Лексична модернізація та лексична стандартизація як основні аспекти планування корпусу мови включають в себе такі заходи, як, відповідно, термінологічна модернізація та термінологічна стандартизація. Ці заходи можна об’єднати в один комплекс заходів під назвою термінологічне планування, яке є одним з аспектів планування корпусу мови [Budin 1994, с. 62] та грає далеко не останню роль у подоланні технічних комунікаційних бар’єрів. Воно, таким чином, включає в себе модернізацію та стандартизацію.

Отже, термінологічне планування — це орґанізована та узгоджена робота з термінологічної модернізації та стандартизації, спрямована на формування відповідних LSP та розвиток термінологій, які ще відсутні в мові-реципієнті [Picht, Draskau, с. 17]. Термінологічне планування може здійснюватись як відповідальними установами (див. Додаток 1), так і окремими особами, але, незалежно від цього, цей процес завжди має централізований характер.

У деяких країнах урядові установи також можуть втручатися в процес термінологічного планування з метою захисту національних LSP від іншомовного впливу. Характер термінологічного планування залежить і від статусу мови. Так, малі розвинені країни типу Данії та Норвеґії не можуть розвивати терміносистеми абсолютно для всіх галузей через брак відповідних фондів та кадрів. Тому вони в деяких специфічних галузях застосовують іншу мову, частіше за все, анґлійську [Felber 1984², с. 3-4].

Термінологічна стандартизація є другим, не менш важливим, аспектом термінологічного планування [Дрезен 1935; 1936; Akhmanova 1985, с. 86; Oeser 1985, с. 92; Baxman 1985, с. 272]. Вона спрямована на вибір термінологічної норми та її затвердження як обов’язкового варіанту, а також на усунення двозначності у спілкуванні [Picht, Draskau, с. 17], гармонізацію терміносистем [Dzhincharadze 1994, с. 94], їх інтернаціоналізацію [Leic ik 1994, с. 97-107] та їх уніфікацію [Anjuškin 1994, с. 146-200], щоб нові терміни були вмотивовані та зрозумілі всім галузевим фахівцям, а також для запобігання зайвих синонімів. “Якщо свідомо не займатися термінами — науковці в кінці кінців пeрeстанyть розуміти один одного” [Бyдагов 1974, с. 124]. Нарешті, головною метою стандартизації є, з одного боку, полегшення спілкування між фахівцями шляхом усунення двозначності та необов’язкової синонімії, а з іншого — для полегшення діловодства тією чи іншою мовою в тій чи іншій галузі [Duquet-Picard 1983, с. 95-96].

Як стверджували Jernudd та Das Gupta, стандартизація може торкатися як варіанту взагалі (затвердження того чи іншого варіанту як наддіалектної норми), так і деяких окремих аспектів того чи іншого варіанту (наприклад, термінологічна стандартизація) [Цит. за: Carmel Heah Lee Hsia 1989, с. 228].

Питання про стандартизацію науково-технічних термінів вперше поставив на початку 30-х років австрійський інженер Евґен Вюстер [Bühler 1985, с. 64]. Саме він вперше звернув увагу на необхідність розробки термінологічних стандартів та централізованого керівництва науково-технічною мовою. “Технік-інженер може цікавитись красою мови, багатством її відтінків. Але питаннями точності, зрозумілості, питаннями спрощення науково-технічного спілкування він цікавитись зобов’язаний” [Дрезен 1935, с. 3].

Зокрема Вюстер підкреслював, що стандартизація мови відбувається трьома шляхами — а) пропозицією щодо нових термінів (словотворчість); б) вибором між уже наявними синонімами та омонімами та в) реєстрацією та закріпленням наявного вжитку лексичних одиниць. Особливо важливим є завдання з усунення омонімії [Wüster 1931, с.170-171].

У науковій термінології поштовхи до стандартизації та інтернаціональної уніфікації спеціальних мов можуть здійснюватися найбільш ефективно [Bauer 1985, с. 128]. Nedobity визначив принцип стандартизації та уніфікації інтернаціональної термінології, який ґрунтується на кількох рівнях і торкається таких аспектів, як а) поняття та система понять; б) дефініції, тобто описи понять за допомогою інших вже відомих понять, переважно у вигляді слів та термінів; в) внутрішня форма термінів; г) зовнішня форма термінів [Nedobity 1989, с. 168-171].

Термінологічна стандартизація може включати не лише стандартизацію правопису того чи іншого терміна або простий вибір синонімів та затвердження одного з них як норми. При цьому виробляється сам механізм стандартизації, який може включати стандартизацію правил та процедури побудови терміносистем [Carmel Heah Lee Hsia 1989, с. 227]. Стандартизація в галузі термінології проходить, головним чином, через такі етапи: 1) реґуляризація; 2) уніфікація; 3) власне стандартизація, або звуження правил. Торкається вона, в основному, таких аспектів мови, як вимова, написання, пунктуація, морфологія тощо [Sager 1985, с. 240-241].

Gasthuber визначив два рівні термінологічної стандартизації: 1) стандартизація термінологічних принципів та методів термінографії (загальна стандартизація); 2) стандартизація окремо взятих терміносистем (систематична стандартизація), тобто розробка стандартизованих термінологій певної галузі. Систематична стандартизація, в свою чергу, включає в себе такі етапи: а) розмежування суміжних понять у межах однієї системи понять через встановлення та затвердження цих понять у дефініціях; б) встановлення системи понять через оцінку та вибір способів термінотворення, що закріплюються за поняттям; в) оцінка та вибір елементів, які використовуються для побудови нових термінів [Gasthuber 1985, с. 261-262].

Проте термінологічна стандартизація — це поняття в багатьох аспектах умовне. Через те, що навіть після відповідних заходів зі стандартизації та уніфікації все-таки будуть існувати певні синонімічні паралелі. Абсолютна стандартизація неможлива через неможливість повного усунення термінологічних синонімів з активного вжитку [Drozd, Roudný 1980, с. 35].

Felber визначив два типи стандартизації термінології, а саме: 1) Стандартизація термінологічних принципів та методів для термінологічної лексикографії; 2) Підготовка стандартизованих термінологій, яка, в свою чергу, включає такі етапи: а) дослідження термінологічної системи конкретної галузі, тобто дослідження теперішнього використання термінології; б) надання форми термінологічній системі (системі понять та їх термінів), тобто свідоме утворення та модернізація термінології, а також узгодження термінології; в) рекомендації щодо узгодженої термінології (публікації термінологічного стандарту) та підтримка її застосування [Felber 1980, с. 66-70].

Саме з метою стандартизації науково-технічної термінології при Міжнародній орґанізації стандартів (ISO) було в 1947 році створено Комітет з технічної термінології ISO/TC 37 «Термінологія (принципи та координація)» (див. Додаток 2), завданням якого є “стандартизація методів побудови термінів, формування термінологій та координація термінотворчої роботи” [French 1985, с. 248]. Термінологічна стандартизація зводиться до: а) стандартизація термінології на основі міжнародних термінологічних стандартів та б) стандартизація термінологічних принципів та методів [Galinski, Nedobity 1989, с. 1].

Так, у середині XVII століття у Флоренції (Італія) було засновано установу під назвою Accademia della Crusca, завданням якої було саме реґулювання розвитку італійської мови. Приблизно в той же період у Франції була заснована Académie Française, яка займалася питаннями розвитку французької мови. У Німеччині за ініціативою Ляйбніца, який розумів, що благополуччя мови та нації тісно взаємопов’язані одне з одним, у 1700 році було утворено Königliche Preußische Akademie der Wissenschaften (Прусська Королевська Академія Наук) на чолі з Ляйбніцом [Columas 1989, с. 5-8].

Тому перед галузевими фахівцями все актуальніше поставала проблема стандартизації термінів та централізованого керування термінотворчою роботою. Вже на початку нинішнього століття Міжнародна Електротехнічна комісія (IEC) почала систематичну стандартизацію електротехнічної термінології, а в 1938 році вона випустила багатомовний словник, що містив понад 2000 термінів [Nakos 1983, с. 40]. Австрійський інженер Евґен Вюстер у 1931 році опублікував працю ”Internationale Sprachnormung in der Technik", де виклав основні положення з термінологічної модернізації та стандартизації. Зокрема він наполягав на створенні як у німецькомовних країнах, так і за їх межами, спеціальних установ, які займалися б саме питаннями термінорлогічної стандартизації. Таким чином, Вюстер заклав початок термінологічному плануванню, яке полягає не тільки у модернізації (створенні нових термінів), але й у стандартизації термінологічних одиниць.

Термінологічне планування в Європі спирається також і на вже згаданий пан-європейський елемент [Braun 1989, с. 158]. Цей великий пан-європейський ареал зі спільним греко-латинським мовним впливом складається, у свою чергу, з дрібніших реґіональних ареалів, які об’єднані спільним впливом однієї з найрозповсюдженіших мов даного реґіону. Галузеві (особливо технічні) термінологічні системи мов значної частини Західної Європи зазнають певним чином вплив анґлійської та французької мови. Крім цього, мови Східної Європи (в тому числі й слов’янські) та Скандинавії так само зазнали свого часу впливу німецької технічної мови. Вплив певних мов спостерігається також на чисто національному рівні. Зокрема російська технічна термінологія (особливо це стосується суднобудування) зазнала впливу нідерландської мови [Wüster 1931; c.228].

Перший орґанізаційний крок у розробці принципів міжнародної уніфікації технічних термінів було здійснено у 1936 році, коли Міжнародна Федерація з національних стандартів (International Federation of National Standardizing Associates, I.S.A.) заснувала технічний комітет з термінології, який у 1938 році затвердив резолюцію з міжнародної технологічної термінології, відому як «кодекс I.S.A.», де, зокрема говорилося про необхідність розробки єдиних правил побудови інтернаціональних терміноелементів (ключових слів) з різних галузей науки, доповнених списком найуживаніших афіксів та коренів [Nedobity 1989, с. 175].

Хоча, на перший погляд, ці аспекти ніякого відношення до термінологічного планування не мають. Насправді вони лежать в основі термінологічних запозичень через те, що основними джерелами поповнення термінологічної лексики переважної більшості європейських мов служать, по-перше, класичні мови (латина та грека), а, по-друге, три згадані вище провідні групи індоєвропейської мовної сім’ї. По мірі зближення Європи з іншими частинами світу до цього процесу почали також залучатися й мови з інших культурно-історичних ареалів (зокрема японська).

Так, зокрема, Празька школа термінознавства утворилася на базі Празької школи функціональної лінґвістики та теоретичної спадщини Ф. де Соссюра [Felber 1984, с. 16]. Планування та вдосконалення мови в колишній Чехословаччині, яке зветься мовною культурою, полягає у свідомому вдосконаленні (покращенні) мови через критику, аналіз, розробку та уніфікацію мовної норми, запровадження відповідного мовного виховання у навчальних закладах та письменницьку практику, та складається з чотирьох методологічних аспектів: 1) Пошуки та аналіз наукових та технічних текстів (ця робота має відношення до лексикології та стилістики); 2) Застосування принципів номінації, включаючи теорію словотвору (ці процедури є частиною прикладної лінґвістичної граматики); 3) Застосування методології мовної культури (ця робота полягає у свідомій інтервенції заради або проти індивідуальних термінів та цілих термінологічних мовних систем); 4) Застосування логічних принципів для класифікації понять та побудови відповідних систем (ця робота складає частину прикладної логіки і не має відношення безпосередньо до лінґвістики; це не можна здійснити без співробітництва фахівців даної технічної та наукової дисципліни). Термінологічне планування у Чехії спирається, в основному, на теорію словотвору, яку започаткував J.Dobrovský у період Національного Відродження. На основі цієї теорії, а також, спираючись на теоретичні засади та методологічні принципи Празької лінґвістичної школи, Чехословацька Академія Наук випустила двотомне видання «Словотвір у чеській мові». Найважливіше поняття в цій роботі — ономасіологічна катеґорія, важлива для словотвору дериваційним способом, бо деривація — основний метод карбування нових термінів у чеській, словацькій та інших слов’янських мовах. Питаннями термінологічного планування у Чехії займається Інститут чеської мови, у Словаччині — Інститут лінґвістики. А оскільки питання стандартизації термінології є компетенцією не лише лінґвістів, але й галузевих фахівців, то питаннями стандартизації термінів у Чехії займається також Чеське Бюро Стандартизації, яке орґанізовує різні комітети для розробки термінологічних стандартів для технічних та технологічних дисциплін. Ці комітети відповідальні за значення термінів, вони формулюють дефініції та системи понять. До складу кожного комітету входять один чи два мовознавця, які відповідають за лінґвістичні питання стандартизації термінів [Drozd, Roudný 1980, с. 34-40].

У Австрії термінологічне планування пов’язано з діяльністю Вюстера, який, по суті, став фундатором Віденської школи термінознавства, ідеї котрої поширювалися в таких орґанізаціях, як ЮНЕСКО, ISO, FEANI (Fédération Européen des Associations des Ingénieurs) тощо [Felber 1984, с. 15]. Хоча ще у 1920 році в цій країні було засновано Австрійський комітет зі стандартизації в промисловості та ремісництві (Österreichische Normungausschuß für Industrie und Gewerbe, ÖNIG). У 1935 році на його основі було створено Комітет з кодів ISA (Ausschuß für ISA-Code). Цей комітет було реорґанізовано в Комітет з термінології (Ausschuß für Terminologie). З 1946 року питаннями термінологічного планування почав займатися новостворений комітет під назвою Fachnormenausschuß "Terminologie" (FNA). З 1968 року ця установа носить назву Fachnormenausschuß "Terminologie (Grundsätze und Koordination)" [Gasthuber 1985, ñ. 263].

Велику роль у питаннях термінологічного планування відіграє установа під назвою Infoterm (Міжнародний інформаційний інститут термінологічної стандартизації), яка діє при установі під назвою Австрійський Інститут Стандартизації (Österreichische Normingsinstitut). На міжнародному рівні Інфотерм сьогодні є єдиною установою, яка: 1) систематично збирає й фіксує інформацію стосовно термінологічної діяльності та публікації та забезпечує доступ різних користувачів до цих джерел; 2) підтримує та надає консультації міжнародним установам та організаціям з питань термінологічної діяльності та публікації (наприклад, Всесвітній Організації Охорони Здоров’я), а також з питань стратегій термінологічного планування (ООН); 3) орґанізовує підготовку міжнародних директив для термінологічної діяльності; 4) складає та організовує спільні проекти; 5) збирає ноу-хау для комп’ютерної обробки термінологічних банків даних, наявних в усьому світі, та допомагає впровадженню складних систем обробки знань та інформації; 6) сприяє подальшому розвитку і координації термінологічної науки. Таким чином, Інфотерм здобув репутацію незалежного компетентного консультанта з усіх аспектів термінологічної діяльності [Дрозд 1994, с. 192]. Великий внесок у теорію термінологічного планування зробили наукові співробітники цієї установи: Felber, Galinski, Nedobity та інші.

У Франції у грудні 1969 року Президент республіки надіслав листа Прем’єр-міністрові з пропозицією заходів щодо захисту французької мови від іншомовного впливу, тобто збагачувати лексику пропонувалося, головним чином, за рахунок карбування нових термінів. Зокрема, Президент запропонував Прем’єру створити відповідні термінологічні комісії при міністерствах. Таким чином, у 1972 році Haut Comité de la langue française видав спеціальний декрет, згідно з яким почали створюватися такі комітети. Завданням цих комітетів було, по-перше, побудова інструменту заповнення лакун у тій чи іншій галузі, а, по-друге, — пропозиції щодо новостворених термінів для позначення нових понять або заміни іншомовних слів. Роботу цих комітетів координував Haut Comité de la langue française. Після публікації запропоновані тим чи іншим комітетом терміни ставали обов’язковими для вживання в усіх відомчих документах, в усіх офіційних публікаціях, в усій інструктивній літературі. Всі ці заходи закріплювалися відповідними законодавчими документами. Вищезгадані комітети досліджували спеціалізовані термінологічні словники, визначали їх вади та пропонували розв’язання питань щодо небажаних запозичень з метою заборони їх вживання, якщо заміна того чи іншого слова французьким еквівалентом виявлялася можливою. Особливо це стосувалося, головним чином, анґлійських слів. Перші директиви вийшли у січні 1973 року й торкалися таких галузей: аудіо-візуальні засоби, будівництво, містобудування, ядерна фізика, нафтова промисловість, космічна технологія, транспорт тощо. Списки нових слів публікувалися в офіційному виданні ”Journal Officiel”, яке розповсюджувалося не лише у Франції, але й в інших франкомовних країнах. Таким чином, боротьба з анґло-французьким суржиком (тзв. franglais) ішла досить успішно, бо засвоювалися навіть слова, які мали найменшу кількість шансів бути засвоєними, хоча було досить багато противників пурифікації французьких терміносистем, зокрема тих, хто стверджував, що це ніби заважатиме Франції бути членом Спільного Ринку, але, за словами Bessé, у реальній обстановці будь-яка мовна політика вирішується зовсім не лінґвістичними методами. Існування таких комітетів, на думку Bessé, вимагає певних умов. По-перше, ці комітети не повинні перетворюватися на клуби. По-друге, було б корисним систематично консультуватися з користувачами новостворених словників насамперед з фахівцями відповідних галузей. І, нарешті, далеко не останню роль грає підготовчий процес, що не дає можливості приймати поспішних рішень [Bessé 1980, с. 43-47].

Досвід Ісландії приваблює фахівців з соціолінґвістики та термінознавства як зразок крайнього пуризму в тому числі й у галузі термінологічного планування. Крайній пуризм в Ісландії виявився досить життєздатним, хоча пояснити це можна насамперед особливостями ісландської морфології, а саме надзвичайною її спроможністю створювати нові слова шляхом складання основ, що дозволяє, в свою чергу, робити описовий переклад будь-яких іншомовних лексичних одиниць. Взагалі ж, традиція ісландського пуризму є такою ж старою, як і ісландська держава. З самого початку спостерігалася постійна потреба в народних термінах для позначення іноземних понять та речей, що запозичувалися з інших культур. Це було дуже властивим для середньовічної Ісландії явищем — використовувати замість латини як Lingua Franca народну мову. Протягом всього XIX та початку XX століття тривала боротьба за незалежність від Данії, яка закінчилась у 1944 році проголошенням незалежної Ісландської республіки. Протягом цього періоду паралельно йшла боротьба за статус ісландської мови як мови національно-культурної автономії, яка супроводжувалась опором не лише запозиченням з датської мови, але, взагалі, будь-яким запозиченням. Зараз, в умовах незалежності, ісландці відчувають подібний неґативний вплив анґлійської мови, тому питання про мовний пуризм ще не знімається з порядку денного. Тому ісландські термінотворці намагаються всі нові терміни створювати за рахунок внутрішніх ресурсів, наскільки це можливо. На відміну від інших скандинавських мов в ісландській мові взагалі нема термінів греко-латинського походження. Питаннями термінологічного планування в сучасній Ісландії займається Рада з ісландської мови (Islensk málnefnd, The Icelandic Language Council), основана згідно з міністерським декретом у 1964 році на базі Академії наук Ісландії, заснованої в 1951 році та словникової комісії (Orðabókarnefnd Háskólans, Commission of the Icelandic Dictionary), яка вирішувала питання щодо неологізмів. Зусиллями цих установ у період між 1953 та 1959 було видано п’ять словників неологізмів. У 1960 році було засновано спеціальну комісію з неологізмів (Nýyrdanefnd), яку було реорґанізовано у вищезгадану Раду з ісландської мови. 1 січня 1985 року вступив у силу спеціальний закон стосовно діяльності цієї ради. Згідно з цим законом було також створено Інститут ісландської мови (Islensk málstöð). Згідно з цим законом, мовна рада повинна збирати та публікувати неологізми та сприяти роботі з їх відбору та карбування, а також з їх стандартизації [Sigrun Helgadottir 1991].

Ізраїль хоча й не є по-справжньому європейською країною, проте його культура є сильно пов’язаною з європейським культурно-історичним ареалом, тому й термінологічне планування в Ізраїлі має дуже багато спільних рис з термінологічним плануванням у європейських країнах. Тут ще у 1890 році було створено тзв. «Мовний комітет» на чолі з Бен-Єгудою для реґулювання поповнення словникового запасу мови іврит. Складався цей комітет з деяких вчителів та природничих науковців, що мешкали у Єрусалимі. Через кілька місяців він зник, але потім відродився як Союз Вчителів, члени якого були стурбовані тим, що багато вчителів створюють нові терміни для своїх дисциплін, не контактуючи зі своїми колеґами з інших шкіл, що неґативно відбивалося на підготовці учнів. Першою публікацією даного союзу був математичний словник, що ґрунтувався на принципах та правилах карбування нових термінів, розроблених науковцями цієї установи, і які не втратили своєї сили навіть зараз. Головним принципом побудови нових термінів було надання давньоєврейським та арамейським словам з різних історичних слоїв нових значень. У 1953 році Мовний Комітет було перейменовано у Академію мови іврит (Aqademiah la-lashon ha-’ivrit). Ця установа стала офіційним орґаном, чиї рішення набували силу закону після їх затвердження міністром освіти та опублікування в офіційному друкованому орґані. Списки нових термінів виходили окремими брошурами. Крім стандартизації термінологій, Академія займається також розробкою правопису, транслітерації тощо. Слід відмітити, що фахівці з різних галузей знайомляться з новими термінами вже у процесі її розробки, беручи, таким чином, участь у розробці термінологій зі своєї спеціалізації, а остаточний варіант тих чи інших термінів стає знайомим багатьом фахівцям заздалегідь. Поряд з Академією свої термінологічні комісії мають також армія, поліція, митниця та інші державні структури [Rabin 1989, с. 31-33].

Протягом останніх десятиліть активізувалися роботи з термінологічного планування в Ірландії. Зокрема цим займається установа під назвою Bord na Gaellge. Вона є незалежною державною установою, заснованою в 1979 році з метою проведення та координації заходів з мовного планування. Іншою Установою З мовного планування є Ódarás na Gaeltachia, заснована в 1970 році для підтримки діяльності тих галузей, де ірландська мова є основною. Наступна установа, Постійний термінологічний комітет (An Buanchoiste Teármaíochta; the Permanent Terminology Committee) був заснований у 1968 році для запровадження стандартизованої термінології в юриспруденції, освіті та деяких інших галузей. Rannóg an Aistriúcháin було засновано в 1968 році для забезпечення перекладацької діяльності, зокрема в парламенті. Institiúid Teangeolaíochta Éireann, заснований у 1972 році, є національним центром досліджень з питань мовної політики. Всі ці установи взаємодіють одна з одною в галузі побудови нових термінів та їх стандартизації [O’Connell, Pearson 1991].

Зокрема в Естонії заходи з термінологічного планування беруть свій початок ще з другої половини минулого століття, коли почався процес формування літературної естонської мови. Термінотворча робота значно активізувалася в середині 20-х років, після здобуття Естонією незалежності. Проте наукові праці, які стосуються питань мовного, зокрема термінологічного, планування в естонській мові з’явилися лише в на початку 70-х років нинішнього століття. Особливість мовного планування в Естонії полягає в тому, що формування естонського LSP відбувалося одночасно з формуванням літературної естонської мови. Центром термінотворчої роботи в Естонії протягом багатьох десятиліть є Термінологічна ґрупа при Інституті мови та літератури Академії наук Естонії. При цій установі працюють галузеві термінологічні комісії, які складаються з 4-10 галузевих фахівців та 1-2 лінґвістів, що спеціалізуються на плануванні LSP. У 1986 році почав функціонувати Естонський термінологічних банк даних ESTER. Більшість сучасних естонських термінів запозичується з анґлійської, німецької та спорідненої фінської мови. Російська мова служить лише джерелом для калькування. Прямих запозичень з російської мови в естонській мові не так вже й багато, до того ж, вони стосуються, в основному, побутового рівня [Erelt, Saari 1991].

Особливості мовного планування в Литві також має цілу низку спільних рис з мовним плануванням в Естонії. Зокрема сучасні литовські термінотворці також ставлять за мету позбутися російського посередництва, тим більше, що, на відміну від Естонії, у Литві майже вся наукова робота за радянських часів велась переважно російською мовою (литовською мовою виходили, в основному, наукові праці з деяких гуманітарних наук). З природничих та технічних наук литовською мовою виходили лише підручники та навчальні посібники для вузів. Зараз подібна загроза йде від анґлійської мови через засмічення сучасної наукової лексики литовської мови численними анґліцизмами. Для розв’язання всіх питань, пов’язаних з централізованим керуванням термінологічним плануванням у 1990 році в Литві за рішенням парламенту було утворено Державну Комісію з литовської мови, яку було реорґанізовано в 1992 році. Рішення цієї комісії є обов’язковими для всіх міністерств, відомств, установ, підприємств та видавництв. Зокрема комісія розглядає поточні проблеми стосовно стандартизації термінології. Всією термінотворчою роботою керує Інститут литовської мови та літератури. Цей інститут займається дослідженням лінґвістичних аспектів термінологічної стандартизації та розвитку галузевих терміносистем. На базі цього інституту ще в 1952 році було створено Термінологічну Комісію, яка в 1971 році була реорґанізована в Термінологічну Ґрупу. У 1991 році її було реорґанізовано у Відділ Термінознавства. Практична робота проводиться спеціалізованими термінологічними комісіями, орґанізованими у відповідних наукових установах та вищих навчальних закладах, які укладають галузеві термінологічні словники, проекти яких здають потім у Відділ Термінознавства, де ці словники обговорюються та редаґуються. Після цього лінґвісти, у співробітництві з відповідними галузевими фахівцями, доопрацьовують запропоновані словники. Відділ Термінознавства також займається карбуванням нових термінів. Основні принципи карбування нових термінів у литовській мові, які сформулювали відомі литовські лінґвісти Jonas Jablonskis та Antanas Salys, мають такі положення: а) усунення невдалих слов’янських та ґерманських запозичень; б) збереження інтернаціональних елементів греко-латинського походження з інтернаціональною конотацією; в) карбування неологізмів замість невдалих запозичень (якщо в сусідніх країнах було зроблено те ж саме); г) усунення перекручених запозичень словами, взятими з живих діалектів, а також відродженими архаїзмами; ґ) надання старим словам нових значень шляхом зміни або звуження їх значень; д) карбування абсолютно нових слів для нових понять тощо [Gaivenis 1991; Auksoriu te , Medišauskiene , Gaivenis, Keinys 1994].

Перші терміни латиською мовою з’явилися ще в кінці XVI століття у зв’язку з перекладами релігійної літератури. Світські терміни були зафіксовані двома століттями пізніше. Справжнє термінологічне планування розпочалося в Латвії в середині минулого століття, коли латиською мовою почала виходити науково-популярна література з астрономії, метеорології, зоології, математики, фізики та інших природничих наук. З другої половини ХІХ століття прослідковується науковий підхід до карбування нових термінів. Саме в цей період почали виходити перші термінологічні словники. На початку нинішнього століття основи термінологічного планування щодо латиської мови заклали J.Endzelins та K.Milenbahs. Тоді ж були створені перші термінологічні комісії, зокрема Термінологічна комісія Міністерства освіти Латвії, яка випустила в 1922 році перший латисько-російсько-німецький словник наукової термінології. У 1946 році було утворено Латвійську Академію наук, в цьому ж році на її базі було створено Термінологічну комісію. Рішення цієї комісії були обов’язковими для виконання в усіх державних установах. Цю комісію було реорґанізовано за рішенням уряду в 1990 році. Хоча в Латвії нема спеціальних урядових програм з мовного планування, проте уряд вживає заходи з підтримки Термінологічної комісії. Головне завдання Термінологічної комісії — побудова термінів для всіх галузей науки, а також розробка теоретичної бази для термінологічного планування. Крім Термінологічної комісії термінотворча робота проводиться також іншими установами та окремими особами, але їх робота обов’язково координується Термінологічною комісією. Теоретичні дослідження термінологічного планування проводиться в Академії наук Латвії, а саме — в Термінологічній ґрупі Інституту латиської мови, а також в деяких інших інститутах та наукових центрах вищих навчальних закладів. Латиська термінологія створюється, в основному, на базі внутрішніх потенціалів латиської мови, переважно за рахунок побудови дериватів та складних слів. Близько третини латиських наукових термінів — це запозичені елементи греко-латинського походження. При прямому запозиченні латиські термінотворці дотримуються таких критеріїв, як здатність утворювати деривати, семантична точність тощо. Стосовно запозичень з новітніх мов вимоги є суворішими. Нові терміни публікуються в спеціальних бюлетенях та в деяких ґазетах у спеціально відведених для цього місцях. У 1991 році було започатковано національні термінологічні стандарти, як, наприклад, LRS 6-91 [Skujin a 19912; 1992, 1994].

У Каталонії починаючи з 1907 року функціонує Інститут каталонських досліджень, який займається, зокрема, і плануванням корпусу каталанської мови. При режимі Франко діяльність інституту була суворо обмежена та розреґламентована. Свою діяльність у повному обсязі ця установа відновила в 1976 році згідно з королівським декретом. За розпорядженням Ґенералітату (орґану самоврядування в Каталонії) було створено в 1980 році установу під назвою Direcció General de Política Lingüística. Аналоґічна установа (Центр освіти та застосування валенсійської (тобто каталанської) мови) існує також у Валенсії. Каталанська мова з українською має багато аналогічних проблем через спільність багатьох історичних моментів (зокрема іґнорування цієї мови в багатьох галузях науки та техніки), зокрема стосовно відсутності стандартизованої термінології, лінґвістичних моделей (як термінологічних, так і для LSP взагалі) тощо. Провідна установа, що займається питаннями термінологічного планування, — це Comissió Coordinadora Lexicogràfica de Ciènces (Комісія з лексикографічної координації в науці), у складі якої беруть участь фахівці з різних галузей науки. У 1985 році Ґенералітат Каталонії та Інститут каталанських досліджень прийняли спільне рішення про побудову термінологічного центру TERMCAT для координації та систематизації досліджень, стандартизації каталанської термінології тощо [Mari i Mayans 1991, с. 96-103].

Питаннями термінологічного планування в саамській мові займаються такі установи, як Північний Саамський Інститут (The Nordic Sámi Institute), Саамська Рада з Освіти (Sámi Education Council), Саамський Коледж (Sámi College) та деякі інші установи а також приватні особи. Проте далеко не всі з них проводять свою роботу у відповідності до принципів та методів, що були розроблені Норвезькою радою з технічної термінології, TNC (Швеція), TSK (Фінляндія), Інфотермом тощо. Результатами цієї термінотворчої роботи є списки термінів з еквівалентами фінською, шведською чи норвезькою мовами. У 1989 році було створено Саамський банк даних, мета якого — координувати роботу всіх перелічених вище установ. Планується, що в майбутньому він відіграватиме роль центру всієї термінотворчої роботи щодо саамської мови, включаючи освітні програми з термінознавства та практичне співробітництво з міжнародними та національними установами, що займаються питаннями термінологічного планування. Провідну роль у карбуванні неологізмів відіграє колектив науковців під керівництвом Frette в Уральсько-Алтайському інституті університету Осло. Спеціальних публікацій щодо поширення нових термінів не існує. Нові терміни публікуються, головним чином, у навчальному матеріалі, книгах, журналах та ґазетах, що виходять саамською мовою. Нові терміни створюються не лише фахівцями-термінологами, але й журналістами, авторами підручників та просто аматорами. Тому науковці з Саамського Банку даних проводить заходи зі стандартизації саамських термінів. Вони також беруть участь у деяких реґіональних орґанізаціях, зокрема в робочих ґрупах INSTA/IT (Internordic Standardization), а також у реґіональній орґанізації NORDTERM [Utsi 1991, с. 50-52].

Спроби розробляти власні терміносистеми робилися також і стосовно ґаельської мови, зокрема орґанізацією під назвою Рада з ґаельської (менкської) мови (Cooncell ny Gaelgey; the Manx Language Council) [Pilgrim, Draskau 1991].

Необхідність термінологічного планування в країнах третього світу виникла після розпаду світової колоніальної системи, виникнення нових держав та надання місцевим мовам статусу державних. Переведення діловодства та викладання на місцеві мови потребувало їх капітальної модернізації та стандартизації, особливо в галузевих терміносистемах.

Стандартизація малайської мови (Bahasa Malaysia) торкалася, в основному, двох аспектів: запровадження діалекту Малайї як наддіалектної норми та стандартизація аспектів цієї норми у галузі правопису, граматики та термінології. Якщо, наприклад, вимова дикторів на радіо та телевізії послідовно базується на цьому діалекті, то публіка вже асоціює цю норму вимови зі стандартною малайською мовою. Що стосується стандартизації малайсько-індонезійського правопису, то тут науковці двох країн зіткнулися з тією перешкодою, що в основі малайської писемності донедавна лежав анґлійський варіант латинки (бо Малайзія — це колишня британська колонія), а в основі писемності для індонезійської мови — голландський варіант (бо Індонезія раніше належала Нідерландам). Треба було якось шукати компроміси. Стандартизацією малайської термінології на національному рівні займається спеціальний комітет — Jawatankuasa Tetap Bahasa Malaysia (Постійний Комітет з питань малайської мови, JKTBM) створений у 1972 році міністром освіти для представництва Малайзії у переговорах з Індонезією з питань стандартизації наукових терміносистем у двох країнах. Складається цей комітет з 8-10 членів, що призначаються міністром освіти та підзвітні йому. Основні члени комітету — фахівці з лінґвістики. Галузеві фахівці залучаються до роботи, якщо ті чи інші заходи торкаються термінів відповідної галузі. Комітет розробив власні принципи термінологічної роботи. У 1972-1975 роках цей комітет співпрацював разом з аналогічною установою Індонезії — Panitia Perkembangan dan Pembinaan Bahasa Indonesia (Комітет з розповсюдження та розвитку індонезійської мови, PPPBI) над розробкою спільних правил та принципів побудови нових термінів. До співпраці залучився також і Бруней. За основу спільної малайсько-індонезійської термінології було взято термінологію анґлійської мови [Carmel Heah Lee Hsia 1989, с. 228-269].

В Індії мовне планування взагалі та термінологічне планування зокрема було ускладнено тривалим засиллям анґлійської мови в усіх сферах суспільно-політичного життя. Зокрема, стосовно мови гіндустані, Columas навів деякі паралелі з німецькою мовою. Справа в тому, що у Німеччині у часи Ляйбніца було таке ж засилля французької мови, як у Індії середини XX ст. — анґлійської. Тому Ґанді, так само, як і Ляйбніц, вважав, що головною перешкодою на шляху становлення національних мов є не внутрішні якості тієї чи іншої мови, а ставлення до цього пануючих класів, бо “у рабстві раб наслідує свого пана в усьому — і в одязі, і в мові” [Цит. за: Columas 1989, с. 8]. Проте як Ляйбніц не міг відстоювати статус німецької мови без використання французької, так і Ґанді не міг обійтися без допомоги анґлійської мови, кажучи, що любов’ю до анґлійської мови хіндустанці та інші індійці збідніли свою мову. При цьому Ґанді виступав проти намагання створювати нові терміни виключно на основі санскритських коренів, бо, як він стверджував, запозичення слів робить будь-яку мову багатшою. У кінці кінців, Ґанді закликав мовних експертів активізувати свою роботу, що знайшло свій прояв у створенні Центрального Інституту індійських мов у місті Mysore [Columas 1989, с. 8-10].

У Туреччині у другій половині 20-х років відбувся успішний перехід з арабської на латинську графіку завдяки його досить високій швидкості. Стосовно словникового складу турецької мови успіх можна пояснити створенням та впертій роботі комітетів з мовного планування. В той же час в Ірані установа під назвою Фарганґестан мала менший успіх, бо розроблені нею лексичні списки не мали широкого розповсюдження, не виходило жодних термінологічних словників, її діяльність не координувалася жодними освітянськими кампаніями [Fierman 1991; c. 13-16].

У 20-ті роки російські терміносистеми мали ті ж вади, що й терміносистеми інших мов у період «до Вюстера». Багато словників у СРСР виходили в той період як пропозиції, в той час, як паралельно виходила література, де використовувалися інші терміни. Відсутність стандартної термінології була проблемою, спільною для багатьох народів СРСР. Типовою була картина: один і той же термін мав багато синонімів, але жоден з цих синонімів не був загальноприйнятим. Багато термінів, створених термінологічними комісіями, «вмирали своєю смертю», але деякі з них спонтанно засвоювалися та поступово проникали до широкого вжитку. Але термінологічних кодексів (конкретних розробок стосовно термінології тієї чи іншої мови, термінологічних словників тощо), які б реґулювали розвиток нової термінології, не існувало [Fierman 1991; c. 152]. Перші спроби усунути невдалі термінологічні одиниці та замінити їх новими успіху не мали через брак координації в термінологічній роботі та принципів розв’язання подібних проблем [Grinev 1994, с. 62].

Все змінилося у період індустріалізації, на який припадає бурхливий розвиток термінознавства та термінологічного планування в Радянському Союзі. Як і в країнах Третього світу, у Радянському Союзі в ті часи намагалися подолати як економічну відсталість, так і нездатність російської мови висловлювати ту чи іншу технічну думку. Тому в кінці 20-х — на початку 30-х років російською мовою було засвоєно дуже багато нових термінів. Основним способом побудови нових термінів у той період було пряме запозичення термінів з сучасних європейських мов (головним чином, з анґлійської, французької та німецької): комбайн, блюминг тощо. Все це робилося з метою інтернаціоналізації російської мови, зближення її з мовами Західної Європи. Навіть висувалися проекти латинізації російської писемності [Реформатский 1967; Успенский 1979]. І, взагалі, російська мова, за словами Braun’а, є найбільш космополітизованою мовою з усіх слов’янських мов, у яку іншомовні слова завжди надходили в дуже великій кількості [Braun 1989, с. 165].

Паралельно з термінологічною модернізацією, у Радянському Союзі в той час паралельно проводились заходи зі стандартизації науково-технічних термінів, питаннями яких займався Комітет зі стандартизації при Раді Праці та Оборони (ОСТ), створений на початку 20-х років. Зокрема питаннями реґулювання електротехнічної термінології займалися установи, створені при Комітеті — Всесоюзний електротехнічний з’їзд та Центральна Електротехнічна Рада, які, зокрема, у 1929 році випустили бюлетень під назвою «Електротехнічні правила та норми» [Wüster 1931; c. 157-158].

У 1932 році Радою народних комісарів було прийнято постанову, в якій вказувалося на необхідність зосередити зусилля Комітету зі стандартизації на розробку термінологічних стандартів [Волкова 1984, с. 11]. З 1933 року бере свій початок радянська школа термінознавства, серед фундаторів якої стояли професор Чаплиґін, Е.К.Дрезен, Д.С.Лотте та деякі інші радянські термінознавці. Приблизно в той же час було створено Комісію з технічної термінології, яку потім було перетворено в Комітет з Науково-технічної термінології (КНТТ) при АН СРСР. [Felber 1984, с. 17; Felber 1994, ñ. 41-43].

У 1935 році було видано російський переклад праці Вюстера ”Internationale Sprachnormung in der Technik” з передмовою Е.К.Дрезена, який, зокрема, підкреслив, що випадковості та хаотичності в науково-технічній термінології Вюстер протиставив зрозумілу для техніка, але чужу більшості мовознавців вимогу стандартизації науково-технічних термінів та їх централізованого реґулювання [Дрезен 1935, с. 3]. У той період радянські термінознавці тісно співпрацювали з IEC (International Electrotechnical Commission) та ISA (International Federation in Standardization Association) виступили, зокрема, з ініціативою щодо побудови міжнародного термінологічного коду, який являв би собою перелік точно визначених та узгоджених на міжнародному рівні науково-технічних понять, які могли б позначатися стандартними звуковими та письмовими термінами або шифром [Дрезен 1936; с. 5; Felber 1994, с. 43]. Зокрема Дрезен виступав за пріоритет уніфікованої інтернаціональної мови [Skujin a 1994, с. 255].

У наступні роки питаннями термінологічної стандартизації займався, в основному, Державний комітет зі стандартизації, який видавав спеціальні бюлетені ГОСТ, які містили списки затверджених та обов’язкових до вживання галузевих термінів з їх дефініціями та іншомовними (головним чином, анґлійськими) еквівалентами, а також Комісія з технічної термінології, яка в 1962 році була реорґанізована у Комітет Науково-технічної термінології. Крім цього окремими питаннями термінологічного планування займались Інститут мовознавства АН СРСР, Інститут російської мови АН СРСР, а також деякі наукові центри у Ленінграді, Омську, Горькому, Воронежі та інших містах [Hagspiel-Moschitz 1993, с. 15-29].

Головним принципом радянської школи термінознавства був систематичний підхід, тобто в аналізі, розробці та уніфікації науково-технічної термінології провідне місце займала та чи інша система термінів, що співвідносяться з відповідною системою понять [Volkova 1985, с. 279-280].

Серед основних стандартів на галузеві терміни більшість складали стандарти на виробничі процеси: зварювання (ГОСТ 2601-44, переглянуто в 1974 та 1984 рр.), паяння (ГОСТ 1731-71, нова редакція — у 1979 р.), пластичні деформації (ГОСТ 18296-72), лиття (ГОСТ 18169-72) та деякі інші [Volkova 1985, с. 279-280].

Крім центральних установ з питань термінологічного планування в колишньому Радянському Союзі існували також реґіональні установи, такі як, наприклад, ОМТЕРМ [Tkacheva 1992].

Проте тоталітарний режим не міг не відбитися на розвитку термінологічного планування. З цієї причини, а саме — з міркувань якомога скорішого наближення світової революції, у 20-ті роки російською мовою було засвоєно дуже багато іншомовних слів, про що згадував Braun [Braun 1989]. З цієї ж причини робилися спроби перевести російську мову на латинку. Бо в радянському мовознавстві завжди домінувала точка зору, що мова та суспільство тісно взаємопов’язані, та що політика в одній сфері незмінно впливатиме на іншу [Fierman 1991; c. 2].

Слід також мати на увазі, що заходи з термінологічного планування, що проводились у Радянському Союзі, незважаючи на численні теоретичні та практичні розробки та весь позитивний досвід розробки, впорядкування та стандартизації галузевих терміносистем у радянській школі термінознавства, торкалися майже виключно російської мови. Всі інші мови Радянського Союзу, включаючи українську, повинні були в усьому наслідувати російську термінологію. Звичайно, російська мова зіграла свою позитивну роль як мова міжнаціонального спілкування в СРСР через певні умови, які склалися історично. З іншого боку, під приводом формування «спільного лексичного фонду» [Исаев 1970; 1971; 1978; 1979; Языки народов СССР 1966-1968] галузева російська термінологія перетворилася на свого роду «ложе Прокруста» [Кияк 1994].

Хоча у 20-ті роки, у період так званої коренізації, однією з цілей котрої було усунення мовних бар’єрів, що заважали участі місцевого населення в управлінні [Fierman 1991; c. 52], термінологічне планування, все-таки, торкалося інших мов народів СРСР, в тому числі й української (докладніше про це див. наступний розділ). Причому тоді заходи з термінологічного планування були спрямовані на пурифікацію національних терміносистем, на їх відокремлення як від російської, так і від західноєвропейських мов. Зокрема С.Диманштейн у статті «Принципи побудови національної термінології» підкреслював необхідність мати власні терміносистеми: “зустрічалося багато прибічників повного зросійщення щодо лінґвістики, які намагалися абсолютно не враховувати властивості та особливості тієї чи іншої мови, вливаючи туди російські терміни, навіть тоді, коли без них можна було обійтись… Це явище є надзвичайно шкідливим саме через те, що ухил до великодержавного шовінізму є найнебезпечнішим ухилом у національному питанні. Це ще є, до того ж, намаганням слідувати лінії найменшого опору… Саме зловживання російськими словами призводить до того, що в текст вставляються слова та терміни, що є незрозумілими масі, яка не знає російської мови, роблячи книгу недоступною цій масі… Ми… відмовилились від нав’язування російського алфавіту неросійському національному населенню Союзу, та будь-яким чином допомагали та допомагаємо їм навчитися латинському алфавіту” [Письменность и революция 1933; c.32–34].

Мовне планування в колишньому Радянському Союзі взагалі та термінологічне планування зокрема можна розділити на кілька етапів. У період коренізації термінологічне планування проводилося, як правило місцевими письменниками та мовознавцями, які розділяли деякі погляди та мету нових керівників країни. По мірі консолідації режиму центральне радянське керівництво, починаючи з другої половини 20-х років, все сильніше посилювало контроль над мовним будівництвом. Вирішальним моментом стала середина 30-х років [Fierman 1991, c. 140-141].

У наступні роки все було змінено на користь «інтернаціоналізації». Але якщо в перші роки після революції інтернаціоналізм протиставлявся великодержавному шовінізму (у мовах народів СРСР російські слова навіть інколи замінювалися анґлійськими, французькими, німецькими еквівалентами, або калькою), а писемність усіх неслов’янських мов переводилися на латинізовану систему письма яналіф (у перекладі з тюркської це слово означає буквально новий аліф, тобто перша літера арабського алфавіту) навіть з кирилиці [Письменность и революция 1933; Язык и письменность народов СССР 1933], то вже по п’ятнадцяти роках «інтернаціональне» все частіше починало асоціюватися з російським, бо ніби російський пролетаріат перетворився в ударну бриґаду в створенні інтернаціональної людської культури, а російську мову було оголошено носієм «передової культури» [Мусаев, Баскаков, Кумахов, Хабичев, Еремушкин 1982].

Іншим поясненням «інтернаціоналізації» служила необхідність у створенні спеціальної термінології для перекладу політичної літератури, і що наявні у тій чи іншій мові еквіваленти неросійського походження ніби мали інше емоційно-експресивне забарвлення, інше конотативне значення. Це можна простежити на прикладі мов Середньої Азії, зокрема узбецької. У період коренізації нові терміни в Узбекистані створювалися на основі тюркських коренів. Так, само на власно тюркські замінювались запозичення з арабської та перської мов. Продуктивними робилися запозичення з давньотюркської мови. І, навпаки, у середині 30-х років усе було спрямовано на усунення бар’єру між узбецькими та «іншомовними» словами, тобто бар’єру між узбецькими та російськими словами та російськими формами слів, запозичених з інших європейських мов. Це дуже чітко було продемонстровано у нових правилах правопису узбецьких еквівалентів таких російських слів, як Гамлет, гегемония, гектар. Згідно з правописом 1934 року ці слова писалися з літерою h, але з переходом на кирилицю у нових правилах ці слова вже писалися не з літерою h, а з літерою г. І якщо узбецька мова в середині 20-х років містила в собі лише 4% інтернаціоналізмів російського походження, то в 1934 році ця цифра зросла вже до 12%. У 1940 році вже 15% слів в узбецькій мові були російськими [Fierman 1991; c. 140-141; 153-163].

Зросійщення національних мов відбувалося різними шляхами — широке запровадження російських лексем, перехід на кирилицю, підвищення статусу російської мови в національних республіках і навіть «збагачення» фонетичної структури місцевих мов за рахунок засвоєння нових російських звуків. Таким чином, це було фактично повернення до дореволюційної практики прямого запозичення (особливо це стосується мов Середньої Азії) слів іншомовного (переважно арабсько-перського) походження, але в даному випадку метою таких заходів, коли замість арабської та перської мови провідну роль стала відігравати російська мова, було посилення ідентичності, тобто зближення, цих народів з іншими радянськими народами, а не з мусульманським світом [Fierman 1991; c. 51-53].

Російська мова, по суті, перетворилась на єдине джерело поповнення термінологічної лексики [Lewis 1983, с. 318-321]. Навіть фонетика та морфологія зазнала зросійщення через запровадження російських фонем [ы], [щ], [ц], палаталізованих приголосних, а також суфіксів -ский, -ный тощо. Причому молодописемні мови зазнавали сильнішого зросійщення [Дешериев 1966, с. 117-123; Дешериев, Протченко 1968, с. 56-57].

Апологетика русифікації полягала, зокрема, в наданні російській мові цивілізуючої, культурної місії, що полягає в інструменті доступу до здобутків радянської та світової культури, що, по суті, означало примус щодо неросійських народів дивитися на зовнішній світ через посередництво російської мови [Bilinsky 1980, с. 4].

Зросійщення часто мотивувалося тим, що ніби в 30-ті роки “в аванґарді світового революційного процесу вже йшов російський пролетаріат”. З іншого боку, заперечувалися твердження західних мовознавців та соціологів про штучне зросійщення: “Запозичена термінологія в національних мовах буржуазними ідеологами зображувалась, з одного боку, як засіб «примусового злиття» всіх мов з російською, а, з іншого — як заходи, спрямовані на створення «прірви» між спорідненими мовами.” [Исаев 1970; c.185-186]

Під «зближенням» націй часто маскувалося їх просте злиття в єдину етнічну ґрупу, що передбачалося теорією Марра та її представниками, а також їх наполегливість на «інтернаціональній» природі російських запозичень дає можливість припустити, що Сталін міг розважатися фантазією про швидке створення монолінґвістичного СРСР [Fierman 1991; c. 267].

Історія мовного будівництва у Радянському Союзі, за словами Fierman’а, відображає жахливі наслідки планування, яке часом було зовсім далеким від реальності. Проте за останні 50 років мовне та, зокрема, термінологічне планування в СРСР було набагато стабільнішим, ніж у перші два десятиріччя. За винятком останніх років сталінської епохи дебати щодо словникового складу мови вже не мали такого політичного забарвлення та були менш небезпечні, а правопис значної частини мов народів СРСР все більш віддалявся від російського [Fierman 1991; c.2; 260].

Предметом апологетики була також примусова кирилізація алфавітів мов Середньої Азії, Північного Кавказу та інших реґіонів колишнього Радянського Союзу [Базиев, Исаев 1973; Исаев 1970; 1971; 1978; 1979; Истрин 1988; Мусаев 1965; Успенский 1979; Языки народов СССР 1966-1968].

Основа сучасної української термінології почала формуватися в процесі формування та розвитку наукового стилю ще у XVIII столітті, хоча багато сільськогосподарських, будівельних, юридичних та філософських термінів з’явилися значно раніше [Citkina 1991, с. 38]. Українське LSP бере свій початок з підручників для початкової та середньої школи, виданих галицьким товариством «Просвіта», заснованим у 1868 році [Rytsar 1994, с. 127].

Сучасна українська науково-технічна термінологія почала розвиватися в науковому мовленні та в LSP вже в радянські часи, на основі власне української мови, а також латини, греки та сучасних мов, зокрема російської [Citkina 1991, с. 38]. Розквіт термінотворчої роботи в Україні припадає на 20-ті роки, на період так званої українізації, коли майже після 200-літньої перерви українська мова стала мовою суспільного та політичного життя в Україні [Симоненко 1994, с. 200]. Це приблизно збігається хронологічно з періодом коренізації, що мав місце в той період у Радянському Союзі. Фактично українізацією в Україні звалися заходи з коренізації. У той період, коли міністром освіти України був Іван Скрипник, все державне діловодство намагалися перевести на українську мову. А це потребувало розробки та стандартизації галузевих термінологій.

Проблему співвідношення інтернаціонального та національного в термінотворчій роботі більшість лексикографів 20-х років розв’язували на користь власних елементів. Створювалися також синонімічні паралелі, що полягали в співіснуванні запозиченого елементу з елементом рідної мови. Чужомовні елементи приймалися лише в крайніх випадках, коли неможливо було висловити ту чи іншу думку засобами української мови [Боярова 1994, с. 104]. Були також і крайні пуристи, які наполягали на тому, аби нові терміни карбувалися виключно на основі українських коренів: «громовина» замість «електрика», «впорскування» замість «ін’єкція» тощо [Citkina 1991, с. 38]. Прикладом крайнього пуризму ісландського ґатунку можна назвати словник ”Міцність матеріялів” С.Риндика, «Систематичний словник математичної термінології» Миколи Чайковського, «Словник фізичної термінології» В.В.Фаворського та деякі інші, де вже засвоєні інтернаціональні слова штучно замінювалися новоутвореннями: «вистава» замість «експозиція», «облямівка» замість «ореол», «первень» замість «елемент», «мірило» замість «масштаб», «модло» замість «шаблон» тощо [Кияк 1994, с. 194].

Проте період українізації завершився для України набагато швидше, ніж період коренізації у Середній Азії. Зокрема Д. Дрінов та П. Сабалдир у статті «Проти націоналізму в математичній термінології» писали про українських буржуазних елементів, «недобитків петлюрівщини», які ніби розгорнули шкідницьку контрреволюційну роботу в українському мовознавстві, зокрема на термінологічній ділянці [Дрінов, Сабалдир 1935, с. 5]. В іншому подібному виданні було написано, що ніби петлюрівські елементи хотіли відірвати українську термінологію від трудящих мас, ізолювати її від процесу соціалістичного будівництва [Хвиля 1933, с. 10]. Ще один автор стверджував, що контрреволюційні елементи намагалися відірвати Україну від Радянського Союзу, відкидаючи однакові з російською мовою елементи, натомість шукаючи спільне з чеською, польською, німецькою та іншими мовами буржуазної Європи [Виробничий термінологічний бюлетень 1935, с. 5]. Таким чином, так звана «лінія Скрипника» була звинувачена у штучному відриві української мови від російської через заміну слів, що нагадували російські, їх польськими, чеськими або німецькими еквівалентами [Fierman 1991, c. 159]. Все це робилося під приводом зближення мов народів СРСР [Bilinsky 1980; Jones 1990].

У подальші роки, після розгрому «націоналістичних елементів» [Дешериев 1966, с. 122] термінологічне планування в Україні було спрямовано на штучне зближення українських галузевих терміносистем з російською мовою [Citkina 1991, с. 38]. Фактично термінотворча робота була спрямована, радше, на російську, ніж на українську мову. З іншого боку, в західній діаспорі продовжували випускатися українські термінологічні словники, які наслідували традиції українського термінологічного планування 20-х років. Найвідомішим з тих видань є «Словник чужослів» Павла Штепи [Штепа 1977], який відстоював позиції крайнього пуризму.

Нова хвиля з побудови галузевих словників припадає на 50-60-ті роки, коли було випущено цілу низку дво- та багатомовних словників. У 1957 р. Президія АН України створила спеціальну Словникову комісію, зусиллями якої протягом наступних 20-25 років вийшло в світ понад 50 термінологічних словників як російсько-українських, так і тлумачно-довідкових, з різних природничих та гуманітарних наук [Симоненко 1994, с. 201; Citkina 1991, с. 39]. “Видані словники, як зазначалося у зверненні Словникової комісії, не претендували на вичерпність, і, крім того, вони виходили дуже мізерними тиражами і, по суті, зразу після виходу ставали бібліографічною рідкістю” [Симоненко 1994, с. 201]. Проте й ці словники орієнтувалися майже виключно на російську мову, яка залишалася свого роду еталоном, тим більше, що в деяких галузях науки панувала виключно російська мова.

Головні вимоги щодо принципів термінологічної модернізації та стандартизації першим виклав Евґен Вюстер у таких роботах, як ”Internationale Sprachnormung in der Technik, besonders in der Elektrotechnik", "Einführung in die allgemeine Terminologielehre und terminologische Lexikographie” та багатьох інших.

Саме методичні рекомендації щодо загальних принципів термінологічного планування, які можуть торкатися будь-якої мови незалежно від традицій щодо термінотворення, її граматичної будови та відсоткового співвідношення інтернаціональних та національних елементів її лексики, фіґурують у роботах багатьох вчених-мовознавців. Зокрема Columas стверджував про необхідність інновацій у мові через постійну потребу в називанні нових об’єктів, процесів та відносин [Columas 1989, с. 15].

Е.Ф.Скороходько також досить багато уваги приділяв принципам побудови нових термінів. Нові терміни, за словами Е.Ф.Скороходька, повинні природно входити до існуючої системи термінології даної галузі та не повинні відчуватися як сторонні, тому їх варто будувати за зразками вже існуючих. Як і Д.С.Лотте, Е.Ф.Скороходько не радив створювати громіздкі багатослівні терміни. При перекладі чужого терміна на рідну мову він рекомендував також брати до уваги всі значення, які інколи можуть передаватися рідною мовою по-різному, залежно від галузі знань. Міжнародні терміни, які існують у багатьох мовах та мають там одне й те саме значення, на думку Е.Ф.Скороходька, сприяють взаєморозумінню фахівців, що розмовляють різними мовами, проте не всі з них варто запроваджувати в термінологію рідної мови (навіть якщо вони вже засвоєні деякими іншими мовами), а лише ті, які достатньо точно відображають у своїй змістовій структурі ознаки, що характеризують відповідний об’єкт та не допускають будь-яких суб’єктивних тлумачень. Не можна при прямому запозиченні створювати терміни, котрі збігаються за формою з термінами, що вже існують у рідній мові, але мають інше значення, не можна також, на думку вченого, запроваджувати в текст рідної мови іншомовні терміни при наявності їх еквівалентів у рідній мові. Проте бувають випадки, коли еквівалент рідної мови навіть при відсутності інтернаціональної форми досить точно передає сутність поняття. В такому випадку, на думку Е.Ф.Скороходька, взагалі не слід робити ніяких прямих запозичень (навіть внутрішньої форми) бо прояв пуризму — краще, ніж співіснування абсолютних синонімів. При повній відсутності відповідного терміна рідної мови перекладач може запропонувати свій термін (з обов’язковою вказівкою в примітках на іншомовний термін), або перекласти цей термін описово. Щодо прямих запозичень внутрішньої форми, Е.Ф.Скороходько рекомендував робити це лише у виняткових випадках через відсутність мотивації для осіб, що не володіють іноземними мовами. Ще один момент, на який Е.Ф.Скороходько звертав увагу, — це кваліфікація перекладачів. Справа в тому, що перекладачі-лінґвісти та галузеві фахівці мають різний підхід до технічного перекладу. Проте перекладачі-лінґвісти повинні розбиратися у відповідній галузі техніки так само, як техніки повинні вивчати питання словотворення та семантики [Скороходько 1963, с. 83-89].

Першим у світі, хто поставив питання про необхідність стандартизації галузевих термінологій, як вже неодноразово відмічалося, був Евґен Вюстер. Він же виклав і сім найважливіших характерних рис ключа до інтернаціональної термінології: 1. Ключ до термінології розробляється для термінологів, а не філологів як основа для національних терміносистем і навіть для терміносистем повністю спланованих (штучних) мов. 2. Терміноелементи розподіляються, по перше, згідно з поняттями, тобто систематично, а також в алфавітному порядку. 3. Треба звернути увагу на частотність вживання кожного терміноелемента та зафіксувати її. 4. Терміноелементи повинні писатися так, як вони пишуться у латині. 5. Терміноелементи повинні бути представлені у базовій (початковій, прототипній) формі, не залежній від національних варіантів. У національну форму вони повинні трансформуватися згідно з чіткою системою. 6. Для того, щоб мати можливість навчати та практикуватися у ключі до термінології, треба затвердити єдину міжнародну вимову латинізованих прототипних форм. 7. Інтернаціональні терміни нелатинського походження повинні прийматися до ключа у незмінному вигляді як «етнічні терміни». Їх вимова повинна збігатися з вимовою у тій мові, з якої вони походять [Wüster 1959, с. 550-552; Nedobity 1989, с. 174].

Серед західних мовознавців крім Вюстера питаннями про принципи термінотворення займалися також Fierman, Bessé, Nedobity, Drozd, Roudný та деякі інші.

Fierman стверджував, що особи та установи, що займаються мовним плануванням, якщо вони сподіваються завжди мати успіх, повинні бути чутливими до постійних змін, модифікуючи свою політику [Fierman 1991; c. 3]. Це стосується не тільки мовного планування як такого, але й термінологічного.

Звичайно ж, ідеальною мовою є така, яка використовує короткі слова, підпорядковується стандартним правилам, проста та милозвучна. У реальному житті підігнати будь-яку мову під це ложе Прокруста практично неможливо, нереально та недоцільно. Проте стосовно науково-технічної термінології тут можна дещо зробити. І така робота, за словами Fierman’а, може бути доступна навіть кільком аґенціям. Ці заходи, якщо вони спрямовані на побудову та розширення одностайності у певній галузі технічної мови роблять вагомий внесок на користь ефективності. Стандартизація правопису також є дуже вагомим чинником для побудови алфавітних реєстрів та каталогів, особливо в епоху загальної комп’ютеризації. Особливо це стосується країн, що перебувають у тісній залежності від іноземних технологій. Для цих країн контакти з іноземними мовами, спрямовані на стандартизацію термінологічного корпусу, полегшують оволодіння іноземними мовами та, взагалі, простіше запозичувати вже готові терміни, ніж карбувати свої [Fierman 1991; c. 27-28].

Bessé, подібно Вюстеру, висунув ряд умов діяльності установ, що займаються термінологічним плануванням. По-перше, на думку вченого, ці комітети не повинні перетворюватися на клуби. По-друге, було б корисним систематично консультуватися з користувачами новостворених словників насамперед з фахівцями відповідних галузей. І, нарешті, Bessé вважав, що далеко не останню роль грає підготовчий процес: не треба приймати поспішних рішень [Bessé 1980, с. 47].

Багато уваги Bessé приділяв щодо юридичного закріплення стандартизації термінів. Так, наприклад, він пропонував такі етапи стандартизації. I етап — технічна підготовча робота: а) підготовча робота згідно з пропозицією відповідної орґанізації; б) написання основного документу. II етап — підготовка первинного варіанту директиви: а) аналіз основного документу комітетом, що складається з виробників, користувачів, представників наукових та технічних орґанізацій та інших компетентних осіб; б) детальне технічне дослідження, включаючи дослідження, узгодження з вже існуючими стандартами та директивами, порівняння з аналогічними стандартами за кордоном; в) підготовка тимчасового проекту директиви, узгодженої комітетом. III етап — публічне знайомство та остаточне вреґулювання: а) розповсюдження проекту в орґанізаціях та установах; б) офіційне повідомлення у друці; в) повідомлення компетентним установам за кордоном; г) аналіз комітетом, відповідальним за повідомлення. IV етап — підтвердження: а) підготовка фінальної доповіді; б) консультація з відповідними міністерськими структурами; в) підпис міністра та офіційна публікація [Bessé 1980, с. 48-49]. А головне, на думку вченого, реформу національних терміносистем слід проводити досить обережно, бо будь-яке нововведення може спричинити незручності для тих, хто звик до власної мовної рутини [Bessé 1980, с. 49].

Nedobity приділяв багато уваги питанням побудови матеріальної бази для термінологічного планування. Зокрема він стверджував, що країни, що розвиваються, мають слідувати за індустріально розвиненими країнами в створенні інформаційних центрів, бо передача технології без відповідної інформації, що її супроводжує, не може бути успішною. Термінологічне співробітництво між країнами, що експортують, та країнами, що імпортують технології може, на думку вченого, бути найкращим чином орґанізовано в міжнародних комітетах стандартизації, де уніфікація понять повинна бути пріоритетною. Переваги уніфікації та інтернаціоналізації понять та термінів, як стверджував Nedobity, є очевидними: покращання розуміння галузевими фахівцями через полегшення сприйняття технічних текстів іноземними мовами, зниження ймовірності невірного перекладу, бо буде менше «фальшивих друзів перекладача», і, взагалі, буде менше комунікативних перешкод на шляху обміну інформацією та технологіями. Створенню термінів може сприяти створення певного інвентарю терміноелементів рідної мови, кожен з котрих відображав би певну характеристику, мо може проявитися в тому чи іншому понятті. Створення нових термінів, звичайно, надає певних переваг при обміні технологіями, але у країнах, що розвиваються, як стверджував Nedobity, є, як правило, різні суспільні бар’єри на шляху повному прийняттю інтернаціоналізмів, тому, на думку вченого, в цих країнах необхідно створити чітко визначену стратеґію мовного планування та відповідну інфраструктуру для цього. Щодо власне планування корпусу мови, Nedobity писав, зокрема, що мотивація для створення нових термінів не повинна керуватися чисто комерційними міркуваннями, вона повинна слідувати певним правилам, які відповідають структурі даної мови, бо інакше це може викликати небезпеку створення вузькоспеціальних термінів у межах однієї фірми чи технології замість загальноприйнятої термінології [Nedobity 1989, с. 168-172].

Drozd та Roudný торкалися, зокрема, питань мовної культури як одного з аспектів термінологічного планування, а також питань мовного виховання, яке, на думку вчених, повинно закласти принципи оцінки термінів щодо підбору вже існуючих та карбування нових термінів. Вони вважали також, що в процесі термінологічного планування повинна панувати стабільність, що є однією з найважливіших якостей мови при оцінці її досконалості. Штучні втручання у професійній нормі мови, на думку науковців, повинні поважати стабільність термінологічної системи. З іншого боку, вони вважали, що кожна термінологічна система повинна бути відкритою, аби мати здібність відповідати новим потребам, особливо на семантичній ниві. Мовна норма, на їх погляд, повинна бути кодифікована. Кодифікація мовної норми повинна також підтримувати мовну стабільність. Під «кодифікацією термінології» Drozd та Roudný розуміли, наприклад, закріплення або визначення термінів у термінологічних словниках та стандартах. “Майже за законом заперечення заперечення, кожна нова кодифікація мовної норми заперечує попередню кодифікацію, і, в той же час, вона створює умови для самозаперечення”. Проте Drozd та Roudný вважали, що уніфікація та стабілізація термінології — це завдання, які ніколи не можна виконати до кінця. Щодо питань співвідношення національного та інтернаціонального, Drozd та Roudný послалися на спеціальний документ, розроблений Міжнародною Орґанізацією Стандартів (ISO) — International Unification of Concepts and Terms (ISO/R 860-1968/E/), де, зокрема, говорилося, що для успішного обміну інформацією технічні терміни повинні мати одне й те ж саме значення в усіх мовах, де ці терміни використовуються. Тому кожний національний термінологічний комітет, як стверджували Drozd та Roudný, повинен поважати міжнародні принципи номінації, розроблюючи власні, національні принципи номінації. Проте вони мають поважати також і структуру своєї мови. Кожний викарбуваний термін має бути, на думку вчених, прозорим [Drozd, Roudný 1980, с. 34-39].

1. Терміни-кореневі слова слід передавати залежно від того, до якої лексики мови ориґіналу вони належать — одвічної чи запозиченої. В першому випадку подібні терміни можна перекладати буквально, як, наприклад, анґл. mouse — укр. миша (як комп’ютерний прилад), причому тут не слід лякатися полісемії, бо ця полісемія носитиме інтернаціональний характер, що зближуватиме її в такому разі до кальки, а калька, як відомо, також несе в собі інтернаціональний елемент. Якщо даний термін побудовано на основі запозичених елементів, і, тим більше, якщо цей термін не є вмотивованим в мові, з якої іде переклад, — то слід звернутися до його етимології. Передавати його в такому випадку слід в тому вигляді, в якому він з’явився в мові-продуценті (особливо це стосується елементів греко-латинського походження). І, звичайно, слід дивитися на те, як він виглядає в інших мовах.

3. Терміни, утворені за допомогою складання основ також можна перекладати під кальку, але це іноді призводить до виникнення занадто громіздких термінів-монстрів. В такому випадку більш вдалими способами будуть переклад словосполученням або збереження первинного вигляду (знову-таки, з урахуванням етимології).

Іноземні елементи треба переносити лише тоді, коли у мові-реципієнті неможливо передати коротко та чітко відповідний термін засобами рідної мови. В крайньому випадку, як компроміс можна запровадити дублетні варіанти для деяких термінів, коли б «чужий», іншомовний варіант міг би вживатись у науковій літературі, а «свій» — у науково-популярній.

Необхідно також враховувати й етимологію даного іноземного терміноелемента, щоб не передавати, наприклад, слова греко-латинського походження на анґлійський чи французький манер, спотворюючи їх таким чином, як це, зокрема, вийшло зі словом distributor, яке в нас виглядає як дистриб’ютер лише тому, що воно було запозичено саме через анґлійську мову. Це є лише простим запозиченням з анґлійської, яке не має нічого спільного з інтернаціоналізмами, до того ж, порушується семантичний зв’язок з однокореневими словами, в даному випадку — зі словами «дистрибуція», «дистрибутивний» тощо. При таких розбіжностях ці слова багатьма носіями української мови через незнання етимології вже не сприйматимуться як однокореневі. Подібні розриви спостерігаються також у словах «лайнер» та «комбайн», які вже не сприймаються як однокореневі до слів, відповідно, «лінія», «лінійний», та «комбінація», «комбінувати».

Серед головних засад побудови українських однокомпонентних та багатокомпонентних термінів найважливіша полягає в необхідності позбутися «полону» російського посередництва, аби механічно не повторювати помилок, характерних для російських термінів. Це викликає необхідність урахування етимології іншомовних слів [Д’яков, Кияк 1995³], що дасть можливість уникнути побудови зовнішньої форми іншомовних терміноелементів через посередництво третіх мов, головним чином анґлійської чи російської. Відновлення слова в його первинній формі дозволить зберегти семантичний ряд однокореневих терміноелементів, уникаючи, таким чином, етимологічної паронімії, та не допустити спотворення греко-латинських коренів шляхом їх перелицювання на анґлійський чи французький лад. Виняток ми робили тільки для добре засвоєних термінів (дистриб’ютер, ф’ючерсна угода та деякі інші), які широко вживаються в галузі ринкової економіки.

У галузі правопису ми також намагалися відновити історичну справедливість та повернути літеру ґ на її законне місце, вживаючи її послідовно на місці літери g у європейських мовах, включаючи слова грецького походження. З іншого боку, ми не копіювали російське х на місці європейського h, тому ми пропонували писати й вимовляти гедж, голдинґ, гайринґ, але ноу-хау, оскільки останній термін є добре засвоєним.

Тому представники нашої термінологічної школи розробили чітку концепцію побудови української латинки (див. [Д’яков, Кияк 1995²]). За основу української транслітерації ми взяли: а) алфавіти споріднених слов’янських мов — польської, чеської, словацької, хорватської, словенської; б) систему латинської транслітерації російських слів, розроблену АН СРСР [Щерба 1940; Реформатский 1960]; в) міжнародні системи транслітерації кирилиці засобами латинки [ISO/R 9 — 1968; ISO 9: 1995].

Незалежно від нас Термінологічна комісія з природничих наук (ТКПН) Київського університету ім. Тараса Шевченка на тих же засадах розробила власну однозначну та інтернаціональну систему української латинки [Білодід, Корнілов, Нерознак, Вакуленко, Вакуленко 1996; Вакуленко 1995^1-2] (див. Додаток 3).

Основні відміни системи ТКПН від нашої системи лежать у таких аспектах:

1. Система ТКПН уникає вживання додаткових літер з діакритичними знаками типу š, č, ž, тому шиплячі літери передаються там, відповідно, як sh, ch, zh. Через це літера h позбавлена будь-якої самостійної функції, тому літера г передається там як gh, а літера х — як kh.
2. Апостроф за системою ТКПН вживається на місці апострофа у кирилиці, а для пом’якшення там вживається літера j.
3. Для згаданої вище системи створено комп’ютерну програму, яка забезпечує однозначну автоматичну конверсію українського тексту, записаного кирилицею, на латинку, і, навпаки, з латинки на кирилицю.

На наш погляд, перевагою системи ТКПН порівняно з нашою розробкою є, по-перше, збереження апострофа у функції роздільного знаку (на місці російського твердого знаку), по-друге, вживання літери j у функції пом’якшувача, що дасть можливість збереження одноваріантної передачі латинкою йотованих літер незалежно від позиції (я — ja; є — je; ю — ju), що точніше відповідає принципові «кожній літері українського алфавіту відповідає свій латинський символ», на відміну від нашої системи, де літера я на початку слів та після голосних передавалася як ja, а після голосних — як ’а. Тому ми в багатьох моментах погоджуємося з ТКПН і вважаємо, що на початковому етапі їх система цілком може бути запроваджена як універсальна система відтворення українських слів латинкою.

До того ж, система ТКПН є не дуже зручною, наприклад, у бібліографії. Тому ми вважаємо за необхідне модернізувати цю систему, замінивши в ній диграфи sh, ch, zh, відповідно, літерами š, č, ž. Через це літера h може мати самостійне значення й відповідати літері г. Тоді сполучення kh вже не сприйматиметься як диграф, тому ми замінили це сполучення літерою x. Це не суперечить традиції укладання латинізованих алфавітів через те, що в багатьох алфавітах (іспанський, португальський, албанський, в’єтнамський) літера x читається інакше, ніж у латинському, до того ж ця літера відповідає літері х у так званій славістичній українській транслітерації, яка застосовується в багатьох країнах з науковою метою [Горняткевич 1995, с. 57-58].