзу (наприклад, Південно-східна Азія чи Балканський півострів). Різниця між цими двома поняттями полягає в тому, які мовні інтерференції є критерієм даного уґрупування. Отже, мовний союз визначають підсвідомі мовні інтерференції насамперед адстрат, в той час, як ареали визначають, як підсвідомі, так і свідомі інтерференції, головним чином, планування корпусу мови або екстралінґвістична орієнтація (релігійна, політична тощо).
А оскільки переважна більшість культурно-історичних ареалів сформувалася у феодальну епоху, то головним чинником у визначенні основних культурно-історичних ареалів є реліґія [Базиев, Исаев 1973, с. 26]. Хоча слід памятати, що вплив тієї чи іншої сакральної мови на лексику в різних випадках не був однаковим. В більшій мірі він відбився на мовах мусульманських народів; вплив латинської мови на західноєвропейські був значно меншим. У термінах латинського та латиністичного типів найбільший ступінь інтернаціональної схожості можливий у письмовій формі. Орфографічна схожість особливо проявляється в англійській, французькій та частково німецькій мовах... Фонетичне письмо полегшує масам людей роботу з мовою, але ця перевага може досягатися за рахунок можливості інтернаціональної уніфікації письмових форм термінів. З цієї точки зору етимологічному принципові написання латиністичних термінів по змозі слід надавати перевагу [Белодед 1980; c. 121].
Ареали лексичної спорідненості та мовного союзу є дуже близькими, але не ідентичними, за словами В.В.Акуленка, до поняття ареалу лексичних інтернаціоналізмів насамперед через те, що інтернаціоналізми повязані з поняттям мовної норми. Тобто, якщо чинником для визначення мовного союзу є лише підсвідомі інтерференції, культурно-історичний ареал визначають як свідомі, так і підсвідомі, то визначальником ареалу лексичних інтернаціоналізмів є виключно свідомі інтерференції, бо мовна норма це результат лише свідомої діяльності. З іншого боку, ареали інтернаціоналізмів за словами В.В.Акуленка, є виключно синхронічним поняттям. Ареали інтернаціоналізмів не завжди супроводжуються реґіональними проявами схожості у граматиці та фонології мов. Тому вони нерідко стають набагато ширшими за мовні союзи, хоча наявність інтернаціоналізмів значно менше говорити про ступінь близькості мов [Акуленко 1972, с. 18].
У теперішні часи існує кілька ареалів, що склалися під впливом великих міжнародних мов середньовіччя, а частково й нового часу. Межи між ареали встановити дуже важко, бо ці ареали частково перекривають один одного, створюючи на перехрестях перехідні зони. Проте кожен з цих ареалів є притаманним певному реґіонові. Це європейсько-американський (християнський, атлантичний) ареал з грекою та латиною, пізніше французькою, анґлійською та деякими іншими мовами; ареал Близького та Середнього Сходу та окремі мови Азії та Африки (мусульманський) насамперед з класичним арабським, а також перським центром впливу, ареал мов колишнього СРСР зі слідами впливу російської мови (частково він перекривається двома попередніми); ареал Індійського океану (південно-азійський, індуїстсько-буддійський), тобто район впливу санскриту та палі (а на північному заході Індії існує також перехідний ареал зі слідами впливу перської та арабської мов); далекосхідний ареал з китайським та (в новітні часи) японським впливом. За словами В.В.Акуленка, ареали не можна абсолютизувати [Акуленко 1973, с. 261], бо як було сказано вище, крім чистих ареалів існують також перехідні.
Протягом останнього часу вплив сакральних мов значно послабився [Белодед 1980; c. 41]. Хоча культурно-історичні ареали існуватимуть ще дуже довго і навряд чи зникнуть взагалі, зараз спостерігається швидке зближення ареалів, зникнення чітких меж між ними, особливо це стосується побудови нових термінів та понять. У більшості сучасних розвинених мов різних реґіонів, що традиційно належать до різних культурно-історичних ареалів, вживається інтернаціональна лексика греко-латинського, англійського, французького походження, що було раніше притаманно лише європейським мовам.
Переважна більшість сучасних інтернаціональних слів належать до міжнародних. Вони зустрічаються зараз не тільки в межах європейського культурно-історичного ареалу, але й за його межами. Особливо це стосується науково-технічних термінів. Це, звичайно, зовсім не означає, що реґіональні класичні мови взагалі зараз не використовуються для побудови нових термінів. Мова йде лише про проникнення європейських мов за межі європейського ареалу.
Протягом останніх десятиліть у країнах Азії та Африки спостерігається дві конфліктуючих між собою тенденції класикалізація (орієнтація на сакральні мови) та вестернізації (орієнтація на європейські мови) [
Sager, Nkwenti-Azeh 1989, с. 24].Співвідношення інтернаціонального та національного
Виходячи з визначення понять «інтернаціоналізм» та «пуризм», виникає питання про кальку та інші види квазіінтернаціоналізмів, що мають спільну лише внутрішню форму при різниці у зовнішній. Хоча питання про те, чого більше в квазіінтернаціоналізмах інтернаціонального чи національного, так само, як і питання, чи є проявом пуризму калькування, запозичення лише внутрішньої форми при іґноруванні зовнішньої, ще дискутується і навряд чи остаточно буде вирішено.
Відсоткове співвідношення інтернаціонального та національного не є однаковим у різних мовах. Все залежить від преференційних тенденцій у кожній конкретній мові. Проте присутність інтернаціонального елементу в будь-якому відношенні значно полегшує спілкування між носіями різних мов. Зокрема Braun визначив такі переваги інтернаціональності галузевих термінологій: спільний лексичний фонд а) сприяє повсякденній комунікації; б) має широке застосування у вивченні та викладанні іноземних мов; в) передає інформацію стосовно культурно-історичних контактів між різними народами; г) може інтерпретуватися як словник пан-європейської культури; ґ) робить вагомий внесок у дискусії стосовно іншомовних запозичень [Braun 1989, с. 166].
Особливої уваги заслуговують випадки співіснування свого елемента та запозичення з іншої мови, коли вони означають одне й те саме поняття. При цьому інтернаціональним може виявитись саме свій елемент, якщо він має інтернаціональну внутрішню форму, в той час, як запозичення може носити суто національний характер, якщо воно не засвоєно іншими мовами.
В даному випадку може відбувається заміна слова рідної мови іншомовним або навпаки, або обидва елементи співіснують як синоніми. Часто запозичення має прояв навіть у тих випадках, коли рідна мова має власні засоби вислову того чи іншого поняття. Відношення між запозиченнями та словами рідної мови стають, таким чином, досить складними: нові елементи можуть витіснити слова рідної мови або співіснувати з ними як синоніми [Колца, Тукан 1973, с. 318-319]. У випадках, коли «своє» та «чуже» слова співіснують, вони є, по суті, абсолютними синонімами, проте науковим терміном є лише останнє, тоді як перше вживається, в основному, у повсякденному мовленні [Лотте 1982, с. 40-64]. Інколи старе слово й новий термін з такої пари слів мають різні значення [Скороходько 1963, с. 23].
З іншого боку, будь-яке досягнення у науково-технічному проґресі в одній країні в умовах сучасних взаємостосунків між народами та між різними культурно-історичними ареалами автоматично стає досягненням всієї людської цивілізації. До того ж, це вимагає неминучого запровадження нових термінів у відповідній мові, носії котрої зробили це наукове відкриття. А перед носіями інших мов, відповідно, постає інша завдання як саме передати ці терміни засобами рідної мови.
Раціональне співвідношення між національним та інтернаціональним першим пропонував Ляйбніц, відстоюючи своєрідний баланс між пуризмом, з одного боку, та запозиченням чужого з іншого, визнаючи, таким чином, багатоманітнісь джерел поповнення лексики, багатоманітність ресурсів, які мова може використовувати для свого розвитку [
Columas 1989, с. 7]. На думку Columasа, причиною опору інтернаціональному впливові та потягу до пуризму є теза: «наша спадщина є справжньою, а тому гарною, а все чуже погане» [Columas 19892, с. 187].В.В.Акуленко розглядає співвідношення інтернаціонального та національного в мові виходячи зі схожості елементів до ступеня ототожнення: з одного боку вони мають спільні властивості (що робить їх обєктивною міжмовною катеґорією), з іншого системність та самобутність у кожній конкретній мові. Співвідношення інтернаціонального та національного, на думку вченого, не може трактуватися як протиставлення. Навпаки, інтернаціональне є складовою частиною національного [Акуленко 1973, с. 263-264].
І.К.Білодід теж не протиставив інтернаціональне та національне, стверджуючи про співіснування обох явищ та відсутність чітких меж між ними. Як і В.В.Акуленко, він стверджував, що інтернаціональне втілюється в національному, тому інтернаціоналізація лексики є одним з шляхів розвитку мови [Белодед
1980; c. 10-42].Р.А.Будаґов розділяв запозичення на «потрібні» та «непотрібні», підкреслюючи роль пуризму як явища, необхідного для очищення рідної мови від непотрібних запозичень. Пуризм, в такому разі, перетворюється на патріотичний рух за подальший розвиток своєї рідної мови, її національної самобутності [Будагов 1953, с.90-94].
Д.С.Лотте пропонував зіставити з одного боку число понять з числом термінів взагалі, а з іншого число термінів іншомовних з числом всіх термінів, й число нових іншомовних елементів з числом всіх засвоєних елементів, що використовувались раніше в тому ж значенні в інших дисциплінах, щоб мати більш-менш точне уявлення про відсоткову кількість іншомовних термінів. Легко переконатися, що нових іншомовних запозичень в чистому вигляді в будь-якій дисципліні в декілька разів менше, ніж загальне число термінів, взагалі складених з іншомовних елементів [Лотте 1982, с. 97].
Графічний аспект зовнішньої форми
Графічний аспект зовнішньої форми термінів полягає в зовнішньому графічному оформленні цих термінів, тобто в принципі їх написання. Принцип написання та правопису термінів залежить, в свою чергу, від таких чинників, як принцип та характер системи письма, якою користується та чи інша мова [
Wüster 1985, с. 70-75], фонетичних та граматичних особливостей мови тощо. Не останню роль тут грають певні традиції, повязані як з тією чи іншою системою письма, так і з конкретною мовою.Як підкреслювалося вище, літературні мови підпорядковуються писемності, яку вони використовують [
Columas 19892, s. 184-185]. Це, в свою чергу, відбивається на зовнішній формі лексичних одиниць, у тому числі й термінів, а саме на їх графічному оформленні. Залежно від писемних традицій тієї чи іншої мови написання науково-технічних термінів набуває певних специфічних ознак, повязаних зі специфічними ознаками відповідної системи письма.З іншого боку, на графічне оформлення будь-якого терміна можуть впливати деякі лінґвістичні та екстралінґвістичні фактори. Серед лінґвістичних чинників можна назвати особливості фонетичного та силабічного складу мови (набір фонем, можливі типи складу, фонетична дистрибуція), її граматичну (зокрема морфологічну) структуру. Екстралінґвістичними чинниками, які впливають на зовнішнє оформлення, можуть виступати певні правописні традиції відповідної мови. Такі традиції можуть полягати в принципі правопису (етимологічний, морфологічний, фонетичний), у намаганні зберегти ориґінальне написання, або, навпаки, переписати лексичну одиницю іншомовного походження за правилами правопису рідної мови.
Якщо виходити з факту, що писемність, на відміну від інших аспектів мови, є більш рухомою, здатною до змін системою [
Fierman 1991; c. 261], то можна дійти висновку, що орфографічні правила реґулюються та змінюються набагато легше, ніж словниковий склад мови, не кажучи вже про замкнені системи, особливо граматику.Принципи графічного оформлення нових термінів
Насамперед графічне оформлення стосується інтернаціональних елементів, які засвоюються тією чи іншою мовою. Бо терміни, що складаються з елементів рідної мови, природнім чином однозначно підпорядковуються правилам правопису рідної мови. Інша річ засвоєні іншомовні елементи, для котрих досить часто робляться різні винятки. Тому залежно від графічного оформлення іншомовних (інтернаціональних) термінів їх можна розділити на такі катеґорії:
Nedobity, в свою чергу, визначив такі типи термінів, що є абсолютними інтернаціоналізмами:
За словами Columasа, письмо це не просто видиме мовлення, а, радше, способів усного спілкування. Без писемності сучасне суспільство не може функціонувати. До того ж, писемна мова та стандартна мова це не одне й те ж саме, тим більше, що писемність не здійснює, або навіть не стимулює модернізацію, коротше кажучи, складні форми суспільної орґанізації вимагають побудови писемності та писемної мови [Columas 1989, с. 12].
Графічне оформлення запозичень та інтернаціональних елементів підпорядковується певним правописним традиціям відповідної мови. Якщо таких традицій мова, в силу своєї недорозвиненості, не має, ці традиції формуються поступово, в процесі засвоєння цією мовою іншомовних елементів. Так, велика кількість запозичень, що ринули в російську мову в петровську епоху, сприяла виробленню правил їх російського написання, при чому тут враховувалися як вимова, так і написання запозиченого слова, що було повязано з вимогою ґарантії відновлення ориґінального написання того чи іншого запозичення. Але вимова чи написання, як стверджувала Суперанська, може бути відображено у транскрипції лише до певної межі, бо будь-яка транскрипція умовна, тому при виборі перевага надається лише чому-небудь одному: або вимові, або написанню [Суперанская 1978, с. 13-14].
Етимологічний принцип написання включає в себе два аспекти збереження історичного написання та орфографічна трансплантація.
Стосовно інтернаціональних елементів етимологічний принцип написання полягає насамперед у збереженні ориґінального написання як інтернаціональних елементів та неінтернаціональних запозичень греко-латинського походження, так і запозичень з сучасних мов.
Особливо помітно це в мовах з латинською графічною основою, що поширені в межах європейського ареалу, де існує давня традиція зберігати оригінальне написання мови-продуцента. Цей феномен носить назву орфографічна міжмовна інтерференція, або орфографічна трансплантація [Суперанская 1978, с. 25]. Вона дуже розповсюджена серед більшості латинописних народів світу, коли є намагання зберегти ориґінальне написання чужомовних власних назв та деяких варваризмів. "Питання про те, як має читати, наприклад, анґлієць Milano, Paris, Budapest, Kraków, Kecskemet тощо надається навичкам читачів та правилами читання, як правило, не реґулюється [Реформатский 1960; c.96].
У європейських мовах значний шар інтернаціональної лексики становлять слова грецького та латинського походження. Причому якщо мови Східної Європи (словянські, фінно-угорські тощо) намагаються зберегти саме вимову при сильних відхиленнях від ориґінального написання. Мови Західної Європи (романські та частково ґерманські), навпаки, тяжіють до збереження ориґінального написання. Найкращим чином латинське написання збереглося в анґлійській та французькій мовах [Nedobity 1989, с. 174].
В анґлійській мові, в якій взагалі етимологічний принцип є властивістю національної орфографії, такі намагання проявляються, наприклад, у словах грецького походження, які передаються з досить великою точністю за допомогою традиційної латинської транслітерації грецьких слів: грецька літера ? передається сполученням літер
ch та вимовляється як [k]: school [sku:l], character [`kærèktà], chord [ká:d] тощо; літера f сполученням літер ph, яке вимовляється як [f]: phone [fêën], photo [`fêëtêë], physics [`fèzèks]; літера ? сполученням літер th, яке вимовляється як [? ]: cathedral [kà΄Þi:dràl], mathematics [@mæÞè΄mætèks]. Так, само грецька літера ? завжди в анґлійській мові передається літерою y: symbol, crystal, style, type тощо. Своє ориґінальне написання зберегають також новітні запозичення з німецької, французької, італійської, іспанської та деяких інших мов: ersatz, chance, àgio, giro, eau de Cologne, cañon, junta тощо.У німецькій мові правопис має трохи більше відхилень від ориґінального написання. Зокрема якщо в анґлійській орфографії літера
c у латинських словах повністю зберігається, то в німецькій мові вона, як правило, замінюється літерами z та k, залежно від вимови: Zentrum, Zirkel, Kapital, Kodex. З іншого боку латинcьке та, взагалі, іншомовне v, то воно, всупереч німецькій орфоепії, вимовляється як [v], та ніколи не замінюється на w: November, Aval, vakant, Venus. Французькі слова зберігають своє оригінальне написання частково, залежно від часу їх запозичення: Büro (замість Bureau), але Friseur (замість Frisör), Journalist. Особливо часто ориґінальне написання зберігається серед анґліцизмів, і особливо в економічній термінології яка перебуває під досить сильним впливом анґлійської мови: blue chip, deadweight тощо.Аналогічні орфографічні явища спостерігаються також у мовах Близького Сходу, які користуються арабською графікою (за винятком уйґурської), щодо єдиного в усіх мовах написання слів арабського та перського походження. Те ж саме можна сказати й про використання спільних ієрогліфів у китайській, японській та корейській мовах.
Фонетичний принцип написання є повною протилежністю етимологічному принципові. Полягає він у повному пристосуванні іншомовного слова до мови-реципієнта та іґноруванні його ориґінального написання. Фонетичний принцип написання зустрічається при різниці в системах письма мови-продуцента та мови-реципієнта.
Особливого розповсюдження фонетичний принцип написання набув у східних мовах, де, по-перше (у більшості випадків) використовуються власні системи письма (які, до того ж, відрізняються своїм принципом побудови від латинки), а, по-друге, в багатьох східних мовах кількість типів складів обмежена (особливо в мовах Східної Азії). Так, наприклад, інтернаціональні елементи сильно спотворюються в японській мові (див. розділ
1.3.2.1.1.). У вєтнамській мові через обмежену кількість складів інтернаціональні слова так само спотворюються: hô-kây (хокей, від анґл. hockey), bok so (бокс, від анґл. box), ban công (балкон), xiê΄c (цирк), đăng-xinh (дансінґ), phim (фільм) тощо.В свою чергу, деякі японські слова, що стали інтернаціоналізмами, теж закріпилися в європейських мовах саме в своєму фонетичному написанні за системою
Hepburn (на відміну від більш морфологічної та етимологічної системи Kunrei-siki, що використовується для внутрішніх потреб): tsunami (за системою Kunrei-siki tunami), judo (за системою Kunrei-siki zyudo), geisha (за системою Kunrei-siki geisya), hibakushi (за системою Kunrei-siki hibakusi).Проте фонетичний принцип написання іншомовних слів зустрічається і в деяких європейських мовах: італійській (
direttore, progetto, istruzione), портуґальській (produção), білоруській, сербській (апсолутизам, продукат). Проте, на відміну від східних мов з обмеженою кількістю складів, фонетичний принцип написання в європейських мовах полягає трохи в іншому аспекті, а саме в іґноруванні написання та вимови відповідного запозиченого елементу в мові-продуценті та морфологічної структури запозиченого слова як у мові-продуценті, так і в мові-реципієнті.Фонетичний принцип написання є великим благом для тих, хто не хоче вчити іноземні мови, з яких ці слова запозичуються. З іншого боку, етимологічний принцип ускладнює навчання письму та читанню, але полегшує оволодіння іншими мовами [Fierman 1991; c. 276].
Проте мови з чисто етимологічним чи чисто фонетичним принципом написання інтернаціональних слів зустрічаються досить рідко. Причиною цього є та обставина, що жодна з розвинених мов не використовує алфавіт, який є ідеально фонографічним, тобто який з абсолютною точністю відображає всі наявні в тій чи іншій мові фонеми. Будь-яка орфографія зображує фонеми лише приблизно, умовно, з більшою чи меншою точністю. Ідеальний фонографічний алфавіт може бути створено лише для безписемної (молодописемної) мови [Суперанская 1978, с. 8]. Тому щодо розвинених мов з давніми писемними традиціями справедливіше було б говорити про фонетико-морфологічний принцип написання термінів. Він, безумовно, є найрозповсюдженішим способом графічного оформлення іншомовних термінів. Цей принцип не передбачає орфографічної трансплантації, але й він не є чисто фонетичним.
Орфографічна міжмовна інтерференція
Протягом останнього часу в мовах народів світу (чи, принаймні, в тих мовах, що розповсюджені в межах європейського ареалу) проглядається тенденція до уніфікації написання власних назв, екзотизмів та інтернаціональних елементів, що походять від сучасних мов всупереч орфографічним та орфоепічним традиціям мов-реципієнтів. Це, безумовно, полегшує спілкування між носіями різних мов та спрощує міжнародну ідентифікацію термінологічних банків даних. Тим більше, що в Європі звикли звертати більше уваги саме на написання іншомовних слів, а не на їх вимову.
У мовних паралелях європейських мов, як стверджував Braun, є тенденція до розширення інтернаціональності, яка полягає в тім, що новітні запозичення не завжди підпорядковуються фонетичним законам та орфографічним правилам мови-реципієнта. Збереження чужих звуків та форм можна насамперед приписати до екстралінгвістичних чинників [Braun 1989, с. 162].
Якщо Вюстер на початку 30-х років наполягав на необхідності стандартизації науково-технічної термінології, то приблизно в той же самий період, як писав Nedobity, Verkade так само наполягав на стандартизації написання деяких хімічних термінів, а саме у 1932 році він виклав свою думку стосовно цього у своєму коментарі до міжнародної номенклатури з орґанічної хімії, ухваленої у 1930 році [Nedobity 1989, с. 173].
В останні десятиліття орфографічна міжмовна інтерференція вийшла за межі європейського ареалу. Так, у країнах Сходу спостерігається тенденція до інтеґрації місцевих мов до єдиного сучасного світового культурно-історичного ареалу, наприклад, через запровадження паралельних латинізованих алфавітів для мов, що використовують інші системи письма. Тим більше, що з ростом автоматизації та механізації передачі інформації незручність, спричинена розходженнями в написанні, зростатиме [Суперанская 1978, с. 9].
Виходячи з цього питання про транслітерацію розглядається з точки зору саме термінології, а не просто правопису [
Paclt 1946, Білодід, Корнілов, Нерознак, Вакуленко 1996; Вакуленко 19951-2]. Як вже підкреслювалося вище, транслітерація згідно з міжнародними нормами та стандартами має бути однозначною. Тобто тут проглядається аналогія з термінами: якщо термін є однозначним, і, навпаки, будь-яке поняття з тієї чи іншої галузі знань має позначатися (в ідеалі) не більш ніж одним терміном, то в транслітерації так само: кожен символ транслітерації (його можна порівняти з терміном) відповідає певному символу ориґінальної писемності (тобто поняттю). Тому побудова транслітерації слід розглядати як складову частину заходів з термінологічного планування, як один з його аспектів, в результаті чого виходить однозначне та стандартизоване «інтернаціональне» написання лексичних одиниць з мов з нелатинськими системами письма. Тим більше, що головне призначення транслітерації ґарантія стовідсоткового відтворення транслітерованої лексичної одиниці в ориґінальному написанні без будь-яких спотворень. Тому О.О.Реформатський виклав такі вимоги до транслітерації: 1) Інтернаціональний характер; 2) Однозначність; 3) Оборотність, тобто можливість переводити назад в ориґінальний напис; 4) Реґульованість елементарними правилами, для засвоєння яких не вимагається знання мов, правил національних орфографій, ані знайомства з лінґвістичною термінологією. Крім того, вона не залежить від конкретної мови, на відміну від практичної транскрипції [Реформатский 1960, c. 97]. Транслітерація може та й повинна бути міжнародною через те, що вона не орієнтується на якийсь конкретний національний алфавіт, тоді як практична транскрипція виходить саме з якогось певного алфавіту та правил читання його літер і сполучень, які прийняті для даної орфоґрафії [Реформатский 1967, c. 379]. Крім того, виходячи з сучасних вимог, транслітерація має бути пристосована до можливості автоматичної компютерної обробки [Білодід, Корнілов, Нерознак, Вакуленко 1996; Вакуленко 19951-2].Першим про необхідність побудови єдиної універсальної транслітерації стверджував британський мовознавець
Lepsius, який у своїй монографії "Standard Alphabet виклав структуру універсальної латинської транслітерації для всіх основних мов як з латинською, так і з нелатинською системою письма [Lepsius 1863].На міжнародному рівні системи транслітерації нелатинських систем письма розроблялися, зокрема, Міжнародною організацією стандартів (
ISO). Ця орґанізація розробила чіткі та однозначні системи транслітерації, де кожному нелатинському символові відповідає однозначний латинський символ. При цьому вживання сполучень літер повністю виключається. Такою є, наприклад, універсальна транслітерація знаків кирилиці без урахування особливостей тієї чи іншої словянської мови. Перша редакція цього стандарту вийшла в 1968 році [ISO/R 9 1968]. Нова редакція цього стандарту, до якої було залучено також знаки кирилиці для несловянських мов, побачила світ у 1995 році [ISO 9: 1995]. Системи транслітерації існують і на національному рівні варіант Бібліотеки Конґресу США [Реформатский 1967], Британський стандарт [British Standard 1958].На національному рівні теж розроблялися правила однозначного відтворення тієї чи іншої системи письма латинкою стосовно конкретної мови. Так, у 1958 році Всекитайські Збори народних представників прийняли фонетичний алфавіт для китайської мови [Прядохин 1960; Сердюченко 1959; Гиляревский, Гривнин 1964, с. 214-215]. У Японії також у 1937 році урядом було створено латинізовану систему Kunrei-siki. Паралельно в Японії використовується система
Hepburn [Dunn & Yanada 1965, c.i; Гиляревский, Гривнин 1964, с. 217; Saito 1988]. Ідеальним варіантом транслітерації можна назвати два паралельних та рівноцінних алфавіти для сербохорватської мови [Sedαček 1989]. У Радянському Союзі також були спроби запровадити паралельну латинську транслітерацію для російської мови [Щерба 1940; Реформатский 1960; 1967]. Згідно з міжнародними вимогами Термінологічна комісія з природничих наук (ТКПН) Київського університету ім. Т.Шевченка створила однозначну транслітерацію для української мови, а також компютерну програму до неї [Білодід, Корнілов, Нерознак, Вакуленко 1996; Вакуленко 19951-2].